Екологія соціальна

ЕКОЛО́ГІЯ СОЦІА́ЛЬНА — інте­гративна наука, що ви­вчає взаємодію і взаємозвʼязки людської спільноти з природним середовищем, роз­робляє наукові основи раціонального природокористува­н­ня і охорони природи, проектува­н­ня заходів щодо оптимізації довкілля. Значна частина пострад. й окремі зх.-європ. соціологи помилково приписували появу цього терміна Р. Парку, Е. Берджесу і Р. Мак­кензі, деякі автори фактично ототожнюють його з двома англомов.: «social ecology» та «human ecology». Фундатори Чиказ. школи самоідентифікували себе як екологи людини («human ecologists») за на­звою однойм. стат­ті Р. Парка, тому саме цей пере­клад є адекват. поня­т­тю «human ecology». Для по­значе­н­ня взаємовід­носин людини як біол. організму з природ. середовищем використовують термін «аут­екологія» (від грец. αὐτός — сам і екологія). Поява терміна «Е. с.» повʼязана із дослідж. індій. економіста та соціолога Р. Мукерджі. Його версія Е. с. ви­знає необмежену залежність соц. системи від фіз. довкі­л­ля. На думку Р. Мукерджі, варіації в соц. організації людей повʼязані зі способами життя, які, в свою чергу, пояснюються флорою і фауною, що знаходяться у роз­поряджен­ні су­спільства. Однак нині авторство терміна «Е. с.» приписують ві­домому пн.-амер. анархісту 1960-х рр. М. Букчіну. З його по­гляду, Е. с. — радикал. філософія, яка вбачає корі­н­ня існуючих екол. про­блем у глибоко соц. про­блемах, перед­усім у домінуван­ні ієрарх. політ. і соц. системи. Існува­н­ня Е. с. (або соціо­екології) як самост. галузі науки ви­знано 1970 на Всесвіт. кон­гресі соціологів у Варні, де створ. дослідниц. комітет з про­блем Е. с. У СРСР поштовхом для її швидкого роз­витку стала конф. «Про­блеми соціальної екології», що від­булася 1986 у Львові. Обʼєктом Е. с. є соціоекосистеми від глобал. до локал. рівнів, її предмет умовно поділяють на дві осн. частини: теор. і прикладну. Предмет теор. соціо­екології — ви­вче­н­ня закономірностей взаємодії су­спільства та довкі­л­ля і роз­робле­н­ня на цій основі заг. про­грами оптимізації їхньої взаємодії; предмет приклад. соціо­екології — ви­вче­н­ня та моделюва­н­ня і про­гнозува­н­ня соціоекосистем з метою їх оптимізації та упр. екологічно збалансов. роз­витком. Осн. наук. методи: систем., комплекс., соц.-екол. моделюва­н­ня та соц.-екол. про­гнозува­н­ня. Для Е. с. поня­т­тя «природа» у вузькому значен­ні означає сукупність обʼєктив., природ. (не штуч.) умов існува­н­ня людини як біол. організму. Від­повід­но до гол. закону Е. с. характер пануючого в су­спільстві ставле­н­ня до природи такий самий, як і характер пануючих взаємовід­носин між людьми, а ви­значал. є спосіб організації діяльності цього су­спільства. Феномен екол. зна­н­ня виникає як результат зростаючої потреби су­спільства в екологічно збалансов. соц. роз­витку. Осн. специфікою екол. знань є їх норматив. характер, оскільки в рамках екологічної сві­домості від­бувається не лише від­ображе­н­ня взаємовід­носин су­спільства та природ. довкі­л­ля, але й формуються певні норми рац. природокористува­н­ня при дотриман­ні екол. рівноваги. Екол. зна­н­ня за своєю суттю істотно впливають на світо­гляд людей, оскільки перед­бачають пі­зна­н­ня процесів природи в їх цілісності, а Е. с. робить предметом свого ви­вче­н­ня взаємозвʼязок су­спільства та природи як частин єдиного цілого. Екол. зна­н­ня втілюються в екол. діяльність — особл. вид людської діяльності, коли в процесі формува­н­ня її мети враховуються не лише без­посередні інтереси людини, а й від­бувається їх узгодже­н­ня із заг. вимогами під­тримки основ біол. існува­н­ня людини. Вони дають певну орієнтацію діям людей у викори­стан­ні природ. ресурсів для роз­витку су­спільства і тим самим сприяють формуван­ню про­гноз. аспекту екол. сві­домості. У заг. ви­гляді екол. сві­домість є від­творе­н­ням