Пилипенко Сергій Володимирович

Визначення і загальна характеристика

ПИЛИПЕ́НКО Сергій Володимирович (псевдоніми: Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій, Слухач та ін.; 10(22). 07. 1891, Київ — 04. 03, за ін. даними — 09. 06. 1934, Харків) — письмен­ник, літературо­знавець, журналіст, громадський діяч. Чоловік Т. Кардиналовської, батько А. Гумецької та М. Бентов-Кардиналовської. Після закінче­н­ня Першої київської гімназії (1909) продовжив на­вча­н­ня на славістичному від­ділен­ні історико-філологічного факультету Університету св. Володимира у Києві (через участь у діяльності партії соціалістів-революціонерів 1912 був від­рахований на 3-му курсі). Опісля викладав у Баришпільській вищій початковій школі (нині м. Борис­піль Київської обл.), а згодом — у вчительських семінаріях та жіночих прогімназіях. З початком 1-ї світової війни — на фронті: воюючи в складі 21-го армійського корпусу, П. про­йшов усі щаблі від рядового до штабс-капітана, командира баталь­йону, став особистим дворянином, а за військові звитяги від­значений орденами св. Анни та св. Володимира. У перші дні Лютневої революції брав активну участь у роботі солдатських рад — обирався до полкової, дивізійної та армійської, а також став одним із провід­ників українського руху в 12-й армії та загалом Пів­нічного фронту. У Ризі видавав фронтову г. «Український голос», що під­тримувала політику Центральної Ради. Після більшовицького пере­вороту 1917 П. — комісар 151-го полку і 33-ї дивізії, член есерівської фракції в солдатських комітетах армії та фронту. 1918 повернувся до Києва. Спів­працював із г. «Від­родже­н­ня» та очолював редакцію г. «Народна воля», став членом Центрального комітету Української партії соціалістів-революціонерів. За організацію антигеть­манського пов­ста­н­ня провів 3 місяці в увʼязнен­ні. На початку 1919 брав участь у під­готовці Кон­гресу трудового народу України. Після окупації Києва Червоною армією П. публічно зрікся членства в УПСР та в березні 1919 вступив до КП(б)У. Пере­буваючи на посаді начальника гарнізону Чернігова, за власною ініціативою сформував партизанський загін, який діяв в ра­йоні Київ—Житомир. На короткий термін долучився до складу Дієвої армії УНР. Утім, не­вдовзі військовий під­роз­діл, у якому служив П., ви­йшов із під­порядкува­н­ня головному отаману С. Петлюрі та пере­йшов у роз­порядже­н­ня Центрального комітету Української комуністичної партії (боротьбистів). На­прикінці 1919 П. знову в Києві, редагував г. «Більшовик». Зі зміною ситуації на фронті навесні 1920 командував стрілецькою бригадою Червоної армії. Від червня 1920 — у Київському губревкомі, продовжував журналістську й редакторську роботу в г. «Більшовик». У цей час він зблизився з Г. Лапчинським та Є. Касяненком (див. Касяненки), котрі об­ґрунтували ідею федералізації українсько-російських від­носин як на рівні парторганізацій, так і народного господарства. Через від­стоюва­н­ня позицій «федералістів» на 5-й Всеукраїнській конференції КП(б)У в Харкові 17—22 листопада 1920 П. заарештовано й заборонено пів року обі­ймати від­повід­альні посади. 1921 очолив редакцію г. «Селянська біднота» (згодом «Селянська правда»), час від часу виконував обовʼязки головного редактора г. «Вісті ВУЦВК», також працював на керівних посадах у видавництві «Книго­спілка», Державному видавництві України (Харків). Чимало уваги приділяв організації літературного процесу. Засновник (1922) і без­змін­ний керівник Спілки селянських письмен­ників «Плуг», головний редактор одно­ймен­ного альманаху й один із редакторів ж. «Плужанин» (від 1928 — «Плуг»). Під час літературної дис­кусії 1925—28 наголошував, що всебічний роз­виток української літератури можливий лише за умови як орієнтації на європейське мистецтво, на чому наголошував Микола Хвильовий, так і популяризації української культури серед широких прошарків населе­н­ня, включно з українізацією пролетаріату. Редакторську й журналістську діяльність по­єд­нував із письмен­ницькою. У цей час у Харкові ви­йшли друком його книжки байок, поезії і прози, зокрема «Байківниця. Чверть копи байок» (1922), «Євангеліє часу» (1923), «Скалки життя» (1925), «Байки», «Кара», «Рівність» (усі — 1927), «Любовні пригоди. Пʼять оповідань» (1927; 1929), «Під Черніговом» (1927; 1929; 1931), «Чабаненко», «Пожежа» (обидві — 1928), «Тисячі в одиницях» (1928; 1929), «Кара. Пʼять оповідань», «Коли батько плакав», «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», «Дума про джуру», «Острів Драйкройцен (З військового щоден­ника 1916–1917)» (усі — 1930), «Висмоктав» (1931), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933). І коли байки й поезії пере­важно ставали для автора лише формою реалізації певної політичної чи просвітницько-дидактичної мети, то проза, від­повід­аючи його на­станові писати для людей і про людей, ставала взірцем читабельної масової літератури з її фабульністю, динамічністю роз­горта­н­ня сюжету й несподіваністю роз­вʼязки, але при тому з глибоким філософським змістом. 1926 П. як за­ступник директора організовував роботу Ін­ституту літератури імені Т. Шевченка при Народному комісаріаті освіти, 1932—33 був його директором. За без­посередньої участі П. в Ін­ституті почала діяти аспірантура, вели науково-дослідну роботу, формувався літературний архів установи. 21 липня 1933 П. від­раховано з лав партії «за пере­круче­н­ня національної політики партії, ідеологічну не­стійкість та примирливе ставле­н­ня до буржуазно-націоналістичних елементів, як не більшовика», звільнено з роботи, 29 листопада цього ж року заарештовано, 3 березня 1934 засуджено до роз­стрілу. Реабілітований 1957. У 1963 в Києві вперше після смерті письмен­ника ви­йшла його збірка «Байки та оповіда­н­ня», 2007 у серії «Роз­стріляне від­родже­н­ня» за упорядкува­н­ня й з перед­мовою та примітками Р. Мельникова ви­дано «Ви­брані твори» П., 2018 ви­йшли друге ви­да­н­ня «Ви­браних творів» і книжка «Тисячі в одиницях. Ви­брані оповіда­н­ня і байки». У Харкові при університеті міського господарства від­крито музей П. (1995), на колишньому Селянському будинку на Павлівському май­дані, № 4, де він мешкав, встановлено меморіальну дошку (1998).

Літ.: Гумецька А. Памʼяті С. В. Пилипенка // Нові дні. 1976, січ., лют.; Мукомела О. С. Пилипенко // Зна­н­ня та праця. 1990. № 1; Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників. К., 1992; Гумецька А. Сергій Пилипенко: письмен­ник і громадський діяч // Український історик. 1999. Т. 36, № 2—4; Мельників Р. «Папаша» червоного ренесансу // Мельників Р. Літературні 1920-ті. По­статі (Нариси, образки, етюди). Х., 2013.

Р. В. Мельників

Завантажити статтю