ЗЕМЛЕЗНА́ВСТВО  — роз­діл географії, що ви­вчає закономірності формува­н­ня і роз­витку гео­графічної оболонки Землі. Гео­графічна оболонка Землі — зовнішній шар планети, в якому взаємо­проникають і взаємодіють літосфера, гідросфера, атмосфера і біосфера. Її формува­н­ня і роз­виток від­буваються під одночасним впливом внутрішніх і зовнішніх сил Землі. Сучасний екологічний стан став реальною за­грозою для здорового існува­н­ня людей у багатьох регіонах планети і навіть у деяких країнах у цілому, зокрема й в Україні, тому нині важливе значе­н­ня мають узагальне­н­ня результатів комплексних досліджень антропоген­ного впливу на довкі­л­ля, який досяг великих мас­штабів, пі­зна­н­ня і реалізація можливостей управлі­н­ня глобальними процесами з метою збереже­н­ня природи, запобіга­н­ня екологічній ката­строфі. Систематична екс­плуатація природних ресурсів при­звела до глобальних негативних змін і навіть до незворотних пере­творень у природі. Земле­знавство всебічно ви­вчає наслідки втруча­н­ня людства у довкі­л­ля, за­стосовуючи дані моніторингів, здійснюваних у різних регіонах світу. Сучасне земле­знавство спрямоване на роз­вʼяза­н­ня складних про­блем взаємин людини і природи шляхом роз­робле­н­ня й утіле­н­ня заходів з охорони та покраще­н­ня довкі­л­ля. Отже, зав­да­н­ня сучасного земле­знавства — виявле­н­ня і ви­вче­н­ня загальних закономірностей роз­витку природи, які від­ображають взаємозвʼязки та взаємозумовленість її складових компонентів та є основою функціонува­н­ня як єдиного цілого. Ці специфічні гео­графічні закономірності, як і всі закони природи, обʼєктивні й не залежать від волі людей. Структуру природного потенціалу України складають земельні (44,4 %), водні (13,1 %), лісові (4,2 %), рекреаційні (9,5 %) та інші ресурси. Роз­глядаючи природу як єдину взаємоповʼязану і взаємозумовлену систему, земле­знавство націлює на ви­вче­н­ня законів її роз­витку та способів оволоді­н­ня ними з метою викори­ста­н­ня у практичній діяльності.

Через тісні звʼязки соціально-економічного роз­витку і можливостей до­ступу до природних ресурсів часто виникають протиріч­чя між досягне­н­ням сталості в довкіл­лі й економічної чи соціальної сталості, при цьому сталості у викори­стан­ні ресурсів потрібно досягати за рахунок соціально-економічного роз­витку. У звʼязку з цим по­стає пита­н­ня компенсації економічних витрат. Про­блеми, які виникають у світі внаслідок технологічного та економічного роз­витку, створюють за­грозу для стану земельних ресурсів у майбутньому, тому їх викори­ста­н­ня повин­но ґрунтуватися на концепції сталого роз­витку. Дедалі складнішим стає роз­вʼяза­н­ня конфліктів між економічними, соціальними та екологічними про­блемами в просторовому вимірі. Це повʼязано, по-перше, з наявністю про­блеми аналізу наслідків роз­витку землекористува­н­ня, по-друге, зі складністю ви­значе­н­ня пріоритетних про­блем. Звідси випливає необхідність глибшого ро­зумі­н­ня природи системи організації сталого землекористува­н­ня. Важливість аналізу потенційних і наявних впливів політики та її пропозицій і необхідність забезпече­н­ня точною інформацією осіб, які ухвалюють ріше­н­ня, потребують такої системи, яка може бути інтегрованою у процесі землеустрою та земле­впорядкува­н­ня. У звʼязку з цим ви­значе­н­ня й аналіз впливів на довкі­л­ля можна вважати елементом під­готовки до земле­впорядкува­н­ня сталого землекористува­н­ня. Оцінюва­н­ня змісту роз­витку сталого землекористува­н­ня полягає у ви­значен­ні впливу політики на цей процес і внесен­ні альтернативних пропозицій. Науково об­ґрунтована стратегія просторового роз­витку є важливою частиною організації сталого землекористува­н­ня в межах сталого роз­витку, що враховує, зокрема, необхідність зменше­н­ня рівня викидів діоксиду вуглецю, інших екологічних цілі, зважаючи водночас на соціально-економічні вимоги та потреби су­спільства.

Су­спільні небезпеки, від­верне­н­ня яких є однією з цілей землеустрою, проявляються в абіо­тичних, біо­тичних та антропоген­них чин­никах. На­ймас­штабніші втрати спричиняють спустеле­н­ня, ерозія ґрунтів, за­брудне­н­ня вод, ґрунтів, повітря. Спустеле­н­ня — один із результатів впливу людини на землю. Ерозія ґрунтів є прикладом по­єд­на­н­ня не­вдалої організації землекористува­н­ня з неправильним управлі­н­ням земельними ресурсами. Природна ерозія посилюється, оскільки людина істотно впливає на значні території, напр., в Африці щороку 600 тис. т родючого верх­нього шару ґрунту видувається в океан. Над­звичайно великими втрати родючого шару, спричинені вітровою та водяною ерозіями, є і в Україні. Тісно повʼязане з соціально-економічним роз­витком сучасного су­спільства за­брудне­н­ня ґрунтів і вод. Через збільше­н­ня кількості та інтенсивності під­приємств сільськогосподарського виробництва зро­стає обсяг неорганічних та органічних елементів, які за­бруднюють водно-ґрунтові системи. Так, однією з найістотніших про­блем у Пів­нічно-Східній Європі є збільше­н­ня чисельності інтенсивних тварин­ницьких господарств. За­брудне­н­ня повітря має не лише прямий, а й довготривалий вплив на екосистеми через можливі кліматичні зміни.

Таким чином, земле­знавство має обʼ­єд­нувати поня­т­тя сталості у політиці й практичному за­стосуван­ні, організації різних типів землекористува­н­ня й поліпшен­ні його просторових і фізичних умов. Воно є інструментом роз­вʼяза­н­ня питань політики землекористува­н­ня, викори­ста­н­ня цієї політики для правильного проектува­н­ня різних типів землекористува­н­ня і поліпше­н­ня його просторових та фізичних умов з метою оптимального викори­ста­н­ня й охорони природних ресурсів (упродовж тривалого періоду), враховуючи потреби і бажа­н­ня сучасного та майбутнього поколінь.