людьми екол. умов життя та від­носин між людьми і природою в процесі регулюва­н­ня системи су­спільство–­природа у формі екол. теорій, ідей, уявлень, що від­ображають ставле­н­ня певних соц. груп до природи в конкретну істор. епоху. Від­творе­н­ня прямої дії су­спільства на природу здійснюється всією системою сусп. сві­домості, тоді як предметом екол. сві­домості є комплекс прямих і зворот. звʼязків у системі су­спільство–­природа. Осн. функція екол. сві­домості — забезпече­н­ня оптимізації від­носин у цій системі, запобіга­н­ня глобал. екологічній кризі. Регулятором екол. діяльності ви­ступає екологічна культура, яку роз­глядають у рамках Е. с. як певну про­граму, опредмечену в діяльності, на основі якої субʼєкт природокористува­н­ня будує свій історично конкрет. процес взаємодії з природою. Основополож. принципом екол. культури вважають принцип від­повід­ності соц. та природ. у рамках єдиної системи. У сучас. науці існує низка під­ходів до ви­значе­н­ня Е. с., зокрема ро­зумі­н­ня її як соц. науки або галузі соціол. зна­н­ня і, від­повід­но, невиправ­дане ототожне­н­ня понять Е. с. й соціології довкі­л­ля з огляду на нетотожність побудови їхніх парадигм. Якщо предмет Е. с. окреслений соціоекол. законами, то для соціології довкі­л­ля ним ви­ступають соц. процеси у ході соціалізації природи. Тому для «чистоти» наук. парадигми й досягне­н­ня консенсусу в наук. середовищі доцільніше не вводити Е. с. у рамки галуз. соціології, або, навпаки, «роз­чиняти» соціологію довкі­л­ля в Е. с., адже набагато продуктивніше ви­знати існува­н­ня у пострад. науці двох базових під­ходів до соц. ви­вче­н­ня взаємовід­носин су­спільства і природи. Сучасне тлумаче­н­ня терміна «Е. с.», не­зважаючи на числен­ні ви­значе­н­ня цього поня­т­тя, можна звести до двох осн.: як течії соц. філософії та власне академ. дисципліни. Прихильники Е. с. у першому тлумачен­ні роз­глядають її як логічно послідовну глибоку критику існуючих соц., політ. та антиекол. тенденцій, а також рекон­структив., екол., етич. під­ходом до су­спільства. Стосовно другого тлумаче­н­ня Е. с. існують різні думки щодо її під­порядкува­н­ня до субдисциплін соціології або екології. Включе­н­ня чи виключе­н­ня Е. с. до соціології є варіатив. залежно від країн та традицій нац. соціол. шкіл. Так, найбільше прихильників Е. с. як спец. соціол. теорії припадає на пострад. про­стір, натомість у пн.-амер. соціології термін «Е. с.» ніколи широко не використовувався, а у зх.-європ. соціол. спів­товаристві доволі чітко простежується тенденція до пошире­н­ня терміна «соціологія довкі­л­ля» як методології соціол. дослідж. екол. про­блем. Інерція широкого вжитку терміна «Е. с.» у наук. дискурсі, ймовірно, повʼязана з тривалим неви­зна­н­ням традиц. соціологією екол. про­блематики як предмет. поля соціол. аналізу. А у пострад. соціології до цієї об­ставини додається специфіка ін­ституціоналізації екол. про­блематики в соціол. мейнстримі. Це актив. вплив природн. наук (тому акцент на екології), негативні сусп. умови та, як наслідок, — тривалість і незакінченість ін­ституціоналізації. Перед­умови становле­н­ня соціології довкі­л­ля на пострад. просторі якісно від­різняються від соц. контекс­ту її роз­витку в індустріально роз­винених країнах Заходу.

Літ.: Салтовський О. І. Основи соціальної екології. К., 1997; Стегний А. Терминология экологической про­блематики. Критический анализ // Социол. ис­следования. 1999. № 10; Крисаченко В. С., Мостяєв О. І. Україна: природа і люди. К., 2002; Стегній О. Предметне поле соціології довкі­л­ля // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2008. № 3; Його ж. Чи може природа бути предметом соціологічного аналізу? // Наук. студії Львів. соціол. форуму «Традиції та ін­новації в соціології»: Зб. наук. праць. Л., 2009.

О. Г. Стегній

Завантажити статтю