Зміни соціальні

ЗМІ́НИ СОЦІА́ЛЬНІ  — процес кількісних або якісних пере­творень у соціальній структурі, ін­ститутах, моделях соціальної поведінки та успадкованих культурою цін­ностях, соціальних від­носинах у су­спільстві чи у будь-якій організованій спільноті людей. Стан і результати цього процесу оцінюють кількіс. і якіс. показниками. Сучасні наук. уявле­н­ня про З. с. ґрунтуються на 4-х базових філос. моделях. Дао­їст. модель роз­глядає зміни як неминучі, природні, по­стійні, що сприяють гармонізації та часто від­буваються непомітно. Близька до неї гераклітів. модель наголошує на по­стій. характері змін, пропонуючи організмічну аналогію — щоб залишатися живими, явища повин­ні по­стійно змінюватись. В основу геґелів. діалектич. моделі покладено ідею взаємодії протилеж. сил: у межах статич. моменту теза, яка вступає у протиріч­чя з антитезою, породжує конфлікт, згодом роз­вʼязаний в новому синтезі, що призводить до діалектич. зміни. Т.-С. Кун за­пропонував власну модель З. с. в аналізі структури наук. революцій, згідно з якою люди не прагнуть від­кидати парадигми, що вже не працюють, доти, доки не зʼявиться краща парадигма. У 19–20 ст. завдяки інтелектуал. зуси­л­лям філософів, істориків, соціологів, економістів зʼявилися різні теор. моделі З. с. До недавнього часу серед них пере­важали детермініст.-фаталіст. під­ходи, прихильники яких вважають З. с. процесом, що ви­значається внутр. чин­никами, від­бувається у встановленому напрямі та призводить до певного кінц. стану. Як правило, такі процеси мають загалом про­гресив. характер і призводять до удосконале­н­ня системи сусп. від­носин. Критики цих теор. напрямів (К. Поп­пер, Р. Нісбет) по­значали їх термінами «історицизм» і «девелопменталізм». В основу новіт. уявлень про З. с. покладено припуще­н­ня про наявність від­носно самост. логіки в динаміці окремих під­систем су­спільства, що посилює його рухливість та емерджент. характер його проявів; соціально кон­структив. потенціал людських дій, здатний пере­борювати структурні обмеже­н­ня системи та стимулювати зародже­н­ня нових форм сусп. взаємодій; кооп. ефект індивідуал. дій і їх результатів, який накопичується, набуває критич. маси та призводить до якіс. пере­творень особистості, соц. спільнот, ін­ститутів і су­спільства загалом. Сучасні соціол. теорії, що пояснюють сутність З. с., класифікують за провід. напрямами: функціоналізм, конфліктні, інтер­претативні та синтетичні теорії.

Фунціонал. теорії ґрунтуються на ліній. бачен­ні роз­витку су­спільства та процесу З. с. і наголошу- ють на спрямованості динаміки су­спільства до порядку, стабільності, рівноваги. У такому тлумачен­ні З. с. є тимчас. поруше­н­нями структурно-функціонал. усталеності системи. Т. Парсонс в еволюц. теорії динаміки су­спільства ви­окремив декілька типів З. с.: повʼязані з під­тримкою системи завдяки від­новлен­ню її рівноваги; що проявляються у структур. диференціації соц. системи завдяки механізмам функціонал. спеціалізації та роз­витку взаємозвʼязку між її елементами; повʼязані з адаптив. удосконале­н­ням механізмів інтеграції, ко­ординації та контролю завдяки інкорпорації систем. про­блем та подальшої структур. диференціації; що впливають на ключові властивості системи (базові культурні цін­ності, цілі, під­системи сусп. виробництва, роз­поділу тощо) та призводять до її транс­формації. У транс­формації традиц. су­спільства і його пере­ході до сучас. типу ви­окремлюють універсал. риси еволюц. змін: зміна системи