Краєзнавство

КРАЄЗНА́ВСТВО. У сучасному інформаційному су­спільстві К. вико­нує науково-методичну, освітньо-просвітницьку та інформаційно-довід­кову функ­ції. Від­повід­но до су­спільних функцій та історії формува­н­ня поширені два по­гляди, на те, що таке К.:

1. К. — між­дисциплінарний науковий напрям;
2. К. — су­спільний рух.

За першим по­глядом, К. — синтетична наукова дисципліна з комплексного дослідже­н­ня не­значної території (села, міста, р-ну або їхньої час­тини). Сутністю цього комплекс. під­ходу є ви­значе­н­ня особливостей роз­витку людини, людської спільноти в конкрет. природ. умовах даної локал. тер. протягом певного часу. Базові науки, які ви­значають теор.-ме­тодол. апарат К., — гео­графія та історія, їхні теор. під­валини та методи дослідже­н­ня. К. від­повід­но до цієї позиції можна роз­глядати як науку, яка синтезує зна­н­ня про природні та сусп. явища, їхню взаємодію на певній обмеженій тер., де ці явища найбільш під­владні впливу місц. умов. Як за­значав у 19 ст. франц. гео­граф і соціолог Ж.-Ж.-Е. Ре­­клю: «Гео­графія є історією в про­сторі, а історія — гео­графією в часі». Дослідж. просторово-часових аспектів взаємодії людини та природи на обмеженій території становить предмет К., а обʼєктом ви­ступають системи природокористува­н­ня локал. рівня, які сформувалися внаслідок такої взаємодії. За своїми функціями та методами дослідж. К. подібне до країнознав­­ства, але від­різняється мас­­штабами досліджув. тер. Другий під­хід акцентує увагу на освітньо-просвітн. функції К. і роз­гля­дає його як діяльність науковців та місц. аматорів з ви­вче­н­ня при­роди, насел., його роз­селе­н­ня, особливостей культури, господарюва­н­ня тощо, збира­н­ня артефактів культури та пошире­н­ня отриманих знань. З цього по­гляду краєзн. дослідж. мають ви­ключно науково-популярне спря­мува­н­ня та полягають у збиран­ні, оброблен­ні, пред­ставлен­ні певним чином узагальненої інформації, що має довідк. харак­тер, спрямований на освітян. та просвітн. діяльність, а сенсом К. є пошире­н­ня знань про особливості природи (геол. будова та корисні копалини, клімат і особливості погод. умов, водні ресурси, рослин. і тварин. світ, памʼятки природи та рідкісні природні обʼєкти і явища, екол. стан) та життя насел. (демогр. ознаки, історія заселе­н­ня краю, мова, традиц. матеріал. та духовна культура, вірува­н­ня, особливості господарюва­н­ня, істор. події та по­статі, життя і діяльність яких повʼязані з досліджув. тер.) на певній, не­знач. за площею, тер.

Отже, К. синтезує знан­ня ін. наук, а необхід. умовою його роз­витку є діяльність як науковців, так і місц. дослідників-аматорів. Метою К. є вихова­н­ня патріотизму, любові до рідного краю, «малої батьківщи­ни» через діяльність зі збору ар­тефактів культури, пошире­н­ня знань про них, дослідж. змін при­род. середовища під впливом антропоген. діяльності, оцінюва­н­ня екол. стану довкі­л­ля, що має спонукати до діяльності зі збереже­н­ня природ. та істор. спадщини, до організації жит­тєдіяльності громади на засадах зба­лансов. роз­витку. Краєзн. дослідж., сутністю якого є синтез інформації, отриманої в процесі пошуку та узагальне­н­ня даних різнорід. джерел, ґрунтується на по­єд­нан­ні різних методів: архів., літ., екс­педиц. пошуку. Джерела інформації для дослідника-крає­знавця: архівні ма­теріали, мемуари, довід­ники, статист. дані, матеріали етногр., геогр., геол. екс­педицій, картогр. матеріали, сучасні пошук. системи та ЗМІ. Крає­знавці не тільки поширюють інформацію про памʼятки історії та природи, їхня діяльність спрямована на збереже­н­ня матеріал., духов. культури, природ. середовища. К. від­повід­но до під­ходів і методів поділяють на комплексне та галузеве, а за формами організації — на держ., громад., шкіл., поза­шкільне. Рос. гео­граф і біо­лог Л. Берг ви­значав К. як «гео­графію рідного краю», оскільки обʼєкт (тер.) та методи дослідж. гео­графії і К. спів­падають. Геогр. К. є складовою гео­графії, спря­­мованою на дослідж. взаємодії людини та природи на локал. рівні, метою якого є на­да­н­ня комплекс. знань (інформації) про особливості даної тер. та життя населе­н­ня. Геогр. К. в Україні роз­вивали М. Костриця, О. Шаблій, С. Кузик, В. Обозний. Істор. К. входить до струк­­тури істор. наук і прагне висвітлити роз­виток локал. тер. за певний проміжок часу в подіях, по­статях, артефактах. З цими двома осн. напрямами тісно повʼязані етногр. (дослідж. традиц. культури насел.) та топонімічне (від­ображе­н­ня мовних, лексич. особливостей, особливостей природи та істор. подій у на­звах місцевостей, насел. пунктів, річок, скель тощо) К. Ту­рист. К. спрямоване на організацію синтет. краєзн. інформації від­повід­но до потреб рекреац.-турист. діяльності. Роз­робле­н­ня екс­курсії спи­рається саме на краєзн. інформацію, організовану таким чином, щоб без­посередньо під час від­ві­да­н­ня та озна­йомле­н­ня з певною місцевістю/обʼєктом екс­курсант/турист отримав наук. інформацію в образ. формі.

