Канонічне право

Визначення і загальна характеристика

КАНОНІ́ЧНЕ ПРА́ВО — сукупність правових норм, встановлених церковними канонами (правилами). У християнстві канонами вважають символ віри, вче­н­ня Ісуса Христа та апостолів, книги Святого Письма (Старий і Новий Заповіти), правила богослужі­н­ня тощо. У 4 ст. канонами почали називати по­станови вселенських соборів із питань управлі­н­ня справами Церкви на від­міну від законів стосовно церковних справ, даних державною владою, та ухвал вселенських (згодом і помісних) соборів із догматичних питань християнства.

У середньовічній юриспруденції під каноном ро­зуміли письмово викладене правило, встановлене або затверджене Церквою з метою регламентації правових від­носин у сфері її компетенції. К. п. охоплювало позацерковні правовід­носини: шлюбно-сімейні, майнові, кримінальні, між­народні. Тривалий час воно спів­існувало з римським і звичаєвим правом. Юристи, які належали до школи К. п., дотримувалися стилю офіційного богословʼя, зберігали установки і схеми схоластики.

Засновником школи вважають італ. монаха Ґраціані, який 1151 у Болоньї уклав тематичний збірник «Decretum Gratiani» («Декрет Ґраціані»). Він містив пере­важно записи чин­них норм церковного права та коментарі до них.

Поширен­ню К. п. в Європі сприяв 4-й Вселен. собор (Латеран.) 1215. «Каноністи» об­стоювали закон­ність домагань Церкви вирішувати справи морально-релігійного і світського характеру, зокрема політичні, а «легісти», навпаки, захищали правові прерогативи монархії. Ви­даний 1582 «Corpus juris canonici» («Звід канонічного права») — доповнене і пере­роблене вид. збірника Ґраціані. Взагалі ж назва «Corpus canonici» як спільна для збірників норм, що слугували під­ставою для діяльності Церкви в духовній та світській юрисдикції, остаточно усталилася щодо всіх джерел К. п. тільки в 16 ст.

Склад канонів не є однаковим у канонічних кодексах католицької і православної Церков. Джерела К. п. у католицизмі: по­станови вселенських соборів, витяги з папських булл та енциклік, низка положень Біблії, уривки з творів отців Церкви, деякі норми звичаєвого і римського права. При цьому К. п. поширювалося не лише на церковні, а й на частину позацерковних від­носин. Норми щодо Церкви та її організації, прийняті світською владою у католицьких країнах (тобто церковне право), не входили до К. п. Отже, поня­т­тя «канонічне право» і «церковне право» у католицизмі не тотожні.

Роз­пад фе­одального ладу, становле­н­ня абсолютизму і під­вище­н­ня ролі світських судів по­ступово звузили сферу дії К. п., з утвердже­н­ням буржуазного су­спільства воно регулювало лише внутрішні церковні справи.

Від 1984 діє новий Канонічний кодекс, норми якого не є правовими в повному значен­ні цього слова, оскільки не мають юридичної санкції, а за­стосовуються лише державами, які їх ви­знають. У православʼї, котре не мало такого впливу на су­спільне життя, як католицька Церква, К. п. називали сукупність норм, що містяться у ріше­н­нях вселенс. і деяких ін. соборів (до 9 ст.), а також у висловлюва­н­нях отців Церкви, освячених церковною традицією звичаях тощо. Значна частина канонів, що регламентують церковне життя, входить до церковного права. Поня­т­тя «К. п.» ширше за «церковне право»: воно містить також канони, які виходять за межі церковного життя і навіть церковного права, оскільки влаштува­н­ня і діяльність православної Церкви ви­значають також норми більш пізнього походже­н­ня. У православній Церкві Російської імперії К. п. було складовою норм церковного права. На ньому ґрунтувалося законодавство про шлюб, сімʼю і майнову спадкоємність. Правові акти від­творювали зміст канонів, забезпечували їхнє викона­н­ня силою державного примусу.

Наука про канони і К. п. — каноністика — ви­вчає методологію, аксіологію, догматику й історію К. п.

Літ.: K. Mörsdorf. Schriften zum kanonischen Recht. Paderborn, 1989; Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. Москва, 1994; Джероза Л. Каноническое право в Католической Церкви / Пер. с итал. Москва, 1996.

В. І. Тимошенко, П. Л. Яроцький

Завантажити статтю