соц. стратифікації (від рабства, станової системи до класової), роз­виток бюрократ. організації, культурна легітимація нового структур. порядку, роз­виток грош. економіки та ринків, універсалізація соц. норм у системі легал. права, роз­виток демократ. звʼязків. Пред­ставники теорій масового су­спільства до таких рис додають неминучу ерозію традиц. форм життя і культури в процесі модернізації; заміще­н­ня локал. спільнот анонім., бюрократ. способами соц. звʼязків; послабле­н­ня і деперсоналізацію функціонал. взаємозалежності. Згідно з функціонал.-еволюц. по­глядом в су­спільстві у процесі роз­витку від­буваються такі зміни, внаслідок яких зро­стає його складність та взаємодія з довкі­л­лям, а отже збільшується можливість рац. вибору, ступ. неви­значеності напряму та форм подальшого руху. На від­міну від структур. функціоналізму Т. Парсона, неофункціонал. теорії під­креслюють нерівноважність як принцип. рису су­спільства: в умовах посиле­н­ня напруги соц. система здатна ініціювати компенсаторні, регулювал., урівноважувал. дії, спрямов. на подола­н­ня дезінте­гратив. змін (однак такі дії обмежені внутр. можливостями системи). Якщо напруга чи деформація у соц. системі довготривалі, компенсаторні дії не здатні їх подолати, внаслідок чого від­бувається зміна або руйнація функціонал. структури та соц. системи загалом. У дослідж. еволюц. змін су­спільства багато вчених від­значають особливу роль гранич. соц. кумулятив. феноменів як успадк. позасві­домих мотивуючих форм (за К. Юнґом — архетипів). Такі архетипи об­умовлюють збереже­н­ня базових властивостей су­спільства навіть у період його глибин. транс­формації, зокрема О. Донченко вважає, що архетипова форма, в якій концентрується досвід спіл. еволюції (інволюції) су­спільства з його влас. флуктуаціями на цьому шляху, диктує схильність сусп. поведінки та сві­домості до певного типу. Це, у свою чергу, об­умовлює граничні можливості З. с. конкрет. су­спільства. Ін. спробою поясне­н­ня З. с. у межах цього теор. напряму є функціонал.-системна теорія Н. Лумана, який від­мовився від ідеї нерухомих, за­даних наперед структур і виходив з принципу єд­ності процесів функціонува­н­ня та роз­витку багатоманіт. природ., псих. і соц. систем. Він вважав З. с. результатом по­стій. самовід­творе­н­ня (автопоезіса) соц. системи в її роз­різнен­ні з ін. системами та довкі­л­лям, що від­бувається завдяки дії механізмів самореференції, саморегуляції та функціонал. диференціації і комунікаціям, обмеженим соц. структурами-очікува­н­нями. Чим інтенсивніші комунікації, тим інтенсивнішим має бути не тільки процес самовід­творе­н­ня соц. системи, але й виробництва змін. Також у процесі еволюц. руху повин­не від­буватися не тільки виробництво певних архетипових форм, глибин. систем. рис су­спільства, але й роз­виток існуючих в ньому сусп. протиріч (така теор. логіка призводить до необхід. синтезу функціонал. ідей з ідеями конфлікт. тлумаче­н­ня З. с.). Опоненти критикують прихильників функціонал. напряму насамперед за градуал. еволюц. тлумаче­н­ня З. с., не­здатне пояснити рев., фундаментал. зміни, швидкі за часом соц. транс­формації та появу нових систем. якостей. Також не враховані екзоген­ні чин­ники змін і не­сприятливі для сусп. системи їх наслідки. Напр., поза межами теорії Н. Лумана залишилися З. с., спричинені позасистем. факторами (рухливі групи інтересів, спонтан­но солідарні дії і практики, від­повід­ні конфлікти та ін.), що також ві­ді­грають сут­тєву роль у динаміці су­спільств.

