ДАВНЬОРУ́СЬКОЇ МО́ВИ Концепція — по­гляд частини мово­знавців на мовну картину східних словʼян періоду Київської Русі. Давньоруську мову як спільну для східних словʼян, на основі якої утворилися українська, російська та білоруська мови, ви­знавали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, В. Вино­градов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, Л. Булаховський, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Німчук та ін. Низка дослідників роз­глядає давньоруську лише як писемну мову, заперечуючи існува­н­ня спільної усної східнословʼянської мови. При цьому початок формува­н­ня української мови, як і російської та білоруської, повʼязують без­посередньо з роз­падом прасловʼянської мови (С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, В. Русанівський, О. Ткаченко, Г. Пів­торак, І. Матвіяс, В. Скляренко та ін.).

Із прасловʼянської етномовної спільності східні словʼяни виділилися прибл. у 6 ст. нашої ери. До східнословʼянських територіальних обʼ­єд­нань (у 7–9 ст. це були союзи племен) належали словени, кривичі, вʼятичі, радимичі, дреговичі, поляни, волиняни, древляни, сіверяни, уличі (угличі), тиверці, дуліби, білі хо­рвати. Вони вживали близькоспоріднені східнословʼянські діалекти, що виділилися з прасловʼянської мови. Сукупність цих діалектів і ді­стала у науковій літературі назву «давньоруська мова». Писемна давньоруська мова мала роз­галужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), виконувала державні та світські культурні функції. Це мова «Руської правди», «Повісті времен­них літ», «Слова о полку Ігоревім», «По­вча­н­ня Володимира Мономаха», «Молі­н­ня Даниїла Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями, згодом стала основою формува­н­ня української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Крім того, давньоруська (спільно­східнословʼянська) мова — певна абстракція, набір характерних лінгвальних рис, якими східнословʼянські діалекти 7–12 ст. вирізнялися серед інших словʼянських. Оскільки давній східнословʼянський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференці­йований, монолітної, структурно одноманітної давньоруської мови не було.

Мовні особливості давньоруських діалектів реконструюють на основі свідчень памʼяток, написаних кирилицею (ві­домі від середини 11 ст., окремі написи — від початку 10 ст.), та сучасних східнословʼянських говорів із залуче­н­ням матеріалу з інших словʼянських мов. Частина фонетичних, лексичних і граматичних рис зближує давньоруську з пів­ден­нословʼянськими та західнословʼянськими мовами. Водночас вона має й специфічні риси. Фонетичними фактами дописемного періоду стали повноголос­ся та початкові [ро], [ло] з прасловʼянського *or, *ol перед приголосними при циркумфлексовій інтонації як специфічно східнословʼянська реалізація закону від­критого складу у сполуче­н­нях голосних із [r], [l]; палатальні [чʼ], [жʼ] (через ступінь [джʼ]) з прасловʼянських *tj, *dj (свѣча, межа) і [*kt], [*gt] перед голосними пере­днього ряду (печи, мочи) та ін. 

Після деназалізації носових голосних (10 ст.) система вокалізму налічувала десять фонем: голосні пере­днього [і], [ѣ], [ь], [е], [ä], середнього [ы] і заднього [у], [о], [ъ], [а] рядів. У системі консонантизму було 26 фонем: губні [п], [б], [в (w)] (імовірно, губно-губний), [м], пере­дньо­язикові тверді [д], [т], [з], [с], [н], [р], [л], середньо­язикові [сʼ], [зʼ], [шʼ], [жʼ], [джʼ], [цʼ], [чʼ], [шʼчʼ], [жʼджʼ], [нʼ], [рʼ], [лʼ], задньо­язикові [к], [ґ] (у частині діалектів [g] або [h]), [х]. Звук [j] був позиційним варіантом голосної фонеми [і]. Приголосний [ф] вживався тільки в запозичених словах. Перед голосними пере­днього ряду приголосні зберігали позиційну палатальність, що виникла у прасловʼянській мові в результаті дії закону складового сингармонізму.

