Гумільов Лев Миколайович

ГУМІЛЬО́В Лев Микола­йович (Гумилёв Лев Николаевич; 01. 10. 1912, м. Царське Село, нині м. Пушкін Ленінгр. обл. — 15. 06. 1992, Москва) — російський етнолог, етно­граф, історик, гео­граф, сходо­знавець і тюрколог. Син А. Ахматової та М. Гумільова. Доктор історичних наук (1962), д-р геогр. н. (1974). У дитинстві виховувався бабусею, до 1929 мешкав у м. Бєжецьк Твер. губ. (РФ). Від 1930 працював у археол. і геол. екс­педиціях (зокрема М. Артамонова, Г. Бонч-Осмоловського, С. Руденка) у Середній Азії, Криму, на Алтаї та в ін. регіонах СРСР. Від 1934 навч. у Ленінгр. ін­ституті історії, філософії і літ-ри (нині С.-Петербург). У грудні 1933 і жовтні 1935 заарештовувався, однак незабаром був звільнений. У 1937 поновився у Ленінгр. університеті. У березні 1938 заарешт. втретє, 27 вересня 1938 за звинуваче­н­ням у створен­ні контр­рев. терорист. організації засудж. до 10-ти р. виправно-труд. таборів (у липні 1939, після пере­гляду справи, термін скорочено до 5-ти р.). Покара­н­ня від­бував на мідно-нікелевій копальні у м. Норильськ (РФ). У жовтні 1944 пішов добровольцем на фронт, воював у Польщі та Німеч­чині. 1945 демобілізований. Екс­терном закін. Ленінгр. університет (1946). У квітні того ж року вступив до аспірантури Ленінгр. від­діл. Ін­ституту сходо­знавства АН СРСР, звідки від­рах. 1947 під час пере­слідувань А. Ахматової. Від 1949 працював у Музеї антропології та етно­графії АН СРСР. У листопаді 1949 знову заарешт., у вересні 1950 за звинуваче­н­нями у приналежності до антирад. групи, терорист. намірах й антирад. агітації засудж. до 10-ти р. виправно-труд. таборів. У справі 1938 реабіліт. 1975, у справі 1950 — 1956. Після звільне­н­ня у травні 1956 працював бібліотекарем Ермітажу, 1962–86 — у Ленінгр. університеті. Ви­вчав про­блеми палеоетно­графії та історію кочівників Середньої Азії, тибет. і памір. народів, а також наративні джерела з історії кочових народів та взаємини Русі з ними. Як історик та етнолог поділяв окремі ідеї євразійства. Автор цикліч. теорії етногенезу, в якій етнос уподібнений до живого організму (роз­глядав його як біо­орган. елемент планети). Вважав, що сплески косміч. ви­промінюва­н­ня (нараховував 9 в історії Євразії) спричиняють екс­тремал. під­вище­н­ня люд. активності (мікромутацію). Цей феномен характеризував як явище пасіонарності (енергет. поштовх), а людей, які його за­знали, іменував пасіонаріями. Наголошував, що пасіонарність спричиняє завоюва­н­ня нових територій, створе­н­ня новіт. релігій або теорій, а найбільше — виникне­н­ня етносів. Ви­окремлював пере­важно 8 (іноді 6 або 7) фаз побутува­н­ня етносів: під­несе­н­ня, макс. самовираже­н­ня (пасіонар. пере­гріву), надлому, інерції, обскурації, гомео­стазу, мемор. і виродже­н­ня (на кожну фазу від­водив 200–300 р.). Під­креслював, що у процесі етногенезу від­бувається взаємодія різних типів етносів. Виділяв 4 типи взаємодії етносів у «етніч. полі»: химера — контакт несуміс. етносів, що призводить до зникне­н­ня одного з них (Хазар. каганат); ксенія — спів­існува­н­ня нейтрал. етносів, які зберігають свою своєрідність (рос. колонізація Сибіру); симбіоз — взаємнокорисне спів­існува­н­ня етносів у одному регіоні (Золота Орда); зли­т­тя — сполуче­н­ня різних етносів у нову етнічну спільноту під впливом пасіонар. поштовху (метиси в Латин. Америці). Об­стоював думку про гіперболізацію наслідків монголо-татар. навали для давньої Русі; вважав, що взаємини кочових народів та Русі варто роз­глядати як склад., багатовимір. симбіоз. Пояснював пере­селе­н­ня кочових народів середньовіч­чя мінливістю кліматич. умов — вологістю та колива­н­ням середніх т-р. У сучас. науці теорія етногенезу Г. має як прихильників (рос. школа соціо­природ. історії), так і чимало критиків та опонентів (Ю. Бромлей, Л. Клейн, Я. Лурьє, С. Плетньова, Б. Рибаков та ін.), частина яких роз­глядає її як паранормальну або псевдонаукову.

Завантажити статтю