Канонічне право

КАНОНІ́ЧНЕ ПРА́ВО — сукупність правових норм, встановлених церковними канонами (правилами). У християнстві канонами вважають символ віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, книги Святого Письма (Старий і Новий Заповіти), правила богослужіння тощо. У 4 ст. канонами почали називати постанови вселенських соборів із питань управління справами Церкви на відміну від законів стосовно церковних справ, даних державною владою, та ухвал вселенських (згодом і помісних) соборів із догматичних питань християнства.

У середньовічній юриспруденції під каноном розуміли письмово викладене правило, встановлене або затверджене Церквою з метою регламентації правових відносин у сфері її компетенції. К. п. охоплювало позацерковні правовідносини: шлюбно-сімейні, майнові, кримінальні, міжнародні. Тривалий час воно співіснувало з римським і звичаєвим правом. Юристи, які належали до школи К. п., дотримувалися стилю офіційного богослов’я, зберігали установки і схеми схоластики.

Засновником школи вважають італ. монаха Ґраціані, який 1151 у Болоньї уклав тематичний збірник «Decretum Gratiani» («Декрет Ґраціані»). Він містив переважно записи чинних норм церковного права та коментарі до них.

Поширенню К. п. в Європі сприяв 4-й Вселен. собор (Латеран.) 1215. «Каноністи» обстоювали законність домагань Церкви вирішувати справи морально-релігійного і світського характеру, зокрема політичні, а «легісти», навпаки, захищали правові прерогативи монархії. Виданий 1582 «Corpus juris canonici» («Звід канонічного права») — доповнене і перероблене вид. збірника Ґраціані. Взагалі ж назва «Corpus canonici» як спільна для збірників норм, що слугували підставою для діяльності Церкви в духовній та світській юрисдикції, остаточно усталилася щодо всіх джерел К. п. тільки в 16 ст.

Склад канонів не є однаковим у канонічних кодексах католицької і православної Церков. Джерела К. п. у католицизмі: постанови вселенських соборів, витяги з папських булл та енциклік, низка положень Біблії, уривки з творів отців Церкви, деякі норми звичаєвого і римського права. При цьому К. п. поширювалося не лише на церковні, а й на частину позацерковних відносин. Норми щодо Церкви та її організації, прийняті світською владою у католицьких країнах (тобто церковне право), не входили до К. п. Отже, поняття «канонічне право» і «церковне право» у католицизмі не тотожні.

Розпад феодального ладу, становлення абсолютизму і підвищення ролі світських судів поступово звузили сферу дії К. п., з утвердженням буржуазного суспільства воно регулювало лише внутрішні церковні справи.

Від 1984 діє новий Канонічний кодекс, норми якого не є правовими в повному значенні цього слова, оскільки не мають юридичної санкції, а застосовуються лише державами, які їх визнають. У православ’ї, котре не мало такого впливу на суспільне життя, як католицька Церква, К. п. називали сукупність норм, що містяться у рішеннях вселенс. і деяких ін. соборів (до 9 ст.), а також у висловлюваннях отців Церкви, освячених церковною традицією звичаях тощо. Значна частина канонів, що регламентують церковне життя, входить до церковного права. Поняття «К. п.» ширше за «церковне право»: воно містить також канони, які виходять за межі церковного життя і навіть церковного права, оскільки влаштування і діяльність православної Церкви визначають також норми більш пізнього походження. У православній Церкві Російської імперії К. п. було складовою норм церковного права. На ньому ґрунтувалося законодавство про шлюб, сім’ю і майнову спадкоємність. Правові акти відтворювали зміст канонів, забезпечували їхнє виконання силою державного примусу.

Наука про канони і К. п. — каноністика — вивчає методологію, аксіологію, догматику й історію К. п.

Літ.: K. Mörsdorf. Schriften zum kanonischen Recht. Paderborn, 1989; Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. Москва, 1994; Джероза Л. Каноническое право в Католической Церкви / Пер. с итал. Москва, 1996.

В. І. Тимошенко, П. Л. Яроцький

Розмір шрифту

Канонічне право

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті