Партія лівих соціалістів-революціонерів

ПА́РТІЯ ЛІ́ВИХ СОЦІАЛІ́СТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕ́РІВ (ПЛСР) — російська ліворадикальна соціалістична партія, що виникла внаслідок роз­колу Партії соціалістів-революціонерів (ПСР). Як опозиційна течія ліві есери (інтернаціоналісти) зʼявилися під час 1-ї світової війни. Після Лютневої революції 1917 ліве крило партії есерів, котре обʼ­єд­нувалося навколо г. «Земля и воля», ви­ступило з антивоєн­ними гаслами. На 3-му зʼ­їзді ПСР влітку 1917 вони створили т. зв. ліву опозицію, заявили про свої політичні не­згоди з ЦК партії, вимагали засудити війну як імперіалістичну, припинити спів­робітництво з «буржуазним» Тимчасовим урядом, негайно пере­дати землю селянам. Остаточно партія оформилася на 1-му зʼ­їзді 19—28 листопада (2—13 грудня) 1917 у Петро­граді (нині Санкт-Петербург), її чисельність становила 80 тис. осіб. Лідери: Б. Камков, А. Колегаєв, П. Прошʼян, М. Спиридонова та ін. Друкований орган — г. «Знамя труда». У жовтні 1917 ліві есери уві­йшли до створеного більшовиками Петро­градського військово-революційного комітету (його очолив лівий есер П. Лазимир) і брали участь у більшовицькому пере­вороті 1917. Вони під­тримали більшовиків на 2-му Всеросійському зʼ­їзді рад 1917, від­мовилися залишити зʼїзд разом із правими есерами, голосували за його ріше­н­ня й уві­йшли до Всеросійського ЦВК. Проте ліві есери спочатку не погодилися увійти до складу РНК, а вимагали створе­н­ня «однорідного соціалістичного уряду». Після того, як 10(23) грудня 1917 був створений блок більшовиків і лівих есерів, 6 членів ПЛСР уві­йшли до складу РНК (А. Колегаєв, В. Карелін, І. Штейнберг та ін.), члени партії отримали важливі посади в Червоній армії (О. Єгоров, В. Кіквідзе, М. Мурав­йов та ін.), ВЧК. Лівий есер Є. Терлецький входив до Народного секретаріату — першого радянського уряду України. З низки принципових питань ліві есери роз­ходилися з більшовиками, оскільки не ви­знавали крайнощів пролетарської диктатури та й взагалі ставили під сумнів її необхідність. Конфлікт стався у лютому 1918, коли ліві есери ви­ступили проти під­писа­н­ня Брестського (Берестейського) мирного договору з Німеч­чиною, а на 4-му Над­звичайному зʼ­їзді рад у квітні 1918 проголосували проти його ратифікації. На знак протесту вони від­кликали своїх пред­ставників із РНК. 2-й зʼїзд ПЛСР (17—25 квітня 1918) ухвалив ріше­н­ня про роз­рив із більшовиками. Улітку 1918 ліві есери вдалися до низки акцій, спрямованих на зрив Брестського миру (вбивство німецького посла В. Мірбаха, вбивство в Києві генерал-фельдмаршала Г. Айхгорна, збройні ви­ступи в низці міст, на Східному фронті тощо). Проте т. зв. лівоесерівський заколот 10—11 липня 1918 в Москві не був спрямований на усуне­н­ня більшовиків від влади, а лише на зміну політики правлячої партії. За ріше­н­ням 5-го Всеросійського зʼ­їзду рад лівих есерів вивели зі складу Всеросійського ЦВК і рад. Це поклало початок роз­колу в партії, частина її членів вступила до РКП(б). Решта впродовж 1918—20 вела боротьбу проти радянської влади. У 1920-х рр. партія фактично припинила існува­н­ня. Її члени за­знали політичних пере­слідувань, а пізніше були ре­пресовані.

Завантажити статтю