Закон і хаос

ЗАКО́Н І ХА́ОС (грец. νóμοξ — звичай, закон; χαίνω — роз­верзаюся) — філософські категорії, що до­зволяють фіксувати єд­ність таких суперечливих сторін буття, як по­вторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність — з одного боку, і випадковість, непередбаче­н­ня, без­ладність, ір­регулярність, неістотність, не­стійкість — з другого. Категорія «З.» формувалася у контекс­ті уявлень про організуючі функції людини, держави та юрид. норм, пере­несе­н­ня цих уявлень (найчастіше під час становле­н­ня політ. системи су­спільства) на світ. універсум у ви­гляді ідеї надлюд. впорядкувал. сили (дао в Стародав. Китаї, логос Геракліта, нус Анаксагора в Стародав. Греції, регулятивна роль напів­міфол. богів). Світ. порядок і люд. долю роз­глядали як результат дії цієї сили. У Новий час зʼявилося поня­т­тя «З. природи». Філософи і природо­знавці тлумачили його по-різному: як причину та форму речей, рухів і властивостей (Р. Бекон, Р. Декарт); як фіксацію стійких та одно­знач. від­ношень у природі (закони І. Ньютона); як необхідні, істотні звʼязки між явищами, перш за все механічними (франц. матеріалісти 18 ст.); як обʼєктивні, необхідні, всезаг. від­ноше­н­ня (Л. Фоєрбах). Ґ. Геґель роз­глядав З. як надіндивід. ідеал. принцип роз­горта­н­ня абсолют. духу. Марксизм прагнув довести наявність обʼєктив. З. не тільки у природі, а й у су­спільстві, роз­глядаючи історію су­спільства як «природно-істор. процес». У гносеол. плані З. зі­ставляли та інколи ототожнювали з аксіомами (Ґ. Ґалілей), гіпотезами (М. Коперник, Й. Кеплер), принципами і правилами, пізніше — з теорією, моде­л­лю, рідше — з причин­ністю (детермінізмом), гармонією (красою), ви­значеністю, структурою, метою. Неопозитивізм роз­глядав З. як звʼязок пере­живань субʼєкта, апріорні вимоги для дослідника, які до­зволяють йому ви­вчати дійсність (Л. Віт­тґенштайн). У фальсифікаціонізмі К. Поп­пера З. редуковані до гіпотез.

Категорія «Х.» виникла на ґрунті міфол. уявлень про не­впорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсал. породже­н­ня й по­глина­н­ня. У 20 ст. Х. роз­глядали не тільки як причину поруше­н­ня порядку, а також як джерело його виникне­н­ня (порядок — форма буття Х.). Після бурхливих дис­кусій щодо сутності квант. механіки, динам. і статист. З. між «детерміністами» та «індетерміністами» стало очевидним, що З. і X. завжди пере­бувають у єд­ності. Характеристика З. як не­змін­них, універсальних, всесвітніх є пере­більше­н­ням, повʼязаним з їх невиправ­даною суб­станціалізацією. Оскільки З. реалізується не тільки через необхідні, а й випадкові та хаотичні явища, він ви­ступає не як фатал. примусова сила, а як тенденція, «динам. Х.». Ідею невід­дільності З. і X. роз­роблено в неліній. фізиці, синергетиці (І. Пригожин), культурології (аналіз спів­від­ноше­н­ня ви­значеності й неви­значеності в культурогенезі), соц.-політ. дослідж. (про­блема по­єд­на­н­ня держави і громадян. су­спільства, примусу та свободи), у роз­витку постмодерніст. тенденцій (поня­т­тя «хаосмосу», «декон­струкції»). У сучас. метафізиці тотальності (тоталогії) тему спів­від­ноше­н­ня З. і X. транс­формовано в уявле­н­ня про спів­від­ноше­н­ня причин і умов (причин­но-кондиціонал. самодетермінацію), онтики та онтології, генерології й парсики. Форму цього спів­від­ноше­н­ня роз­глядають як роз­горта­н­ня єд­ності різноманітностей (тотальності) та її повноти.

Завантажити статтю