Празька культура

Визначення і загальна характеристика

ПРА́ЗЬКА КУЛЬТУ́РА — археологічна культура. Датована 5–7 ст. н. е. Її носіями вважають склавинів — одне із племінних об’єднань давніх слов’ян. Пам’ятки П. к. стали відомі наприкінці 19 ст., чимало з них по р. Тетерів (притока Дніпра) в околицях с. Корчак відкрив С. Гамченко. Наукове осмислення цих матеріалів та їхню ідентифікацію здійснив у 1940-х рр. чеський археолог І. Борковський, який спирався на пам’ятки в околицях Праги (звідси й назва). Під час досліджень у повоєнні роки старожитності П. к. виявлено на значних обширах північної лісостепової та південної лісової зон Центральної і Східної Європи. Опорні пам’ятки: Корчак, Хотомель (Прип’ятське Полісся), Зимне, Ріпнів (Західна Волинь), Рашків, Бернашівка, Лука-Каветчинська (Середнє Подністров’я), Кодин, Могила (нині у складі м. Краків, Польща), Нітра (Словаччина), Бржезно, Розтоки (обидва — Чехія), Мозіґкау (м. Дессау, Німеччина). 

Пам’ятки П. к. — здебільшого невеликі відкриті селища (одночасно функціонувало 7–10 домогосподарств), поодинокі городища й скарби, ґрунтові та курганні могильники (останні характерні для пізньої фази культури). Житла — чотирикутні заглиблені будівлі площею 15–20 м² із піччю-кам’янкою (або зрідка — глинобитною) в одному з кутів та стінами зрубної або стовпової конструкції. Поховальний обряд — кремація на стороні з наступним похованням решток у невеликій ґрунтовій ямці (в урні чи без), поховання супроводжував простий інвентар, значна частина безінвентарна. Деякі поховання перекриті невеликими насипами (до 10-ти м у діаметрі та 1 м заввишки). 

Речовий комплекс представлений здебільшого керамічним посудом (груболіпні, зазвичай неорнаментовані горщики, сковорідки, нечисленні миски), залізними знаряддями праці (наральники, серпи, ножі, теслярський і ковальський інструмент), кістяними (проколки), кам’яними (зернотерки, ливарні форми) та глиняними (пряслиця) виробами. Зброя — залізні наконечники списів, дротиків і стріл; прикраси й деталі одягу — переважно бронзові (інколи залізні та срібні) підвіски, кільця, нашивні бляшки, деталі поясних наборів, фібули. Серед останніх вирізняються т. зв. пальчасті, єдина відома нині форма для виготовлення таких фібул знайдена в комплексі ювелірної майстерні поселення 

Бернашівка. Походження П. к. є дискусійним питанням. За уявленнями однієї частини науковців (В. Баран, І. Винокур, Д. Козак та ін.), її підґрунтям стала специфічна група подністровських пам’яток черняхівської культури 2-ї пол. 4 — поч. 5 ст. (типу Черепин–Теремці). Натомість К. Ґодловський, Р. Терпиловський, М. Щукін, А. Обломський вбачають витоки П. к. насамперед у широкому колі київських (див. Київська культура) та споріднених з ними пам’яток південної лісової зони Східної Європи. На думку І. Гавритухіна, В. Вергей, О. Єгорейченка, культурна кристалізація П. к. відбулася в межах Прип’ятського Полісся (споріднені з пізньокиївськими пам’ятки типу Острів). 

Ареал пам’яток П. к., датованих 5 ст., простягається від Дніпра до Пруту (притока Дунаю) та від Прип’ятського Полісся до середніх течій Південного Бугу і Дністра. Протягом 6 ст. цей ареал значно розширився на захід (Малопольща, Силезія, Словаччина, Чехія) та південний захід (Середнє Подунав’я). На межі 6–7 ст. носії П. к. проникли в межиріччя Ельби й Заале (притока Ельби) та на правобережжя Дунаю. Протягом 2-ї пол. 7 ст. пам’ятки П. к. у різних частинах ареалу еволюціонували в інші старожитності, зокрема на основі їхньої східної частини (Правобережна Україна) склалася райковецька культура.

Завантажити статтю