Шкіл. К. за­ймає помітне місце в системі краєзн. зна­н­ня. Воно є складовою навч. процесу, перед­усім з гео­графії, де ви­ступає засобом освіти та вихова­н­ня, що надає значні можливості для практич. за­стосува­н­ня уч­нями отриманих знань і навичок. Краєзн. під­­­ходи дають мож­ливість по­єд­нати зна­н­ня з різних дисциплін і використовувати їх для роз­­­вʼя­­за­н­ня практич. зав­­дань, напр., при карто­графуван­ні своєї місцевості. Загалом картогр. скла­­дова К. є досить значною. Протягом низки років ви­­давали турист.-краєзн. атласи адм. облас­­тей України, створ. топогр. кар­­ту України (мас­штаб 1 : 100 000), яка до­зволяє вирішувати прикладні зав­да­н­ня як у шкіл., так і в комплекс. К. Нині краєзн. дослідж. друкують у г. «Крає­знавство. Гео­графія. Туризм», «Укра­­їнському гео­­гра­фічному журна­­лі», зб. наук. пр. «Гео­графія і ту­­ризм» та ін. Крає­знавців України обʼ­єд­нує Всеукраїнська спілка крає­знав­­ців, а поширен­ню краєзн. інфор­­мації сприяє діяльність Ліги екс­курсоводів. За спри­­я­н­ня П. Тронька ви­дано 26-томну «Історію міст і сіл УРСР», під­­­готовлено «Звід памʼяток історії та культури України». Він до­­клав знач. зусиль не тільки для роз­витку К. як науки, а й як практич. діяль­ності зі збережен­­ня нац. спадщини. Понад 20 р. працюючи головою правлі­н­ня Укр. товариства охорони памʼяток істо­­рії та куль­тури, П. Тронько сприяв створен­ню Нац. музею нар. архітектури і побуту в Пирогові (Київ) та Нац.-культур. заповід­ника козац. сла­ви на о-ві Хортиця, від­кри­т­тю знач. кількості меморіалів і збережен­ню памʼя­­ток історії та культури українського народу і нац. меншин України. Роз­­­виткові краєзн. дослідж. унас­­лідок формува­н­ня фондів, екс­понува­н­ня та наук. пошуку також сприяють краєзн. музеї.

О. О. Любіцева

Крає­знавство історичне (К. і.) досліджує історію певного краю або окремого насел. пунк­ту, вулиць, ф-к, заводів, різних форм організації с.-г. виробництва, наук., культ.-осв. установ, памʼяток історії та культури, життя й діяльність видат. політ., держ., військ., наук. діячів, нар. героїв, ві­домих пись­­мен­ників та митців, жит­тєвий і твор. шлях яких тим чи ін. чином повʼязаний із даним краєм. Такі дослідж. здійснюють на основі найрізноманітніших речових, пи­­сем. і мовних джерел, що нале­жать до конкрет. етапів історії краю, їхня специфіка полягає у по­єд­нан­ні заг.-істор. методології з методиками деталізації та кон­кретизації істор. фактів. Це дає змогу зʼясувати особливо­сті проя­ву в конкрет. локал. регіонах осн. рис і гол. тенденцій істор. епох та періодів, а також тих чи ін. заг. процесів і явищ, характер. для країни, складовою частиною якої є край. Особливості проявів, як правило, по­­вʼязані з впливами специфіки геогр. умов, екон. роз­витку та соц. від­носин, зовн. оточе­н­ня, своєрідності місц. культури, тра­­дицій, психології, індивід. рис конкрет. учасників подій.

