Провансальство

«ПРОВАНСА́ЛЬСТВО» — поняття, вживане наприкінці 19 та у 20 століттях політичною публіцистикою, присвяченою проблематиці українського руху, шляхам і перспективам національного відродження. М. Драгоманов у працях «Новокельтський і провансальський рух у Франції» (1875) та «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), розглядаючи питання «обрусенія» у широкому європейському історичному контексті, окрему увагу приділив долі провансальської мови і літератури. Він показав, що останні в умовах жорсткої політичної й культурної централізації, консеквентно впроваджуваної у Франції як монархічною, так — навіть з іще більшою запопадливістю — і республіканською владою, приречені на роль упосліджених «крайових», маргінальних явищ, по суті позбавлені майбутнього. Під цим оглядом М. Драгоманов вдався до прямих паралелей («...Росія трактує Україну так само, як Франція — Прованс»), виявляючи своє недвозначне засудження обрусительської політики російського самодержавства (загалом зміст статті «Чудацькі думки...», її внутрішня суперечливість, вразливість тих або інших полемічних авторових тверджень потребують спеціального розгляду).

Через два десятиліття російський ліберал П. Струве у низці публікацій з українського питання (1911–14) звертався до «провансальських» аналогій із цілком протилежною метою — у такий спосіб він намагався обґрунтувати відверто великодержавницьку тезу про первісну меншовартість, провінційність української мови і літератури, яким нібито навічно призначено бути лишень часткою «загальноросійської» культури, плентатися за возом «старшого брата». Ця войовничо антиукраїнська позиція викликала рішучі й аргументовані заперечення з боку української опінії, представників національного руху. Активну полеміку із П. Струве вели, зокрема, на шпальтах журналу «Украинская жизнь»: так, М. Могилянський звертав увагу на те, що таке вершинне явище української літератури, як поема «Мойсей» І. Франка, жодною мірою «не вкладається у рамки “провансальства”».

Пізніше термін «провансальство» посів ключове місце в публіцистиці Д. Донцова, який надав йому узагальнювального метафоричного значення, перетворив на важливу складову системи поглядів на стан і завдання українського національного руху, вибудованої ним у книзі «Націоналізм» та ін. працях. Для Д. Донцова «П.» є феноменом, що детермінований історичними, політичними і соціопсихологічними чинниками, це — вияв ментального і морального каліцтва, наслідок неприродних і вкрай небезпечних мутацій національного характеру. Типовими ознаками «П.» Д. Донцов вважав духовне позадництво й угодовство, примирення з підневільним, колоніальним станом, відмову від безкомпромісної боротьби, не табуйованої ні моральними забобонами, ані жодними тактичними чи іншими побічними міркуваннями, налаштованість на розчинення інтересів нації у загальнолюдських, універсальних ідеалах, соціалістичних або федералістичних доктринах.

У цьому сенсі «П.», за Д. Донцовим, виступає корелятом таких категорично неприйнятних для нього понять, як соціальний і науковий квієтизм, космополітизм, пацифізм, кволий лібералізм, «малоросійство» тощо; усі ці світоглядні, ідеологічні течії та психологічні явища є глибоко провінційні, тобто «провансальські», бо вони так чи інакше ставлять «інтереси одної провінції (тобто класу, верстви, соціальної групи, окремого індивідууму)... понад добро цілої нації», перебувають в опозиції до принципу національної революції, до ідеї державності як «форми національної волі». У найбільш концентрованому вигляді «українське провансальство» виявилося, на думку Д. Донцова, в українофільстві 19 ст., інфікованому хворобою схиляння перед «автоматичним поступом» і «анархістичною одиницею», невір’ям у сили й історичні права нації, роздвоєністю душі та «чеснотами національного євнуха».

Із цих позицій Д. Донцов оцінював випадок М. Гоголя як «класичний приклад трагедії нашої еліти», духовне «заломлення» П. Куліша; особливо різкій критиці він піддав М. Драгоманова, якого — у властивій йому максималістській манері — назвав «підбрехачем чужої правди, підбрехачем російського лібералізму, народництва й соціалізму» і, отже, з усіх поглядів принциповим і абсолютним антагоністом Т. Шевченка. Водночас якраз саме в Т. Шевченкові й Лесі Українці Д. Донцов знайшов найповніше, найпослідовніше втілення українського духу і національної ідеї. Щодо «українського П.» з його «хуторянським універсалізмом», «парафіяльним кругоглядом» і «пирятинською» філософією, то на противагу йому Д. Донцов сформулював концепцію «чинного», «інтегрального» націоналізму, що понад усе ставить націю та її інтереси, а сучасним нащадкам українофільства протиставляв речників революційного національного чину, «трагічних оптимістів» — так він називав поетів, близьких до очолюваного ним часопису «Вістник» (Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга).

Розмір шрифту

Провансальство

Рекомендована література

Інформація про статтю