Партія соціалістів-революціонерів

ПА́РТІЯ СОЦІАЛІ́СТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕ́РІВ (ПСР) — найбільш масова та впливова у Росії на початку 20 ст. соціалістична партія. Входила до II Інтернаціоналу. Перші організації есерів виникли у середині 1890-х рр. з колишніх народницьких гуртків і груп. На початку 20 ст. до них приєдналися старі народники, які відбули каторгу й заслання (К. Брешко-Брешковська, М. Гоц, О. Минор та ін.), й екстремістськи налаштована молодь зі студентських рухів (Б. Савінков, М. Авксентьєв, А. Гоц, І. Каляєв, Є. Сазонов та ін.), що склали керівне ядро партії. Головний ідеолог і лідер есерів — В. Чернов. Об’єднання окремих організацій у єдину партію відбулося в грудні 1901 — січні 1902 у Берліні, про це повідомила есерівська г. «Революционная Россия». Програму і статут ухвалив Установчий з’їзд, проведений 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 у Фінляндії. Есери вважали селянство провідним класом російського суспільства. В основу програми покладено есерівську доктрину демократичного соціалізму і особливого шляху до нього аграрних країн, насамперед Росії. Головні підвалини есерівського соціалізму складали політична демократія і соціалізація землі. Програма передбачала встановлення демократичної республіки, загального виборчого права, демократичної свободи. Державний лад — федеративна республіка з широкою автономією міських та сільських громад, а також національних регіонів, із визнанням за останніми права на самовизначення. Головна економічна вимога — соціалізація землі: ліквідація приватної власності на землю та передача її у розпорядження місцевих органів самоврядування з подальшим розподіленням за зрівняльно-трудовою нормою. У питаннях тактики ПСР визнавала як легальні (агітація, пропаганда, парламентська діяльність), так і нелегальні (страйки, бойкоти, повстання тощо) методи боротьби. На відміну від соціал-демократів есери визнавали терор (зокрема індивідуальний) дієвим засобом боротьби проти самодержавства. Партія мала Бойову організацію, що розпочала свою діяльність у квітні 1902 вбивством міністра внутрішніх справ Російської імперії Д. Сипягіна. Бойова організація була автономною, глибоко законспірованою частиною партії. ЦК лише давав їй завдання на здійснення терористичних актів та термін їхнього виконання, але не мав права втручатися у внутрішню діяльність. За час існування (1901–08) вона нараховувала не більше 80-ти осіб, знаходилася на автономному становищі, мала власний статут, касу, паролі, явки. Її керівники — Г. Гершуні (1901–03) та Є. Азеф (1903–08). Більшість терористичних актів відбулася у часи революційних подій 1905–07, від 1908 терор почав сходити нанівець, а після вбивства анархістами прем’єр-міністра П. Столипіна (1911) фактично припинився. ПСР активізувала свою діяльність 1905–07, її чисельність зросла до 50–60 тис. осіб, до 90 % з яких складали селяни й робітники, проте у керівництві абсолютну більшість мала інтелігенція. Есери організовували антиурядові виступи у містах, селах, в армії, на флоті, мали значний вплив у Всеросійському селянському союзі, поштово-телеграфних, залізничних і вчительських профспілках, офіцерських та солдатських громадських організаціях. За активного сприяння ПСР утворено Трудову групу в Державній думі Російської імперії, її програма містила есерівські програмні положення. Репресивна політика царизму щодо есерів у післяреволюційний період призвела до згортання їхньої діяльності у Росії, більшість лідерів емігрували, до 1917 партія знаходилася на нелегальному становищі. Після Лютневої революції 1917 ПСР стала провідною політичною партією Росії. Влітку 1917 вона налічувала бл. 1 млн членів, об’єднаних у 436-ти організаціях. Лідери: М. Авксентьєв, В. Чернов, М. Гоц, В. Зензинов, О. Керенський. Друкований орган ЦК — г. «Дело народа». Разом із меншовиками (див. Меншовизм) есери стали правлячою партією. Вони мали найбільше представництво, відігравали провідну роль у місцевих радах і Всеросійському ЦВК (голова — М. Авксентьєв), входили до Тимчасового уряду (М. Авксентьєв, В. Чернов, С. Маслов та ін.). О. Керенський послідовно обіймав посади міністра внутрішніх справ, військового і морського міністра, з 24 липня (6 серпня) 1917 — голови уряду. Есерівські організації в Україні 1917 налічували 69 тис. членів, лідери: О. Зарубін, Й. Скловський, К. Сухових. Есери входили до УЦР, її Комітету (Й. Скловський, С. Сараджев) і Генерального секретаріату (О. Зарубін — генеральний секретар пошти і телеграфу). Відповідно до програмних вимог партії есери негативно ставилися до української автономії, утрималися при голосуванні за III та IV Універсали УЦР. Від літа 1917 у партії посилилися розбіжності, її ліве крило разом із більшовиками виступало проти Тимчасового уряду, за передачу влади радам. Праві есери вважали більшовицький переворот 1917 «злочином перед батьківщиною і революцією», вони відмовилися брати участь у роботі 2-го Всеросійського з’їзду рад 1917 і не підтримали нову владу. 27 жовтня (9 листопада) 1917 ЦК ПСР ухвалив постанову про виключення з партії «усіх, хто брав участь у більшовицькій авантюрі». Наслідки перевороту стали фатальними для ПСР — із правлячої партії вона стала опозиційною. В листопаді 1917 зі створенням окремої Партії лівих соціалістів-революціонерів відбувся її остаточний розкол. Есери отримали 40 % голосів на виборах до Всеросійських Установчих зборів, В. Чернов обраний їх головою. Це свідчило про великий авторитет партії серед російського громадянства. Проте розгін більшовиками Всеросійських Установчих зборів завдав їй ще одного відчутного удару. Протягом січня–квітня 1918 керівництво ПСР намагалося згуртувати своїх прихильників і виробити нову тактику у протистоянні з більшовиками. У травні 1918 Рада ПСР прийняла рішення про збройну боротьбу проти радянської влади під гаслом Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це 14 червня 1918 Всеросійський ЦВК рад виключив правих есерів із рад усіх рівнів. Спираючись на підтримку повсталих частин Чехословацького корпусу, есери влітку 1918 встановили свою владу в Поволжі та Сибіру, сформували кілька регіональних урядів: Комітет членів Всеросійських Установчих зборів (Комуч) у Самарі, Тимчасовий Сибірський уряд, Директорію в Уфі та ін. Вони організували низку антирадянських заколотів у російських містах (Ярославлі, Муромі та ін.) і терористичних актів проти більшовицького керівництва — В. Леніна (див. Ф. Каплан), М. Урицького (див. Л. Каннегісер), М. Володарського. Наприкінці 1918 есерівські уряди були скинуті адміралом О. Колчаком, лідери партії заарештовані, згодом вони опинилися в еміграції. 1919–20 есери вели боротьбу як проти радянської влади, так і проти «білих» режимів (О. Колчака в Сибіру та на Далекому Сході, А. Денікіна в Україні й на Півдні Росії та ін.), визначаючи свою позицію як «третя сила». Вплив партії дедалі зменшувався, більшість членів ЦК знаходилася в тюрмах або еміграції. Від кінця 1920-х рр. керівництво перейшло до Центрального організаційного бюро; як і раніше, головною метою партії залишалася боротьба за демократію. Радянська влада засудила «контрреволюційну діяльність» есерів. 1922 відбувся один із перших у радянській Росії політичних судових процесів над правими есерами. Незважаючи на захист керівництва II Інтернаціоналу 12 лідерів партії умовно засуджено до страти (з відстрочкою вироку), решту (22 особи) — до тюремного ув’язнення. З арештом 1925 останнього складу Центрального організаційного бюро ПСР фактично припинила існування, діяла лише есерівська еміграція. Колишні члени партії в СРСР зазнали політичних переслідувань і репресій.

Розмір шрифту

Партія соціалістів-революціонерів

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті