Яценко Володимир Федосійович
ЯЦЕ́НКО Володимир Феодосійович (08(21). 04. 1915, с. Савківка Золотоніського пов. Полтавської губ., нині Золотоніського р-ну Черкаської обл. — 23. 10. 2010, Київ) — живописець, мистецтвознавець і педагог. Чоловік М. Крижанівської, батько М. Яценко, дід М. Власова. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960). Член НСХУ (1943). Закінчив Харківський художній технікум (1937; викл. О. Кокель, М. Козик) та Харківський художній інститут у Самарканді (Узбекистан, 1942; викл. М. Самокиш). Працював директором Харківського художнього музею (1944–52), очолював його відбудову та повернення евакуйованих фондів під час 2-ї світової війни, займався пошуком втрачених експонатів. Був заступником голови Комітету у справах мистців при РМ УРСР (1952–54); начальником Управління образотворчого мистецтва Міністерства культури УРСР (1954–70); директором Державного музею українського образотворчого мистецтва (1970–86; усі — Київ). Працював у галузі станкового живопису, переважно в жанрі лірико-романтичного пейзажу й тематичної картини, створював натюрморти, портрети. Роботи митця вирізняються тонким відчуттям кольору, багатою світлотіньовою палітрою, динамічною пластикою мазків. Творчий метод митця базувався на реалістичних традиціях української класичної школи. Полотна художника, сповнені любові до рідної землі, вражають емоційною глибиною відтворення краси національного ландшафту. Його мистецтвознавчі розвідки є вагомим внеском у справу збереження та популяризації української художньої спадщини. Автор монографії «М. С. Самокиш. Нарис про життя і творчість» (1954), упорядник комплекту листівок «Микола Самокиш» (1975) та однойменного альбому (1979; усі — Київ). Учасник мистецьких виставок від 1943. Персональні — у Києві (1977, 1986). Деякі роботи художника зберігають у Національному художньому музеї України (Київ), Національному музеї у Львові, Бердянському (Запорізька обл.), Горлівському (Донецька обл.), Дніпровському, Донецькому, Закарпатському (Ужгород), Запорізькому, Луганському, Миколаївському, Ніжинському (Чернігівська обл.), Одеському, Полтавському, Севастопольському, Сумському, Чернігівському, Харківському, Херсонському художніх музеях, а також багатьох краєзнавчих музеях України. Серед учнів — А. Насєдкін, В. Полтавець.
Додаткові відомості
- Основні твори
- «Т. Шевченко серед селян» (1940), «У звільненому селі» (1942), «На заводі» (1943), «Надія» (1944), «Дочекалися своїх» (1945), «Устим Кармалюк», «На греблі. ДніпроГЕС» (обидва — 1947), «Під Харковом», «Біля Харківського музею» (обидва — 1949), «Біля Каховської пристані» (1951), «Напровесні» (1953), «Над Дніпром» (1957), «Бузок і тюльпани», «На будівництві Кременчуцької ГЕС», «На Чернечій горі» (усі — 1960), «Над блакитним Пслом» (1963), «Маринка», «Соняшники. Натюрморт» (обидва — 1964), «Місяць зійшов», «Дніпрові береги» (обидва — 1967), «На луках. Пора сінокосу» (1969), «Золоті берізки» (1970), «На Закарпатті» (1971), «Донецький мотив» (1972), «Чарівна Полтавщина», «Під Сорочинцями» (обидва — 1973), «Седнівські далечі» (1975), «Київ весняний» (1981–82), «Весна на Запоріжжі» (1982–84), «Осінь прийшла» (1984), «На місцях легендарних боїв» (1984–85), «Озеро в Пущі-Водиці» (1990), «Дніпро з Чернечої гори» (1991), «Осінній мотив» (1992); серія «У визволеному Донбасі» (1943–44).







