Партія соціалістів-революціонерів

Визначення і загальна характеристика

ПА́РТІЯ СОЦІАЛІ́СТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕ́РІВ (ПСР) — найбільш масова та впливова у Росії на початку 20 ст. соціалістична партія. Входила до II Інтернаціоналу. Перші організації есерів виникли у середині 1890-х рр. з колишніх народницьких гуртків і груп. На початку 20 ст. до них при­єд­налися старі народники, які від­були каторгу й засла­н­ня (К. Брешко-Брешковська, М. Гоц, О. Минор та ін.), й екс­тремістськи налаштована молодь зі студентських рухів (Б. Савінков, М. Авксентьєв, А. Гоц, І. Каляєв, Є. Сазонов та ін.), що склали керівне ядро партії. Головний ідеолог і лідер есерів — В. Чернов. Обʼ­єд­на­н­ня окремих організацій у єдину партію від­булося в грудні 1901 — січні 1902 у Берліні, про це пові­домила есерівська г. «Революцион­ная Рос­сия». Про­граму і статут ухвалив Установчий зʼїзд, проведений 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 у Фінляндії. Есери вважали селянство провід­ним класом російського су­спільства. В основу про­грами покладено есерівську доктрину демократичного соціалізму і особливого шляху до нього аграрних країн, насамперед Росії. Головні під­валини есерівського соціалізму складали політична демократія і соціалізація землі. Про­грама перед­бачала встановле­н­ня демократичної республіки, загального виборчого права, демократичної свободи. Державний лад — федеративна республіка з широкою автономією міських та сільських громад, а також національних регіонів, із ви­зна­н­ням за остан­німи права на самови­значе­н­ня. Головна економічна вимога — соціалізація землі: ліквідація приватної власності на землю та пере­дача її у роз­порядже­н­ня місцевих органів самоврядува­н­ня з подальшим роз­поділе­н­ням за зрівняльно-трудовою нормою. У пита­н­нях тактики ПСР ви­знавала як легальні (агітація, пропаганда, парламентська діяльність), так і нелегальні (страйки, бойкоти, пов­ста­н­ня тощо) методи боротьби. На від­міну від соціал-демократів есери ви­знавали терор (зокрема індивідуальний) дієвим засобом боротьби проти самодержавства. Партія мала Бо­йову організацію, що роз­почала свою діяльність у квітні 1902 вбивством міністра внутрішніх справ Російської імперії Д. Сипягіна. Бо­йова організація була автономною, глибоко закон­спірованою частиною партії. ЦК лише давав їй зав­да­н­ня на здійсне­н­ня терористичних актів та термін їхнього викона­н­ня, але не мав права втручатися у внутрішню діяльність. За час існува­н­ня (1901—08) вона нараховувала не більше 80-ти осіб, знаходилася на автономному становищі, мала власний статут, касу, паролі, явки. Її керівники — Г. Гершуні (1901—03) та Є. Азеф (1903—08). Більшість терористичних актів від­булася у часи революційних подій 1905—07, від 1908 терор почав сходити нанівець, а після вбивства анархістами премʼєр-міністра П. Столипіна (1911) фактично припинився. ПСР активізувала свою діяльність 1905—07, її чисельність зросла до 50—60 тис. осіб, до 90 % з яких складали селяни й робітники, проте у керівництві абсолютну більшість мала інтелігенція. Есери організовували анти­урядові ви­ступи у містах, селах, в армії, на флоті, мали значний вплив у Всеросійському селянському союзі, поштово-теле­графних, залізничних і вчительських проф­спілках, офіцерських та солдатських громадських організаціях. За активного сприя­н­ня ПСР утворено Трудову групу в Державній думі Російської імперії, її про­грама містила есерівські про­грамні положе­н­ня. Ре­пресивна політика царизму щодо есерів у післяреволюційний період при­звела до згорта­н­ня їхньої діяльності у Росії, більшість лідерів емігрували, до 1917 партія знаходилася на нелегальному становищі. Після Лютневої революції 1917 ПСР стала провід­ною політичною партією Росії. Влітку 1917 вона налічувала бл. 1 млн членів, обʼ­єд­наних у 436-ти організаціях. Лідери: М. Авксентьєв, В. Чернов, М. Гоц, В. Зензинов, О. Керенський. Друкований орган ЦК — г. «Дело народа». Разом із меншовиками (див. Меншовизм) есери стали правлячою партією. Вони мали найбільше пред­ставництво, ві­ді­гравали провід­ну роль у місцевих радах і Всеросійському ЦВК (голова — М. Авксентьєв), входили до Тимчасового уряду (М. Авксентьєв, В. Чернов, С. Маслов та ін.). О. Керенський послідовно обі­ймав посади міністра внутрішніх справ, військового і морського міністра, з 24 липня (6 серпня) 1917 — голови уряду. Есерівські організації в Україні 1917 налічували 69 тис. членів, лідери: О. Зарубін, Й. Скловський, К. Сухових. Есери входили до УЦР, її Комітету (Й. Скловський, С. Сараджев) і Генерального секретаріату (О. Зарубін — генеральний секретар пошти і теле­графу). Від­повід­но до про­грамних вимог партії есери негативно ставилися до української автономії, утрималися при голосуван­ні за III та IV Універсали УЦР. Від літа 1917 у партії посилилися роз­біжності, її ліве крило разом із більшовиками ви­ступало проти Тимчасового уряду, за пере­дачу влади радам. Праві есери вважали більшовицький пере­ворот 1917 «злочином перед батьківщиною і революцією», вони від­мовилися брати участь у роботі 2-го Всеросійського зʼ­їзду рад 1917 і не під­тримали нову владу. 27 жовтня (9 листопада) 1917 ЦК ПСР ухвалив по­станову про виключе­н­ня з партії «усіх, хто брав участь у більшовицькій авантюрі». Наслідки пере­вороту стали фатальними для ПСР — із правлячої партії вона стала опозиційною. В листопаді 1917 зі створе­н­ням окремої Партії лівих соціалістів-революціонерів від­бувся її остаточний роз­кол. Есери отримали 40 % голосів на виборах до Всеросійських Установчих зборів, В. Чернов обраний їх головою. Це свідчило про великий авторитет партії серед російського громадянства. Проте роз­гін більшовиками Всеросійських Установчих зборів завдав їй ще одного від­чутного удару. Протягом січня—квітня 1918 керівництво ПСР намагалося згуртувати своїх прихильників і виробити нову тактику у проти­стоян­ні з більшовиками. У травні 1918 Рада ПСР прийняла ріше­н­ня про збройну боротьбу проти радянської влади під гаслом Всеросійських Установчих зборів. У від­повідь на це 14 червня 1918 Всеросійський ЦВК рад виключив правих есерів із рад усіх рівнів. Спираючись на під­тримку пов­сталих частин Чехословацького корпусу, есери влітку 1918 встановили свою владу в Поволжі та Сибіру, сформували кілька регіональних урядів: Комітет членів Всеросійських Установчих зборів (Комуч) у Самарі, Тимчасовий Сибірський уряд, Директорію в Уфі та ін. Вони організували низку антирадянських заколотів у російських містах (Ярославлі, Муромі та ін.) і терористичних актів проти більшовицького керівництва — В. Леніна (див. Ф. Каплан), М. Урицького (див. Л. Кан­негісер), М. Володарського. На­прикінці 1918 есерівські уряди були скинуті адміралом О. Колчаком, лідери партії заарештовані, згодом вони опинилися в еміграції. 1919—20 есери вели боротьбу як проти радянської влади, так і проти «білих» режимів (О. Колчака в Сибіру та на Далекому Сході, А. Денікіна в Україні й на Пів­дні Росії та ін.), ви­значаючи свою позицію як «третя сила». Вплив партії дедалі зменшувався, більшість членів ЦК знаходилася в тюрмах або еміграції. Від кінця 1920-х рр. керівництво пере­йшло до Центрального організаційного бюро; як і раніше, головною метою партії залишалася боротьба за демократію. Радянська влада засудила «контр­революційну діяльність» есерів. 1922 від­бувся один із перших у радянській Росії політичних судових процесів над правими есерами. Не­зважаючи на захист керівництва II Інтернаціоналу 12 лідерів партії умовно засуджено до страти (з від­строчкою вироку), решту (22 особи) — до тюремного увʼязне­н­ня. З арештом 1925 остан­нього складу Центрального організаційного бюро ПСР фактично припинила існува­н­ня, діяла лише есерівська еміграція. Колишні члени партії в СРСР за­знали політичних пере­слідувань і ре­пресій.

Літ.: Партия социалистов-революционеров после Октябрьского пере­ворота 1917 года: Документы из архива П.С.-Р. Амстердам, 1989; Гусев К. В. Рыцари тер­рора. Москва, 1992; Леонов М. И. Партия социалистов-революционеров в 1905—1907 гг. Москва, 1997; Морозов К. Н. Партия социалистов-революционеров в 1907—1914 гг. Москва, 1998; Суслов А. Ю. Социалисты-революционеры в Советской Рос­сии: источники и историо­графия. Казань, 2007.

О. Д. Бойко

Завантажити статтю