Конфліктні теорії пропонують діалектичні моделі поясне­н­ня З. с., де важливу роль ві­ді­грає ро­зумі­н­ня соц. напруги, конфлікту як іманент. структур. та діяльніс. риси су­спільства, що виникає внаслідок нерівності в до­ступі до наяв. у су­спільстві цін­ностей і яка потребує для свого роз­вʼяза­н­ня З. с. Виріше­н­ня будь-якого конфлікту тимчасове, кожна ре­структуров. соц. система містить у собі початки подальшої власної транс­формації, що є втіле­н­ням діалектич. теорії. За К. Марксом, соц. напруга, яка зрештою провокує систем. конфлікт та зміну су­спільно-екон. формації, роз­вивається у сусп. виробництві та проявляється у невід­повід­ності рівня роз­витку продуктив. сил характеру існуючих вироб. від­носин в су­спільстві. Такий ін­ституц. конфлікт втілюється в соцієтал. конфлікті між класами з протилеж. соц. інтересами. Саме класова боротьба ви­ступає провід. механізмом З. с. і призводить до соц. революцій, які докорін­но змінюють формацію су­спільства (див. Марксизм). Пред­ставники ін. теор. варіацій конфлікт. напряму, на противагу тлумачен­ню К. Маркса, під­креслюють значущість не тільки базисного структурного конфлікту, але й сут­тєву роль у З. с. конфліктів, що виникають у політ., реліг., етніч. та ідеол. взаємодіях, зокрема М. Вебер вважав класові, статусні (серед них і об­умовлені релігією та етніч. приналежністю) й владні конфлікти чин­никами З. с. Пред­ставники неомарксист. критич. теорії наголошують на значущості культури, символіч. царини ідей та цін­ностей, які постають важливим інструментом боротьби між соц. групами і продукують солідарність та конфлікт поміж ними. Культура також ві­ді­грає роль інструмента соц. контролю, захисту інтересів панівних соц. груп. Боротьба між символіч. системами, як і роз­чарува­н­ня в домінуючих ідеях та цін­ностях, можуть спровокувати системну кризу в су­спільстві та легітимізувати З. с. Натомість Р. Дарендорф, об­ґрунтовуючи ідею су­спільства як стабіл. і міцної системи, що існує завдяки соц. контролю, але водночас перманентно пере­живає сер­йозні конфлікти, по­єд­нав деякі принцип. ідеї функціоналізму та конфлікт. напряму. Джерелом конфліктів є інтереси соц. груп з різними ролями та статусами, втілені у влад. від­носинах та ін­ституціоналізовані в системі впливу (норматив. права на домінацію). Ролі одних груп стосовно влади перед­бачають конформність, зацікавленість у збережен­ні існуючого соц. порядку, ін. навпаки повʼязані або з під­коре­н­ням, або з протестом проти порядку, що й провокує З. с. На від­міну від фаталіст. ідей К. Маркса щодо неминучості рев. змін, сучасні пред­ставники конфлікт. напряму наголошують на альтернативності сусп. роз­витку, в якому революції не є обовʼязк. наслідком виріше­н­ня систем. конфліктів. Результатом остан­ніх також може бути від­творе­н­ня існуючої соц. домінації, соц. без­вихідь у сусп. роз­витку або по­ступові реформи й часткові зміни. Конфлікт, як у де­структив., так і у кон­структив. його формах, руйнує старий порядок та утворює новий. Такі конфлікти поділяють на нерегульов. (тероризм, саботаж), регульов. соц. нормами (парламент. дебати, екон. бойкот, ринк. конкуренція), інтенсивні (високий ступ. соц. мобілізації, ідеол. та емоц. втягне­н­ня), насильниц., плюралізовані, суперпозиц. тощо). Конфлікт. напрям під­дають критиці за те, що він залишає поза увагою З. с., які є проявом неін­ституціоналізов. влад. від­носин або не повʼязані з конфліктами (напр., деякі прояви культур. або технол. змін).

Особливістю інтер­претатив. теорій у тлумачен­ні З. с., що роз­винулися слідом за філос. феноменологією та ідеями М. Вебера, є акцентува­н­ня на способах, за якими діючі субʼєкти ви­значають ситуації соц. взаємодій, і на впливі таких ви­значень на їх наслідки. Пред­ставники цього напряму (зокрема символічні інтеракціоністи Дж.-Г. Мід, Г. Блумер, феноменологи П. Берґер, А. Шюц, Т. Лукман) вважають З. с. по­стій. рисою су­спільства, процесом взаємодій, де реконструюються символічні соц. порядки. У склад. су­спільствах існує тільки частк. згода стосовно того, що кон­ституює обʼєктивну соц. реальність. З. с. не обовʼязково від­буваються після зміни зовн. чин­ників жит­тєвого світу людини, а й тоді, коли люди пере­ви­значають ситуації взаємодій у від­ношен­ні таких чин­ників і починають діяти від­повід­но до оновлених значень. Слабке місце цього теор. напряму — нечіткість у ро­зумін­ні структур. джерел, завдяки яким здійснюється пере­ви­значе­н­ня ситуації взаємодії. Він може тяжіти до функціонал. (діючі субʼєкти прагнуть реконструювати соц. реальність у кооперації з ін. діячами) або конфлікт. (у конфлікті до ін.) тлумачень З. с.

