Провансальство

«ПРОВАНСА́ЛЬСТВО» — поня­т­тя, вживане на­прикінці 19 та у 20 столі­т­тях політичною публіцистикою, присвяченою про­блематиці українського руху, шляхам і пер­спективам національного від­родже­н­ня. М. Драгоманов у працях «Новокельтський і провансальський рух у Франції» (1875) та «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), роз­глядаючи пита­н­ня «обрусенія» у широкому європейському історичному контекс­ті, окрему увагу приділив долі провансальської мови і літератури. Він показав, що остан­ні в умовах жорсткої політичної й культурної централізації, консеквентно впроваджуваної у Франції як монархічною, так — навіть з іще більшою запопадливістю — і республіканською владою, приречені на роль упосліджених «кра­йових», маргінальних явищ, по суті по­збавлені майбутнього. Під цим оглядом М. Драгоманов вдався до прямих паралелей («...Росія трактує Україну так само, як Франція — Прованс»), виявляючи своє недво­значне засудже­н­ня обрусительської політики російського самодержавства (загалом зміст стат­ті «Чудацькі думки...», її внутрішня суперечливість, вразливість тих або інших полемічних авторових тверджень потребують спеціального роз­гляду). 

Через два десятилі­т­тя російський ліберал П. Струве у низці публікацій з українського пита­н­ня (1911—14) звертався до «провансальських» аналогій із цілком протилежною метою — у такий спосіб він намагався об­ґрунтувати від­верто великодержавницьку тезу про первісну меншовартість, провінційність української мови і літератури, яким нібито навічно при­значено бути лишень часткою «загальноросійської» культури, плентатися за возом «старшого брата». Ця во­йовничо антиукраїнська позиція викликала рішучі й аргументовані заперече­н­ня з боку української опінії, пред­ставників національного руху. Активну полеміку із П. Струве вели, зокрема, на шпальтах журналу «Украинская жизнь»: так, М. Могилянський звертав увагу на те, що таке вершин­не явище української літератури, як поема «Мойсей» І. Франка, жодною мірою «не вкладається у рамки “провансальства”». 

Пізніше термін «провансальство» посів ключове місце в публіцистиці Д. Донцова, який надав йому узагальнювального метафоричного значе­н­ня, пере­творив на важливу складову системи по­глядів на стан і зав­да­н­ня українського національного руху, вибудованої ним у книзі «Націоналізм» та ін. працях. Для Д. Донцова «П.» є феноменом, що детермінований історичними, політичними і соціопсихологічними чин­никами, це — вияв ментального і морального каліцтва, наслідок не­природних і вкрай небезпечних мутацій національного характеру. Типовими ознаками «П.» Д. Донцов вважав духовне позадництво й угодовство, примире­н­ня з під­невільним, колоніальним станом, від­мову від без­ком­промісної боротьби, не табу­йованої ні моральними забобонами, ані жодними тактичними чи іншими побічними міркува­н­нями, налаштованість на роз­чине­н­ня інтересів нації у загальнолюдських, універсальних ідеалах, соціалістичних або федералістичних доктринах. 

У цьому сенсі «П.», за Д. Донцовим, ви­ступає корелятом таких категорично не­прийнятних для нього понять, як соціальний і науковий квієтизм, космополітизм, пацифізм, кволий лібералізм, «малоросійство» тощо; усі ці світо­глядні, ідеологічні течії та психологічні явища є глибоко провінційні, тобто «провансальські», бо вони так чи інакше ставлять «інтереси одної провінції (тобто класу, верстви, соціальної групи, окремого індивідууму)... понад добро цілої нації», пере­бувають в опозиції до принципу національної революції, до ідеї державності як «форми національної волі». У найбільш концентрованому ви­гляді «українське провансальство» виявилося, на думку Д. Донцова, в українофільстві 19 ст., інфікованому хворобою схиля­н­ня перед «автоматичним по­ступом» і «анархістичною одиницею», невірʼям у сили й історичні права нації, роз­двоєністю душі та «чеснотами національного євнуха». 

Із цих позицій Д. Донцов оцінював випадок М. Гоголя як «класичний приклад трагедії нашої еліти», духовне «заломле­н­ня» П. Куліша; особливо різкій критиці він під­дав М. Драгоманова, якого — у властивій йому максималістській манері — на­звав «під­брехачем чужої правди, під­брехачем російського лібералізму, народництва й соціалізму» і, отже, з усіх по­глядів принциповим і абсолютним антагоністом Т. Шевченка. Водночас якраз саме в Т. Шевченкові й Лесі Українці Д. Донцов зна­йшов найповніше, найпослідовніше втіле­н­ня українського духу і національної ідеї. Щодо «українського П.» з його «хуторянським універсалізмом», «парафіяльним круго­глядом» і «пирятинською» філософією, то на противагу йому Д. Донцов сформулював концепцію «чин­ного», «інтегрального» націоналізму, що понад усе ставить націю та її інтереси, а сучасним нащадкам українофільства проти­ставляв речників революційного національного чину, «трагічних оптимістів» — так він називав поетів, близьких до очолюваного ним часопису «Вістник» (Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга).