Холодний Микола Костянтинович

ХОЛО́ДНИЙ Микола Костянтинович (31. 07. 1939, х. Ягідний по­близу с. Краснопі­л­ля Коропського, нині Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.; за документами — 30. 07. 1939, с. Карильське Коропського, нині Новгород-Сіверського р-ну — лютий 2006, м. Остер Козелецького, нині Чернігівського р-ну Чернігівської обл.) — поет, літературо­знавець, публіцист. Член НСПУ (1993), Всеукраїнського товариства політичних вʼязнів і ре­пресованих (2002). Премії творчої асоціації «Бу-Ба-Бу» (1997) та імені В. Сосюри (Луганськ, 1998). У 1949 написав і кинув у шкільному коридорі листівку «Сьогодні помер Cталін. Усі люди моляться Богу». 1950 послав свої вірші П. Тичині, який кілька років перед­плачував йому газету «Літературна Україна». 1955 виключений зі школи. Працював робітником у м. Миргород Полтавської обл. Писав стат­ті у газети, збирав фольклорні матеріали і надсилав їх у ІМФЕ АН УРСР (Київ). 1961 закінчив школу робітничої молоді та вступив на філологічний факультет Київського університету імені Т. Шевченка. По­зна­йомився з І. Дзюбою, від 1962 брав участь у роботі Клубу творчої молоді «Сучасник», ви­ступав на літературних вечорах. Вірші Х., яким була притаман­на іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос, роз­по­всюджували у самвидаві, їхні рядки стали «крилатими». Його першу збірку «Червоний сон» (1962), що мала позитивну рецензію І. Дзюби, знято з плану Держлітвидаву. У серпні 1965 їздив у с. Шешори Косівського р-ну Івано-Франківської обл. на від­кри­т­тя памʼятника Т. Шевченку, де з В. Чорноволом, З. Франко та іншими влаштував мітинг у звʼязку із забороною від­кри­т­тя памʼятника; у вересні того ж року всупереч волі парткому університету обраний головою Літературної студії імені В. Чумака. 5 грудня 1965 критично ви­ступив на обговорен­ні роману А. Іщука «Вербівчани», на­ступного дня виключений із комсомолу та 5-го курсу. 1966 у самвидаві поширено його 90-сторінковий лист до П. Шелеста, де йшлося про поруше­н­ня Загальної декларації прав людини ООН. За чита­н­ня віршів «Монолог Франка» та «Собаки» біля памʼятника І. Франку в день 50-річчя його смерті 29 травня 1966 заарештований на 15 діб, після звільне­н­ня видворений із Києва. За сприя­н­ня кандидата філологічних наук І. Варченка пере­вівся в Одеський університет, де 1968 отримав диплом. Працював у школах Київської, Кірово­градської, Він­ницької обл., звідки Х. неодноразово звільняли. Пере­кладав з російської мови на українську рукопис О. Апанович «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.». Його вірші вміщено у антології української поезії в Празі, журналі «Дукля» (м. Пряшів, нині Словач­чина), антології української поезії «Шістдесят українських поетів шістдесятих років» і газеті «Свобода» (обидві — США), альманасі «Пів­нічне сяйво» (м. Едмонтон, Канада), позацензурному самвидавному журналі «Український вісник» В. Чорновола, який на­звав Х. найпопулярнішим в Україні поетом. Входив до редколегії львівського самвидавного журналу «Скриня», склав статут Незалежної спілки письмен­ників. 1970 написав дисертацію з психолінгвістики «Народ крізь призму його мови» (конфіскована під час обшуку в М. Осадчого в січні 1972). У звʼязку з арештами шістдесятників 14 січня 1972 звернувся до лідера Китаю Мао Цзедуна з проха­н­ням надати політичний притулок. 20 лютого того ж року заарештований за звинуваче­н­ням у проведен­ні антирадянської агітації і пропаганди (за збірку «Крик з могили. Захалявні вірші з України», Балтимор; Париж; Торонто, 1969). 7 липня 1972 газета «Літературна Україна» опублікувала під прі­звищем Х. листа «На терези совісті», сфабрикованого КДБ, у якому автор ніби від­рікався від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину». Звільнений зі слідчого ізолятора на під­ставі по­станови управлі­н­ня КДБ Київської обл. про припине­н­ня кримінальної справи. Викликався як свідок у справах З. Антонюка (1972) та І. Світличного (1973), намагався їх захищати. У серпні 1972 написав авангардистський маніфест «В одному вагоні, але не в одному ешелоні», намагався створити літературну асоціацію «ЧУМА» («Чуєте? Ми — авангардисти!»). Учитеював у Він­ниці, де 1974 організував із місцевими літераторами «Студію Устима Кармалюка» («СУКА»), що була роз­критикована на ра­йон­ній ідеологічній нараді, а Х. за­знав арештів і необ­ґрунтованих звільнень з роботи. Від 1976 мешкав у Острі, учителював. 1979 українська друкарня Ватикану опублікувала його книжку «Про душу в пісні та про пісню в душі», що 1981 була пере­ви­дана у Канаді та США. У квітні 1982 звинувачений у знищен­ні статуетки В. Леніна, порт­рета Л. Брежнєва та рушника «300 років України з Росією», 10 діб утримувався у Чернігівській обласній психлікарні. Робота в школі су­проводжувалася числен­ними доносами, викликами в КДБ, заборонами і звинуваче­н­нями в націоналізмі. 1984 звернувся до Президента США Р. Рейґана із проха­н­ням про еміграцію, після чого суд виніс ухвалу про заборону ви­їзду Х. за межі м. Остер. 1987 ініціював будівництво церкви в рідному селі, 1989 створив у Острі осередок НРУ, під­няв над міськрадою жовто-блакитний прапор. 1991 реабілітований у справі 1972, у 1999 Київський міський суд скасував по­станову від 29 травня 1966 про арешт Х. 1993 ректор Київського університету імені Т. Шевченка скасував наказ 1965 про його виключе­н­ня. Помер за незʼясованих об­ставин у себе вдома.