Сорока Михайло Михайлович

СОРО́КА Михайло Михайлович (27. 03. 1911, с. Гнилиці Великі, нині Гнилиці Тернопільського р-ну Тернопільської обл. — 16. 06. 1971, с-ще Озьорний, Мордовія, РФ, 1992 пере­похований у Львові) — громадсько-політичний діяч. Чоловік К. Зарицької, батько Б. Сороки. Від 1924 на­вчався у Тернопільській гімназії, де став членом «Пласту», а згодом — ОУН; від 1927 — в українській гімназії у Ржевниці (Чехо-Словач­чина); 1936 закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Товаришував із Олегом Ольжичем, захоплювався спортом. 9 січня 1937 заарештований польською владою, за приналежність до ОУН засуджений до 5-ти р. увʼязне­н­ня. Ви­йшов на волю восени 1939 після паді­н­ня Польської держави. У січні 1940 вступив на математичний факультет Львівського політехнічного ін­ституту, від березня на­вчався також на мистецьких курсах. Став членом Кра­йового проводу ОУН. 22 березня 1940 заарештований радянською владою, засуджений до 8-ми р. увʼязне­н­ня. 1947 на Воркуті (РФ) створив під­пільну організацію «ОУН-Пів­ніч» (друга назва — «Заполярний Провід ОУН»), що боролася за права політичних вʼязнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки й пов­ста­н­ня. 1948 звільнений. Щоб його не залишили на заслан­ні, погодився через 2 місяці повернутися на роботу вільнона­йманим топо­графом. У Львові через Г. Дидик, звʼязкову Р. Шухевича, від­новив із ним звʼязок і повернувся на Воркуту, де за зав­да­н­ням Проводу ОУН продовжував організовувати під­пільну боротьбу в концтаборах і збирати інформацію про них. У травні 1949 при­їхав до Львова, зу­стрічався з провід­ними діячами УПА. 29 липня того ж року заарештований, по­становою особливої наради Міністерства державної без­пеки СРСР від 26 жовтня 1949 виселений на спецпоселе­н­ня у Красноярський край (РФ). Однак і звідти продовжував керувати під­пі­л­лям. У звʼязку з публікацією на Заході спогадів колишніх політвʼязнів, НКВС ви­йшло на організацію «ОУН-Пів­ніч». 15 грудня 1952 заарештований, 15 вересня 1953 засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 р. увʼязне­н­ня. 1954 взяв участь у Кенгірському пов­стан­ні політвʼязнів, написав гімн пов­станців «У гарячих степах Казах­стану». Організовував навколо себе політвʼязнів, проводив літературні, історичні та релігійні свята, читав лекції з найрізноманітніших тем (історія, архітектура, музика, малярство, гео­графія, етика, спорт). Збереглися його твори «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький», філософський трактат «Інстинкти. Рефлекси. Етика» та деякі пере­клади. Зна­йшов щире поро­зумі­н­ня з новим поколі­н­ням політвʼязнів — шістдесятниками. У середині 1960-х рр. спів­робітники КДБ возили С. до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зу­стрічі з сином, ріднею, водили в ін­ститути й театри — без­успішно намагаючись зламати його і домогтися публічного покая­н­ня. Помер в увʼязнен­ні. У м. Нікополь Дні­пропетровської обл. на честь С. пере­йменовано вулицю.

Завантажити статтю