Кримінальна психологія

КРИМІНА́ЛЬНА ПСИХОЛО́ГІЯ — галузь юридичної психології, що досліджує закономірності та механізми психіки людини, яка вчинила злочин. К. п. повʼязана з ін. галузями юрид. психології — правовою, судовою та пенітенціарною. Предметом К. п. є психол. закономірності обран­ня та реалізації особою злочин. поведінки. До них належать закономірності виникне­н­ня і формува­н­ня антисоц. на­станов, мо­­тивів учине­н­ня злочину й обран­ня особою від­повід. протиправ. поведінки; груп. поведінки правопорушників і формува­н­ня зло­чин. обʼ­єд­нань, обра­н­ня рольового статусу в злочин. групі; впли­ву на особу правопорушника (чи групу правопорушників) з ме­тою запобіга­н­ня антисоц. тенденціям; механізми психології злочину як діяльності.

Формува­н­ня К. п. як окремого наук. напряму є соціально зумовленим. Перші праці з К. п. опублікували у Німеч­чині на­прикінці 18 ст. К. Ек­картсгаузен «Ueber die Nothwendigkeit psy­­cho­logischer Kenntnisse bei Beur­teilung von Verbreehern» («Про необхідність психологічного знан­ня при обговорен­ні злочинів», Мюнхен, 1792) та Й.-Ґ. Шауман «Ideen zu einer Kriminal­psycho­logie» («Думки про кримінальну психологію», Галле, 1792). У 19 ст. здійснено перші спроби ви­значити природу злочин. поведінки. Дослідж. психології злочин. типів започаткував італ. проф. судової психіатрії Ч. Ломброзо, його теорія висвітлена у кн. «Lʼuo­mo delinquente» («Людина злочин­на», 1876).

Від 1880 Ч. Ломб­розо та його однодумці видавали ж. «Archivo di Psichiatria, Antropologia Criminale e Scienze Penali». Ідеї вченого роз­винули його учні — Е. Феррі, Р. Ґарофало. Теорія Ч. Ломброзо (антропол. школа кримінал. права) полягає в тому, що існує т. зв. вроджений злочинець, якого можна виявити за фіз. ознаками (стигматами). У 19 — на поч. 20 ст. вий­шла низка фундам. праць австр. і нім. учених, що ґрунтуються на екс­перим. дослідже­н­нях. Засн. криміналісти­ки Г. Ґросс є одним з основоположників К. п. Він започаткував ж. «Arhiv für Kriminalantropologie und Kriminalistik».

Пита­н­ня психопатології осіб, які вчинили зло­чини, ви­вчали спів­роб. Психоневрол. ін­ституту у С.-Петербурзі під керівництвом В. Бехтерева, який під­­готував кн. «Об экспери­мен­таль­ном психологическом ис­следовании пре­ступников» (1902), «Объективно-психологический метод в применении к изучению пре­ступности» (1912; обидві — С.-Петербург). 1918 у Петро­граді (нині С.-Петербург) створ. кабінет з ви­вче­н­ня злочин­ності й особи злочинця, зго­дом аналогічні кабінети організовано в Москві, Саратові, Рос­тові-на-Дону (обидва — РФ), Киє­ві, Харкові, Одесі. 1923 Раднарком УСРР ухвалив по­станову про заснува­н­ня в Харкові, Києві та Одесі обл. кабінетів наук.-су­дової екс­пертизи, а також положе­н­ня про них; 1925 затвердив нове положе­н­ня про кабінети наук.-судової екс­пертизи, що перед­бачало не лише викона­н­ня екс­пертиз у судових спра­вах, а й проведе­н­ня наук. робіт та екс­перим. дослідж. злочинів та особи злочинця. 1927 організовано лаб. екс­перим. психології при Моск. губерн. прокуратурі, у якій працював основоположник нейропсихології в СРСР О. Лурія. Вчений досліджував можливості викори­стан­ня асоціатив. екс­перименту, фік­сувал. апаратури, що реєструє реакції ви­пробовуваного. Політ. зміни в житті су­спільства 1930-х рр. негативно по­значилися на роз­витку юрид. психології.

