ІСТЕРІ́Я (від грец. ὑστέρα — матка) — вид неврозу, виявом якого є патологічний стан психіки людини, повʼязаний із надмірною схильністю до навіюва­н­ня і самонавіюва­н­ня та слабкістю сві­домого контролю поведінки. Термін «істерія» використовували ще давньо­грецькі лікарі, які повʼязували її з роз­ладами матки і, від­повід­но, вважали, що вона може виникати лише в жінок; сучасна наука спростувала цю гіпотезу — роз­лад трапляється в пред­ставників обох статей. Увагу до неї як до медичної про­блеми привернули на­прикінці 19 ст. французькі вчені П. Жане і Ж. Шарко. Значний внесок у дослідже­н­ня психічних механізмів цього роз­ладу зробив З. Фройд. Він роз­різняв істерію страху та конверсійну істерію (коли людина несві­домо намагається подолати психічний конфлікт, витісняючи його тілесними симптомами). 

Роз­вивається у людей з особливостями темпераменту (під­вищена емоційність, сугестивність, схильність до драматизації пере­живань), а також у здорових осіб за певних умов (на­приклад, психічна травма, фізичне пере­навантаже­н­ня, надмірне вжива­н­ня алкогольних напоїв, снодійних засобів). Ви­окремлюють травматичну істерію, що є від­даленим наслідком черепно-мозкової травми. Іноді істеричні роз­лади спо­стерігаються протягом усього життя (істеричний тип особистості, історично — істерична психопатія; у сучасній класифікації — гістріон­ний роз­лад особистості). Типовий вік початку симптомів — під­літковий та молодий дорослий період. Прояви роз­ладу різноманітні (умовно класифікують на моторні, сенсорні, вегетативно-вісцеральні, психічні), у звʼязку з чим її метафорично називали «великою імітаторкою» (Ж. Шарко) та «хамелеоном, який по­стійно змінює кольори» (Т. Сіденгем), маючи на увазі здатність роз­ладу набувати ви­гляду різноманітних соматичних захворювань. Серед них — дратівливість, без­причин­ні плач і сміх, крик, від­чу­т­тя стисне­н­ня в горлі та не­стачі повітря, ускладнене диха­н­ня, кашель, при­скорене серцеби­т­тя, головний біль, поруше­н­ня чутливості, не­притомність; при тяжкій формі — судоми та паралічі у різних частинах тіла, тремті­н­ня, поруше­н­ня ходи, мовле­н­ня (заїка­н­ня, уривчастість голосу, істерична німота). Важливо, що ці симптоми є несві­домими і неконтрольованими, а не штучно створеними. Основними рисами симптоматики є театральність, демонстративність проявів, потреба в увазі оточе­н­ня. 

Істерію необхідно від­різняти від істеричної реакції (гальмува­н­ня певного виду активності й страхи, на­приклад, страх ви­ступати перед аудиторією, хронічна не­успішність), а також від епілептичного нападу (на від­міну від остан­нього, під час істеричного нападу людина повністю не втрачає сві­домості і не завдає собі сер­йозних тілесних ушкоджень, зіниці очей реагують на світло, від­сутнє виділе­н­ня піни з рота; після припине­н­ня нападу людина може продовжувати діяльність). 

Істеричний син­дром найчастіше виникає в екс­тремальних або конфліктних ситуаціях. Напад може тривати від кількох хвилин до декількох годин. Істеричні симптоми часто по­єд­нуються з іншими невротичними проявами — фобіями, навʼязливістю, афективними роз­ладами. Іноді спо­стерігається істерична амнезія — витісне­н­ня з памʼяті психотравмуючої ситуації. В Україні в умовах російської війни актуальності набуває про­блема описаних невротичних проявів у військовополонених та осіб, які пере­жили важкі травматичні події.

У сучасній психіатричній практиці замість терміна «істерія» частіше використовують поня­т­тя «конверсійний роз­лад», «дисоціативні роз­лади» та «соматоформні роз­лади» (за Між­народною класифікацією хвороб МКХ-10 та Діагностично-статистичним посібником DSM-5). Про­гноз залежить від своєчасності діагностики та лікува­н­ня: за адекватної терапії у більшості пацієнтів від­бувається значне поліпше­н­ня або повне одужа­н­ня, хоча в частини хворих можливі рецидиви в стресових ситуаціях. Лікува­н­ня цього виду неврозу перед­бачає перед­усім психотерапію (когнітивно-поведінкову, психодинамічну), яку можуть доповнювати допоміжні методи (гіпнотерапія, фізіотерапевтичні процедури, лікувальна фізкультура), а також викори­ста­н­ня медикаментозних засобів (транквілізатори, снодійні препарати, антиде­пресанти тощо). Вирішальним є комплексний під­хід та встановле­н­ня довірливих стосунків між пацієнтом і лікарем.