Партія лівих соціалістів-революціонерів
ПА́РТІЯ ЛІ́ВИХ СОЦІАЛІ́СТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕ́РІВ (ПЛСР) — російська ліворадикальна соціалістична партія, що виникла внаслідок розколу Партії соціалістів-революціонерів (ПСР). Як опозиційна течія ліві есери (інтернаціоналісти) з’явилися під час 1-ї світової війни. Після Лютневої революції 1917 ліве крило партії есерів, котре об’єднувалося навколо г. «Земля и воля», виступило з антивоєнними гаслами. На 3-му з’їзді ПСР влітку 1917 вони створили т. зв. ліву опозицію, заявили про свої політичні незгоди з ЦК партії, вимагали засудити війну як імперіалістичну, припинити співробітництво з «буржуазним» Тимчасовим урядом, негайно передати землю селянам. Остаточно партія оформилася на 1-му з’їзді 19–28 листопада (2–13 грудня) 1917 у Петрограді (нині Санкт-Петербург), її чисельність становила 80 тис. осіб. Лідери: Б. Камков, А. Колегаєв, П. Прош’ян, М. Спиридонова та ін. Друкований орган — г. «Знамя труда». У жовтні 1917 ліві есери увійшли до створеного більшовиками Петроградського військово-революційного комітету (його очолив лівий есер П. Лазимир) і брали участь у більшовицькому перевороті 1917. Вони підтримали більшовиків на 2-му Всеросійському з’їзді рад 1917, відмовилися залишити з’їзд разом із правими есерами, голосували за його рішення й увійшли до Всеросійського ЦВК. Проте ліві есери спочатку не погодилися увійти до складу РНК, а вимагали створення «однорідного соціалістичного уряду». Після того, як 10(23) грудня 1917 був створений блок більшовиків і лівих есерів, 6 членів ПЛСР увійшли до складу РНК (А. Колегаєв, В. Карелін, І. Штейнберг та ін.), члени партії отримали важливі посади в Червоній армії (О. Єгоров, В. Кіквідзе, М. Муравйов та ін.), ВЧК. Лівий есер Є. Терлецький входив до Народного секретаріату — першого радянського уряду України. З низки принципових питань ліві есери розходилися з більшовиками, оскільки не визнавали крайнощів пролетарської диктатури та й взагалі ставили під сумнів її необхідність. Конфлікт стався у лютому 1918, коли ліві есери виступили проти підписання Брестського (Берестейського) мирного договору з Німеччиною, а на 4-му Надзвичайному з’їзді рад у квітні 1918 проголосували проти його ратифікації. На знак протесту вони відкликали своїх представників із РНК. 2-й з’їзд ПЛСР (17–25 квітня 1918) ухвалив рішення про розрив із більшовиками. Улітку 1918 ліві есери вдалися до низки акцій, спрямованих на зрив Брестського миру (вбивство німецького посла В. Мірбаха, вбивство в Києві генерал-фельдмаршала Г. Айхгорна, збройні виступи в низці міст, на Східному фронті тощо). Проте т. зв. лівоесерівський заколот 10–11 липня 1918 в Москві не був спрямований на усунення більшовиків від влади, а лише на зміну політики правлячої партії. За рішенням 5-го Всеросійського з’їзду рад лівих есерів вивели зі складу Всеросійського ЦВК і рад. Це поклало початок розколу в партії, частина її членів вступила до РКП(б). Решта впродовж 1918–20 вела боротьбу проти радянської влади. У 1920-х рр. партія фактично припинила існування. Її члени зазнали політичних переслідувань, а пізніше були репресовані.
Рекомендована література
- Астров В. И. Левые эсеры. Москва; Ленинград, 1928;
- Фельштинский Ю. Г. Большевики и левые эсеры, октябрь 1917 — июль 1918: На пути к однопартийной диктатуре. Париж, 1985;
- Мещеряков Ю. В. Мария Спиридонова: Страницы биографии. Тамбов, 2001.
Завантажити статтю
