Празька культура

ПРА́ЗЬКА КУЛЬТУ́РА  — археологічна культура. Датована 5—7 ст. н. е. Її носіями вважають склавинів — одне із племін­них обʼ­єд­нань давніх словʼян. Памʼятки П. к. стали ві­домі на­прикінці 19 ст., чимало з них по р. Тетерів (притока Дні­пра) в околицях с. Корчак від­крив С. Гамченко. Наукове осмисле­н­ня цих матеріалів та їхню ідентифікацію здійснив у 1940-х рр. чеський археолог І. Борковський, який спирався на памʼятки в околицях Праги (звідси й назва). Під час досліджень у повоєн­ні роки старожитності П. к. виявлено на значних обширах пів­нічної лісо­степової та пів­ден­ної лісової зон Центральної і Східної Європи. Опорні памʼятки: Корчак, Хотомель (Припʼятське Поліс­ся), Зимне, Ріпнів (Західна Волинь), Рашків, Бернашівка, Лука-Каветчинська (Середнє Подністровʼя), Кодин, Могила (нині у складі м. Краків, Польща), Нітра (Словач­чина), Бржезно, Роз­токи (обидва — Чехія), Мозіґкау (м. Дес­сау, Німеч­чина). 

Памʼятки П. к. — здебільшого невеликі від­криті селища (одночасно функціонувало 7—10 домогосподарств), поодинокі городища й скарби, ґрунтові та курган­ні могильники (остан­ні характерні для пізньої фази культури). Житла — чотирикутні за­глиблені будівлі площею 15—20 м² із піччю-камʼянкою (або зрідка — глинобитною) в одному з кутів та стінами зрубної або стовпової кон­струкції. Поховальний обряд — кремація на стороні з на­ступним похова­н­ням решток у невеликій ґрунтовій ямці (в урні чи без), похова­н­ня су­проводжував простий інвентар, значна частина без­інвентарна. Деякі похова­н­ня пере­криті невеликими насипами (до 10-ти м у діаметрі та 1 м зав­вишки). 

Речовий комплекс пред­ставлений здебільшого керамічним посудом (груболіпні, за­звичай неорнаментовані горщики, сковорідки, нечислен­ні миски), залізними знаря­д­дями праці (наральники, серпи, ножі, теслярський і ковальський інструмент), кістяними (проколки), камʼяними (зернотерки, ливарні форми) та глиняними (пряслиця) виробами. Зброя — залізні наконечники списів, дротиків і стріл; прикраси й деталі одягу — пере­важно бронзові (інколи залізні та срібні) під­віски, кільця, нашивні бляшки, деталі поясних наборів, фібули. Серед остан­ніх вирізняються т. зв. пальчасті, єдина ві­дома нині форма для виготовле­н­ня таких фібул зна­йдена в комплексі ювелірної майстерні поселе­н­ня 

Бернашівка. Походже­н­ня П. к. є дис­кусійним пита­н­ням. За уявле­н­нями однієї частини науковців (В. Баран, І. Винокур, Д. Козак та ін.), її під­ґрунтям стала специфічна група подністровських памʼяток черняхівської культури 2-ї пол. 4 — поч. 5 ст. (типу Черепин—Теремці). Натомість К. Ґодловський, Р. Терпиловський, М. Щукін, А. Обломський вбачають витоки П. к. насамперед у широкому колі київських (див. Київська культура) та споріднених з ними памʼяток пів­ден­ної лісової зони Східної Європи. На думку І. Гавритухіна, В. Вергей, О. Єгорейченка, культурна кри­сталізація П. к. від­булася в межах Припʼятського Поліс­ся (споріднені з пізньокиївськими памʼятки типу Острів). 

Ареал памʼяток П. к., датованих 5 ст., про­стягається від Дні­пра до Пруту (притока Дунаю) та від Припʼятського Поліс­ся до середніх течій Пів­ден­ного Бугу і Дністра. Протягом 6 ст. цей ареал значно роз­ширився на захід (Малопольща, Силезія, Словач­чина, Чехія) та пів­ден­ний захід (Середнє Подунавʼя). На межі 6—7 ст. носії П. к. проникли в межиріч­чя Ельби й Заале (притока Ельби) та на прав­обереж­жя Дунаю. Протягом 2-ї пол. 7 ст. памʼятки П. к. у різних частинах ареалу еволюціонували в інші старожитності, зокрема на основі їхньої східної частини (Прав­обережна Україна) склалася райковецька культура.

Завантажити статтю