Від­повід­но до синтетич. теор. напряму, що спирається на ідею примире­н­ня діяльніс. та структур. по­глядів на су­спільство, З. с. — пере­творе­н­ня соц. практик, що виникають у результаті взаємодії між діючими субʼєктами і впливаючими соц. структурами. Структури об­умовлюють соц. дії, пропонуючи їм можливості та обмеже­н­ня. Субʼєкти діють у межах структур, водночас діючі субʼєкти здатні долати структурні обмеже­н­ня й утворювати нові правила взаємодій. М. Арчер у теорії по­двій. морфогенезу за­значила, що дія субʼєктів, обмежених структурами, як при­стосовується до остан­ніх, так і пере­форматовує їх (у цьому ж процесі від­бувається зміна структур). Під­креслюючи по­стійність процесу З. с. як іманент. риси су­спільства, Е. Гід­денс замінив концепт структури динам. поня­т­тям структурації. На по­стійності З. с. наголошують багато сучас. дослідників. Зокрема А.-В. Етціоні в теорії актив. су­спільства ви­значив З. с. як макро­скопіч. та перманент. соц. рух, що призводить до інтенсив. по­стій. самотранс­формації су­спільства. Наявність внутр. механізмів самоперетворе­н­ня, повʼязаних із взаємодією регулюючих структур і діючих субʼєктів, завдяки яким су­спільство по­стійно змінюється, аргументував П. Штомпка у теорії соц. становле­н­ня. На його думку, історично З. с. охоплюють не тільки діючих субʼєктів, структури і діяльність, дію та практику, природу і сві­домість, але й звʼязки поміж усіма ними, способи, за якими вони обʼ­єд­нуються і своїми діями породжують соц. динаміку. Натомість М. Крозʼє вважав, що зміна не є логіч. етапом неминучого людського роз­витку або накла­да­н­ням кращої (більш рац.) соц. моделі організації, чи навіть природ. результатом боротьби людей та їх від­носин впливу, вона є, перш за все, пере­будовою системи дії. Сут­тєві роз­біжності існують в тлумачен­ні чин­ників З. с. Згідно з матеріаліст. пер­спективою саме матеріал. фактори сусп. життя (виробництво, технології) об­умовлюють необхідність та спрямованість З. с. Окрім марксист. теорії, що фокусує увагу на факторах екон. виробництва, власну матеріаліст. версію пропонує теорія культур. лагу У. Огборна, від­повід­но до якої матеріал. культура (технології) змінюється швидше, ніж нематеріал. (цін­ності, норми, ідеали), внаслідок чого неминучі періоди при­стосува­н­ня нематеріал. сфери буття до нових матеріал. умов. Яскравим прикладом ідеаліст. пер­спективи, що під­креслює значе­н­ня ідеал., інтелектуал. чин­ників (цін­ностей, вірувань, ідеологій), є теорія М. Вебера, за якою саме цін­ності та вірува­н­ня (як реліг., так і секулярні), поруч з ін. факторами (на яких наголошував К. Маркс), здійснюють вирішал. вплив на характер і результати процесу З. с. Вирішал. роль цін­ніс. моделей у роз­гортан­ні або блокуван­ні З. с. аргументував також Р. Інґлегарт у концепції культур. зсувів сучас. су­спільства. Ідеал. прояви культури здатні впливати на З. с. завдяки механізмам легітимації бажаного напряму змін; забезпече­н­ня цін­ніс. основи соц. солідарності, необхід. для продовже­н­ня змін (інтеграція, нейтралізація конфліктів, мобілізація соц. сил тощо); висвітле­н­ня протиріч та про­блем сусп. роз­витку.