Установи з ви­вче­н­ня злочин­ності й особи злочинця ліквідували або реорганізували. У юриспруденції домі­нувала концепція А. Вишинсь­ко­го про примат особистого при­зна­н­ня. Від­родже­н­ня юрид. пси­хології припало на 1950–60-і рр. 1964 затв. спец. по­станову ЦК КПРС «Про подальший роз­виток юридичної науки і поліпше­н­ня юридичної освіти в країні», а від 1965 судову психологію почали викладати в юрид. ВНЗах і на юрид. ф-тах університетів. 1966 Міністерство вищої і серед. осві­ти СРСР провело Всесоюз. семінар із судової психології, на якому обговорено про­блеми ви­­кла­да­н­ня цієї дисципліни. 1971 у Москві від­булася 1-а Всесоюзна конф. із судової психології, 1986 у м. Тарту (Естонія) — 2-а Всесоюзна конф., присвячена про­блемам юрид. психології.

В остан­ні роки також проведено низку конф. із питань К. п., серед яких — Всеукр. наук.-практ. конф. «Актуал. про­блеми юрид. психології» (2006), 2-а Всеукр. наук.-теор. конф. «Філос., методол. та психол. про­блеми права» (2009; обидві — Київ), Між­нар. наук.-практ. конф. «Актуал. про­блеми юрид. та екс­тремал. психології» (м. Макіївка Донец. обл., 2011). К. п. присвячені дослідж. таких учених, як О. Ратінов, А. Дулов, В. Васильєв, М. Єникеєв, В. Пирожков, В. Коновалова, В. Шепітько, А. Зелінський, М. Костицький. В Україні її нині викладають у юрид. ВНЗах у межах навч. дисципліни «юрид. психологія». Наук. школи з К. п. роз­виваються у Нац. університеті «Юрид. академія України» (Харків), Нац. академії внутр. справ (Київ), Харків. університеті внутр. справ. 1998 у НДІ судових екс­пертиз МЮ України створ. під­роз­діли, що спеціалізуються на впроваджен­ні судово-психол. екс­пертиз.

У К. п. злочин роз­глядають як пев­ний акт людської поведінки, в якому виявляється взаємодія соц.-психол. чин­ників. Існує взаємозумовленість різних груп чин­ників, які призводять до роз­витку дефектів соціалізації особистості, її соц. де­градації. У су­­час. К. п. роз­глядають певний причин. комплекс особи злочин­ця, до якого належать соц., політ., ідеол., морал., екон., соц.-побут., соц.-тех., соц.-культур­ні, нац., соц.-демогр., організац.-управлін., соц.-правові, генет., соц.-мед., інформ., соц.-виховні, кримінал., кримінол., військ., соц.-психол. та ін. чин­ники. Структур. елементами психол. механізму вчине­н­ня злочину є мотив та мета. Обʼєктом пі­зна­н­ня в К. п. є психіка особи злочинця. Вчине­н­ня будь-якого злочин. дія­н­ня перед­бачає наявність субʼєк­та діяльності (субʼєкта його вчи­нен­­ня). На його по­значе­н­ня ви­­ко­­ристовують різні терміни: «осо­­ба злочинця», «злочин­на (чи кри­міноген­на) особа», «особа вин­ного», «особа, яка вчинила зло­чин».

Не­зважаючи на певні від­мін­ності, ці терміни за­стосовують як тотожні. Існує також думка, яка взагалі заперечує поня­т­тя особи злочинця і те, що вона має специфічні особливості. Про особу злочинця треба говорити тоді, коли йдеться про певну систему злочин. дій, оскільки особистість формується в процесі діяльності (зокрема злочин­ної). Вчине­н­ня зло­чин. дій по­значається на психол. структурі особистості, виникнен­ні у неї антисусп. спрямованості (на­станови). У К. п. особу злочинця ви­значають як соц.-психол. поня­т­тя, яке охоплює сукупність типових психол. і морал. якостей індивіда, що формуються в результаті вчине­н­ня злочинів. Для особи злочинця характерна система психол. властивостей: спонука­н­ня, на­станови, пере­кона­н­ня, емоц. та вольові особливості тощо. Дослідж. особи злочинця перед­бачає ви­вче­н­ня психол. механізмів протиправ. поведінки, мотивацій різних видів злочинів, індивід.-психол. і соц. чин­ників, ситуатив. реакцій людини. Особа злочинця характеризуєть­ся певними змінами (вадами) у її психол. структурі, зокрема цін­ніс. орієнтацій, потреб, нахилів, пере­конань. Виникають негативні риси характеру — жорстокість, жадібність, боягузство та ін.

