Ющенко Віктор Андрійович

Ю́ЩЕНКО Віктор Андрі­йович (23. 02. 1954, с. Хоружівка Недригайлівського, нині Роменського р-ну Сумської обл.) — державний і політичний діяч. Третій Президент України (2005—10). Народний депутат України (2002—05). Кандидат економічних наук (1998). Почесний академік НАМУ (2017). Державна премія України в галузі науки і техніки (1999). Орден «За заслуги» 3-го ступеня (1996). 

Народився у сімʼї сільських вчителів. Батько був вʼязнем нацистських концтаборів, спів­працював із під­пі­л­лям ОУН. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний ін­ститут (1975). Працював за фахом у Івано-Франківській та Сумській обл.; від 1985 — у від­ділі кредитува­н­ня та фінансува­н­ня сільського господарства Держбанку СРСР; від 1987 — у Київському від­ділен­ні Агро­промбанку СРСР (працював з В. Геть­маном); від 1992 — 1-й за­ступник голови правлі­н­ня акціонерного комерційного агро­промислового банку «Україна»; 1993—99 — голова правлі­н­ня НБУ. Брав участь у проведен­ні найважливіших фінансових реформ, введен­ні в обіг нової національної валюти — гривні. 

Після обра­н­ня Л. Кучми Президентом України на другий термін у грудні 1999 був при­значений Премʼєр-міні­стром. Час премʼєрства Ю. ознаменувався низкою позитивних змін в економіці — покраще­н­ням макро­економічних показників, що зна­йшло від­ображе­н­ня у збільшен­ні фінансува­н­ня соціальної сфери та місцевих бюджетів, ліквідації бюджетної заборгованостей із соціальних виплат. Це сприяло формуван­ню у масовій сві­домості значної кількості громадян образу Ю. як ефективного державного менеджера. Згодом його позитивний імідж значно зміцнився у звʼязку зі складними взаєминами між Ю., оточе­н­ням Президента Л. Кучми та ним самим. Навіть попри під­писа­н­ня 13 лютого 2001 Ю. разом із Л. Кучмою і Головою ВР України І. Плющем зверне­н­ня до народу, в якому учасники акції «Україна без Кучми» на­звані «фашистами», 29 травня 2001 Ю. був від­правлений у від­ставку. Формальною під­ставою стало прийня­т­тя ВР України резолюції недовіри уряду. 

Активно проголошуючи власну опозиційність після від­ставки, Ю. очолив сформований з 10-ти партій правоцентристський блок «Наша Україна». У березні 2002 він отримав 24,7 % голосів на виборах до ВР України, але не зміг сформувати парламентську більшість. Активно використовуючи опозиційну, правоцентристську та євроатлантичну риторику, Ю. 2004 балотувався на пост Президента як самовисуванець, маючи під­тримку більшості націонал-демократичних сил країни та неформальну під­тримку багатьох політичних діячів країн Заходу, а також низки впливових між­народних організацій. Головним опонентом Ю. став премʼєр-міністр України В. Янукович. У роз­пал кампанії сталося отрує­н­ня Ю. Це було сприйняте значною частиною виборців як спроба пред­ставників влади усунути його як конкурента у президентських пере­гонах. У судовому порядку причини отрує­н­ня Ю. донині не встановлені. У 1-му турі виборів Ю. набрав 39,90 %, а В. Янукович — 39,26 %. Після 2-го туру виборів, за офіційними результатами якого Ю. набрав 46,69 % голосів, а В. Янукович — 49,42 %, Ю. небезпід­ставно заявив про фальсифікацію результатів голосува­н­ня, що при­звело до масових акцій протесту. Вони отримали назву «помаранчева революція». У результаті стрімкого загостре­н­ня ситуації в українському су­спільстві та політикумі, за участі Ю., керівництва держави та між­народних посередників проведено круглий стіл, покликаний зняти проти­стоя­н­ня у країні. Після проведе­н­ня круглого столу Верховним Судом України ухвалено ріше­н­ня про по­вторне проведе­н­ня 2-го туру голосува­н­ня. При цьому Ю. погодився на схвале­н­ня кон­ституційної реформи, що значно обмежила повноваже­н­ня президента на користь глави уряду та парламенту. В результаті по­вторного проведе­н­ня 2-го туру виборів Ю. отримав 51,99 % голосів виборців, В. Янукович — 44,20 %. 

23 січня 2005 Ю. вступив на посаду Президента України. З початку пере­бува­н­ня при владі у нього виявилася від­сутність дієвої про­грами реформува­н­ня країни. Проте деякі кроки були здійснені (від­міна візового режиму для громадян ЄС і США, за­провадже­н­ня значної матеріальної допомоги при народжен­ні дитини, ліквідація Державтоінспекції та ін.). Найбільшим недоліком стала не­здатність Ю. врегулювати конфлікти у власному оточен­ні. Це при­звело до від­ставки уряду Ю. Тимошенко і започаткувало зближе­н­ня його та В. Януковича. 2006, не­зважаючи на формальну пере­могу «помаранчевих» сил, Партія регіонів сформувала більшість у ВР і уряд на чолі з В. Януковичем. Подальше посиле­н­ня позицій премʼєра в парламенті спонукало Ю. прийняти політично вимушене та юридично сумнівне ріше­н­ня щодо до­строкового припине­н­ня повноважень ВР України, яке, після кількамісячного політичного проти­стоя­н­ня, при­звело до проведе­н­ня 30 вересня 2007 позачергових виборів до ВР України. 

Нові вибори ви­грав Блок Ю. Тимошенко. Формува­н­ня цим блоком уряду при­звело до чергового загостре­н­ня від­носин між ним і новим Премʼєр-міні­стром Ю. Тимошенко. Фактично Ю. Тимошенко стала новим лідером націонал-демократичного табору, значною мірою через по­ступове зниже­н­ня рейтингу Ю. у су­спільстві загалом та правоцентристському середовищі. Формуван­ню стійкого позитивного іміджу Ю. не сприяло навіть проведе­н­ня ним рішучої комеморативної політики, що, зокрема, полягала в активних спробах увічне­н­ня в народній памʼяті деяких складних сторінок в історії України (Конотопська битва 1659, Батуринська трагедія 1708, голодомор 1932—33, діяльність ОУН і УПА та ін.). Не сприяло формуван­ню іміджу як загальнонародного лідера і під­писа­н­ня Ю. указів щодо посмертного присвоє­н­ня зва­н­ня Героя України Р. Шухевичу (2007) та С. Бандері (2010). Без належного, мотивованого публічного поясне­н­ня це було сприйнято частиною су­спільства як спроба правової героїзації контраверсійних по­статей української історії. 

Висува­н­ня Ю. своєї кандидатури на президентських виборах 2010 і його боротьба з Ю. Тимошенко під час перед­виборної кампанії сприяли пере­мозі В. Януковича. Ю. на виборах здобув 5,45 % голосів виборців, встановивши світовий антирекорд під­тримки чин­ного президента країни виборцями (попередній — 7,4 %, встановлений 2004 президентом Словач­чини Р. Шустером). 

Після виборів Ю. залишив активну публічну політичну діяльність, очолювана ним партія «Наша Україна» на виборах до ВР України отримала лише 1,11 % голосів виборців. Створив громадську організацію «Ін­ститут Президента Віктора Ющенка. Стратегічні ініціативи». Від 2011 був спів­головою Ради з питань роз­витку Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал». Ви­дано ви­брані промови Ю. «До нації» (К., 2010), спогади «Недержавні таємниці: нотатки на берегах памʼяті» (Х., 2014).

Завантажити статтю