Принципово різні напрями роз­витку З. с. ви­значені у межах еволюц. (ліній.), цикліч. та діалектич. теор. моделей. Еволюц. модель наголошує на тому, що З. с. є по­стій., таким, що не по­вторюється, кумулятив. способом роз­витку. Г. Ленськи у теорії істор. роз­витку людських су­спільств під­креслив домінуючу роль ін­новацій у технології екон. виробництва, які призводять до збільше­н­ня матеріал. ресурсів і способів сусп. життя. На під­ставі від­повід. критерію він ви­окремив такі стадії істор. З. с.: су­спільство мисливців та збирачів, пасторал. і садівниц. су­спільство, с.-г. й індустр. су­спільства. М. Вебер у соц. теорії су­спільства, С. Рок­кан у теорії істор. роз­витку європ. су­спільств і пред­ставники сучас. школи урбаністики ви­окремили особливу дію чин­ників урбанізації та одвіч. процесу взаємодії між містом і сільс. місцевістю (вплив міста як центру екон. виробництва, політ. влади, урбанізов. спільноти). Стадії сусп. роз­витку повʼязані з пере­ходом від типів антич. і середньовіч. (характер. сусп. конфлікт у формі селян. бунтів з приводу податків і земел. рент. від­носин, конкуренції аристократій та їх дина­стій), комерц. (сусп. конфлікт, повʼязаний з екс­порт­но-імпорт. податками в торгівлі, конкуренцією між сімʼями торговців, умовами роботи та платні для ремісників і моряків), індустр. (сусп. конфлікт між промисловцями та пром. робітниками, незамож. фермерами) міст до корпоратив. (децентралізоване індустр. виробництво, орієнтована на сервіс економіка у 2-й пол. 20 ст., сусп. конфлікт і масові протести навколо про­блем міської спільноти, її занепаду) та «світ.» (вплив глобал. економіки, між­нар. банків., торг. та інформ. мереж в остан­ні десятилі­т­тя, сусп. конфлікт на ґрунті взаємовід­носин між традиц. мешканцями міст та спільнотами мі­грантів, не­про­зорості податк. системи, муніципал. обслуговува­н­ня тощо) міст. До моделей, що наголошують на цикліч. характері З. с., які по­вторюються і в межах циклу можуть проявлятися певними фазами, належать теорії зро­ста­н­ня, занепаду та зіштовхне­н­ня цивілізацій (М. Данилевський, О. Шпенґлер, А. Тойнбі, С. Гантінґтон), теорія еволюції су­спільства як живого організму Г. Спенсера, теорія соц. та культур. динаміки П. Сорокіна (цикли ідеалізму, гедонізму та матеріалізму з пере­хід. станами між ними), макротеорії довготривалих циклів і глобал. змін (теорія довгих циклів екс­пансії та стягне­н­ня Н. Кондратьєва, теорія циклів екон. та політ. конʼюктури Й.-А. Шумпетера, теорія циклів, що по­вторюються в межах довготривалих істор. епох Д. Чірота). Особливістю діалектич. моделей є по­єд­на­н­ня елементів ліній. і цикліч. тлумаче­н­ня З. с.: наголоше­н­ня на спіралеподіб. характері змін; ро­зумі­н­ня змін як спроби вирішити протиріч­чя, що накопичилися в су­спільстві; ви­окремле­н­ня коротко­строк. по­вторів у роз­витку в межах довготривалих спрямов. змін. Класич. приклад матеріаліст. версії моделі — теорія су­спільно-істор. роз­витку К. Маркса. В сучас. науці цей напрям роз­вивається у межах теорії історії структур Ф. Броделя і школи «Ан­налів», світ-систем. теорії І. Вал­лер­стайна, які роз­вивають європоцентр. по­гляд на процеси глобал. З. с. На­прикінці 20 ст. набули роз­витку альтернативні тлумаче­н­ня витоків і спрямува­н­ня глобал. З. с., що об­ґрунтовують істор. гегемонію Сх. (азій. су­спільств) у спрямуван­ні процесу. До най­яскравіших пред­ставників альтернатив. напряму від­носять А.