Витоки К. і. на укр. землях істо­рики вбачають у традиції, повʼя­заній з літописа­н­ням у Київ. Русі: саме тоді започатк. практику фіксації важливих істор. подій, явищ, геогр. та ін. ві­домостей. Історико-краєзна. дослідж. на­­були пошире­н­ня від серед. 18 ст., коли на наук. основі поча­ли проводити описи укр. земель уряд. і наук. установи. На місця надсилали різноманітні анкети та запити, в яких містили­ся пита­н­ня щодо істор. минулого окремих насел. пунктів, ві­до­мостей про наявність стародав. городищ, споруд, архівів, лі­то­пи­сів. Значне під­несе­н­ня крає­­зн. руху в 19 — на поч. 20 ст. по­вʼязане з діяльністю широкої ме­режі держ. і громад. установ, що збирали і ви­вчали історико-краєзн. матеріали. Серед них своєю активністю вирізнялися губерн. статист. комітети, губерн. вчені архівні комісії, єпархіально-статист. комітети, числен­ні наук. товариства. У 2-й пол. 1920-х pp. в УСРР краєзн. рух набув масового ха­рактеру, чому сприяла, зокре­ма, політика українізації. У скла­ді ВУАН від 1922 діяла Комісія крає­знавства, від 1927 — Крає­­­знавства Український комітет, а також кілька комісій з порай. дослідж. України. Організовано багато наук., студент. і шкіл. істо­рико-краєзн. т-в. 1927–30 ви­­ходив ж. «Крає­знавство». Однак на поч. 1930-х pp., коли влада взяла курс на згорта­н­ня проце­сів нац. від­родже­н­ня, вітчизн. крає­знавців під­дано масовим політ. ре­пресіям, а більшість краєзн. т-в ліквідовано. У Зх. Укра­­їні в між­воєн. період осередками К. були товариства «Плай» (Львів; видавало ж. «Наша Батьківщина») і «Бойківщина», краєзн. музеї у містах Сянок (нині м. Санок, Польща), Яворів, Коломия, Уж­город, Тернопіль та ін. Від­родже­н­ня К. і. в УРСР після 2-ї світової війни контролювали КПУ та рад. установи, що по­значалося на зміс­ті та напрямах роботи як краєзн. осередків, так і окремих ентузіастів — їхню роботу зосереджували пере­важно на ви­вчен­ні історії встановле­н­ня рад. влади в краї та місц. воєн. подій. Від 2-ї пол. 1950-х pp. активізовано вид. краєзн. літ-ри (серія «Області Української РСР», турист. довід­ники й карти, описи памʼяток історії та культури, ж. «Крає­знавство в школі»), від­­новлено мережу краєзн. й істо­рико-краєзн. музеїв на обл. і рай. рівнях, які стали центрами організації краєзн. руху. Від 1960 почали створювати нар. музеї і музейні кімнати. Важливим ета­пом у роз­гортан­ні історико-краєзн. дослідж. стала під­готовка та ви­да­н­ня в 1960–70-х pp. 26-том­ної «Історії міст і сіл Української РСР» (у її створен­ні взяли участь понад 100 тис. місц. авторів).

1966 роз­почало роботу Українське товариство охорони памʼя­ток історії та культури, яке нев­довзі стало на­ймасовішою гро­­мад. організацією. Від 1980 регуляр­но проводили щорічні всеукр. історико-краєзн. конференції. Активізації К. і. сприяла також робота з під­готовки багатотом. «Зводу памʼяток історії та культури України» (започатк. 1982). На поч. 1986 в УРСР діяло 7994 громад. музеї, в яких зі­брано 2 млн 200 тис. екс­понатів. У 2-й пол. 1980-х pp. на хвилі демократизації рад. су­спільства масового характеру набуло заснува­н­ня та від­новле­н­ня неформал. краєзн. обʼ­єд­нань нац.-па­тріот. спрямованості: Товариство Лева, «Спадщина», «Карпат­ський лещетарський клуб», «Со­­кіл» (Харків), «Вертеп» (Тернопіль) та ін. 1990 від­бувся установ. зʼїзд Всеукраїнської спілки крає­­­знавців (нині має осередки в усіх регіонах України), 1993 від­новлено вид. часопису «Крає­­знавство». На поч. 21 ст. важливу роль у ко­ординації історико-краєзн. дослідж. в Україні ві­ді­грають створ. у складі Ін­ституту іс­торії України НАНУ (Київ) від­діл історико-краєзн. дослідж. (від 2007 — центр зводу памʼяток іс­торії та культури України) і від­­діл про­блем регіон. історії, а та­кож про­блемна рада з історико-краєзн. тематики.

С. І. Кот

Завантажити статтю