Друге помʼякше­н­ня приголосних у 2-й пол. 11 ст. спричинило ліквідацію від­мін­ності між фонематичною і позиційною мʼ­якістю (не в усіх діалектах давньоруської цей процес від­бувся послідовно): палатальні приголосні змінилися на палаталізовані (пере­дньо­язикові за місцем творе­н­ня). Якості приголосного і голосного стали взаємоповʼязаними в єдиній функціональній одиниці — силабемі. Після занепаду редукованих голосних за приголосними фонемами закріпилася диференційна ознака палаталізованості, а за голосними — лабіалізованості (у більшості говорів). Занепад слабких редукованих (11–13 ст.) призвів до їх повної девокалізації, сильні [ъ], [ь] пере­йшли від­повід­но в [о], [е] (позиційні різновиди [ы], [ь] — голосні [ы], [і] — у сильній позиції змінилися у протоукраїнському і протобілоруському діалектах в [ы], [і], у проторосійському — в [о], [е]). Унаслідок занепаду редукованих у фонологічній системі давньоруської мови пере­будувалися фонемні від­ноше­н­ня: скоротилася кількість голосних фонем, виникли закриті склади, від­булися процеси спроще­н­ня, асиміляції і дисиміляції у нових групах приголосних та ін. Прасловʼянські інтонаційні роз­різне­н­ня втратилися; наголос став динамічним. Високороз­виненими були лексична, словотвірна і граматична системи, які успадкували багато рис прасловʼянської мови і разом з тим виробили чимало ін­новацій. 

Граматична будова давньоруської мови була флективною. У системі імен­ника роз­різняли три роди, три числа і сім від­мінків. Типи від­мінюва­н­ня імен­ників (їх було шість) ви­значалися характером давньої (праіндоєвроп.) основи. Прикметники мали імен­ну й за­ймен­никову форми (якісні — добръ, добрыи; від­носні — камнь, камный; вищий ступінь порівня­н­ня — добрѣи, добрѣишии). Найвищий ступінь утворювали описово. Типи дієвід­мінюва­н­ня роз­різняли за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теперішнього часу утворювали наказний спосіб, активні і пасивні діє­прикметники теперішнього часу; від основи інфінітива — супін, аорист, імперфект, активні і пасивні діє­прикметники минулого часу, діє­прикметники минулого часу на -л-. Форми минулого часу були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект). За час функціонува­н­ня цієї мови від­булися занепад давньої системи від­мінюва­н­ня імен­ників, формува­н­ня числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникне­н­ня єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказного способів, діє­прислівників та ін.

Давньоруська літературна мова по­єд­нувала в різних типах писемності особливості народнорозмовних та старословʼянської мов. Старословʼянська (церковнословʼянська) мова давньоруської редакції, тобто по­значена впливом східнословʼянських діалектів, закріпилася як мова Церкви, церковної літератури та богослужі­н­ня. Натомість у приватному листуван­ні, ділових памʼятках («Руська правда», грамоти), літописах, літературних творах («Слово о полку Ігоревім») більш від­чутний вплив діалектів. У давньоруській роз­різняли говори пів­нічно-західних територій із цока­н­ням (нерозрізне­н­ням [ц] і [ч]), проривним [ґ], формою родового від­мінка однини жіночого роду на -ѣ (у женѣ) та пів­ден­них і пів­ден­но-східних — з роз­різне­н­ням [ц] і [ч], фрикативним [g] або [h], формою родового від­мінка однини жіночого роду на -ы (у жены) та ін. Діалектні від­мін­ності були і в лексиці. За наслідками процесу занепаду редукованих в 11–13 ст. пів­день і пів­ден­ний захід (території майбутніх української та білоруської мов) виявилися проти­ставленими пів­ночі й пів­нічному сходу (територія майбутньої російської мови).