-Ґ. Франка та Дж. Ар­ріґі. Теор. дис­кусію між сходоцентристами та європоцентристами в тлумачен­ні глобал. З. с. роз­виває укр. соціолог П. Кутуєв. Яскравим прикладом нематеріаліст. версії діалектич. моделей З. с. є теорія Р. Арона, в якій автор аргументував тезу про протиріч­чя між структур. характеристиками су­спільства й індивідуал. прагне­н­нями як джерело внутр. протиріч у сучас. су­спільствах. Оригінал. у межах цього напряму вважають теорію роз­витку людства М. Грушевського, який об­ґрунтував неможливість моністич. ро­зумі­н­ня історії і ви­значив проти­стоя­н­ня між протилеж. прагне­н­нями до колективізму (солідарності, альтруїзму) та індивідуал. самодо­статності (автаркії) осн. джерелом З. с., що від­буваються у формі соц. про­гресу. Від­так характер. тенденцією соц. роз­витку по­стає чергува­н­ня процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманіт. комбінації екон., реліг.-психол. та ін. факторів. Про­блематику З. с. укр. су­спільства у процесі сусп. транс­формації у пострад. добу досліджували В. Бакіров, Є. Головаха, О. Злобіна, Н. Паніна, О. Куценко, А. Ручка, В. Хмелько. Під сусп. транс­формацією ро­зуміють процес від­носно швидких глибин. змін су­спільства у від­повідь на вичерпа­н­ня ресурсів поперед. форми сусп. роз­витку. Цей процес під­корюється логіці самороз­витку су­спільства, у нього втручаються політ. ріше­н­ня. Факторами транс­формації (за О. Куценко) стають обʼєктивні закономірності, механізми структур. та культур. упорядкува­н­ня, обмеже­н­ня архетипів. У цьому процесі ви­значена лише від­мова су­спільства від домінуючих у минулому систем. якостей (окремі з яких система може продовжувати від­творювати) і його вихід у поле тяжі­н­ня з боку альтернатив. варіацій можливого роз­витку. Сила тяжі­н­ня тих чи ін. варіацій об­умовлена комбінацією усієї сукупності факторів, що діють у т. зв. точці зламу, коли вичерпа­н­ня ресурсів минулої форми вже є очевидним, сусп. контрольно-управлін. апарат стає не­здатним під­тримувати стійкість системи, що ката­строфічно втрачає свою легітимність, і починається інтенсив. «від­хід» су­спільства від усталених у минулому осн. систем. властивостей. Шляхом порівнял. соціол. дослідж. встановлені принцип. риси пост­комуніст. транс­формацій: несинхрон­ність змін в ін­ституц. та культур. під­системах су­спільства, що руйнує неоліберал. міф про одномоментність ринк. і демократ. «транзиту» шляхом цілеспрямов. реформ із за­даними результатами; роз­ходже­н­ня результатів транс­формац. змін у пост­комуніст. су­спільствах; під­вище­н­ня вірогідності встановле­н­ня консолідов. демократії в су­спільстві з високими показниками екон. роз­витку та за наявності посиле­н­ня значущості цін­ностей людської свободи (у протилеж. випадку може від­бутися поверне­н­ня до авторитар. режимів із паралел. роз­витком екон. ринку); залежність характеру транс­формац. змін від минулого стану су­спільства, його історико-культур. традицій, спрямованості су­спільства до свободи; залежність характеру транс­формац. змін від консолідації нац. еліт, їх вмі­н­ня мобілізувати діяльніс., структур. і культур. потенціали су­спільства на формува­н­ня та досягне­н­ня цілей пере­творень; сут­тєвий вплив екзоген. факторів глобал. капіталізму, регіон. залежності та геополіт. під­тримки. Від­критим залишається принцип. теор. пита­н­ня про те, до якої міри су­спільство може бути транс­формованим. Існує декілька по­глядів на цю про­блему: принципово су­спільство змінити неможливо, оскільки неможливо подолати залежність від базових ін­ститутів і культури (теорія ін­ституц. матриць К. Поланії, С. Кирдіної; теорія роз­витку, залежного від минулого); су­спільство можна докорін­но транс­формувати, якщо не тільки змінити правила соц. взаємодій, але й «вбудувати» їх у су­спільство (теорія правил і ресурсів Х. Флема та Т. Бьорнс); су­спільство під­дається докорін. транс­формації завдяки діям соц. субʼєктів, що здійснюються за певними формал. і неформал. правилами та у межах наяв. ресурсів, при цьому діючі субʼєкти здатні змінювати правила і власні стратегії, спрямов. на досягне­н­ня когерентності між рухливими ін­ституц. полями, а також глобал. та локал. культурами (теорії неоін­ституціоналізму Д. Норта, Н. Фліґстіна, А. Сена; теорія соцієтал. транс­формації Т. Заславської).

Завантажити статтю