Водночас говорять про формува­н­ня особи злочинця стосовно типу злочин. діяльності (насильниц., корисливий і т. зв. білокомірцевий типи). Крім того, роз­різняють особи вбивці-маніяка, хулігана, шахрая, хабарника, кишенькового злодія та ін. У К. п. існують різні під­ходи до типізації особи злочинців. Дослідж. особи злочинця пере­д­бачає виявле­н­ня типового, ви­значе­н­ня критеріїв градації кри­мінал. типів, установле­н­ня особливостей кримінал. від­носин. Спробу ви­значити злочин­ні соц.-психол. типи зробив Ч. Ломбро­зо, який ви­вчав пред­ставників місць по­збавле­н­ня волі й своєрідність татуювань на їхньому тілі. Він ви­окремив такі типи злочинців: вроджені; злочинці внаслідок божеві­л­ля, психопати та з ін. псих. аномаліями; злочинці з пристрасті; випадкові; звичні. Ч. Ломброзо стверджував, що злочин. тип особи можна діагностувати за специфіч. фіз. і псих. ознаками (ця школа виникла у 1870–80-х рр.).

Заслуговує на увагу класифікація, за­пропонована О. Лазурським. У ви­значен­ні типів він враховував природні психол. можливо­­сті, особливості соц. при­стосува­н­ня особистості до дійсно­сті. Від­повід­но до цих ознак уста­новив 3 рівні особистостей: ниж­чий, серед. та вищий. На кожному рівні ви­значаються т. зв. чисті, змішані й спотворені типи. Для К. п. важливе значе­н­ня мають спотворені типи особистос­ті нижчого рівня. У 1920-х рр. різні типи злочинців досліджував С. Познишев. Усіх правопорушників він поділив на 2 категорії — октоген­ні та екзоген­ні (залежно від спів­від­ноше­н­ня обʼєк­тив. об­ставин і внутр. особистіс. готовності до вчине­н­ня злочину). Класифікацію особистостей зло­чинців за­пропонувала Г. Петрова.

Поня­т­тя особистості вона роз­глядала як тип реакції, зумовленої психол. кон­ституцією (будовою) людини. З огляду на це роз­різняла «примітиви» (нормал. людина, але внаслідок не­сприятливих умов нероз­винена, людина низького культур. рівня) і «не­примітиви» (властива висока культура). О. Ковальов ви­окремив типи особи злочинців залежно від ступ. кримінал. «зараженості» особистості: гло­бал. злочин. тип, парціал. тип, пере­дкримінал. тип. М. Єникеєв за ступ. соц. дезадаптації роз­різнив 2 типи особи злочинця — антисоц. і асоціальний. К. п. ви­­в­чає посткримінал. поведінку особи злочинця, зміни психіки після вчине­н­ня злочину. У звʼяз­­ку з цим існує певний звʼязок між кримінал. та пенітенціар. пси­­хологією. Від­бува­н­ня покара­н­ня у місцях по­збавле­н­ня волі повʼя­зане зі зміною людської поведінки та її подальшого життя.

Соц. ізоляція негативно впливає на психіку особи: загострю­ються між­особистісні конфлікти, виявляються агресивність і ворожість у стосунках, виникають фрустрац. стани. Суворий побут закладу, система заборон і обмежень, екс­тремал. умови іс­нува­н­ня, сваві­л­ля між­особистіс. спілкува­н­ня сприяють формуван­ню своєрід. регуляторів стосун­ків — звичаїв і традицій злочин. сфери. Систему злочин. по­глядів та ідей називають кримінал. ідеологією. Вона проявляється у субкультурі злочин. світу (сукупності духов. і матеріал. цін­но­стей злочин. елемента) й реалізується через злочин­ні ін­ститути («злодій. закон», «коронува­н­ня», «стигматизація» та ін.) — стійкі традиції, ритуали, обряди, правила поведінки. Кримінал. субкультура від­ображається у соц. стигматизації (своєрідне тавру­ва­н­ня пред­ставників місць по­збавле­н­ня волі — нанесе­н­ня та­тую­вань, наділе­н­ня речовими атрибутами) або стигмі (встановле­н­ня певних від­мін­ностей).

Завантажити статтю