Геліоцентрична система світу
ГЕЛІОЦЕНТРИ́ЧНА СИСТЕ́МА СВІ́ТУ — вчення, за яким центральним тілом нашої планетної системи є Сонце, а Земля та інші планети цієї системи, рухаючись навколо Сонця, обертаються і навколо своїх осей. Уявлення про рух Землі у просторі та обертання її навколо своєї осі співіснувало з поглядами про її статичність здавна (див. Геоцентрична система світу). Про це говорили давньогрецькі вчені Філолай (5 ст. до н. е.) та Аристарх Самоський (3 ст. до н. е.), римський філософ Сенека (1 ст. н. е.), індійський філософ Аріабхата (5 ст. н. е.). У 14 ст. французькі вчені Ж. Буридан та Н. Орем у своїх працях поставили питання, чи не «переміщується Земля як ціле іноді поступально» і чи вона не «здійснює коловий рух навколо власного центра»? Формулюванню й утвердженню ідей Г. с. с. найбільш сприяла книга кардинала Николи Кузанського «De docta ignorantia» («Про вчене незнання», 1440, надруковано 1488, перевидано 1514 і 1565), у якій він стверджує, що Всесвіт безкінечний, тому Земля не може перебувати в його центрі; Земля — таке ж небесне світило і складається з такої ж речовини як Сонце та Місяць; Земля насправді рухається, хоча ми цього не помічаємо, оскільки відчуваємо рух у порівнянні з чимось нерухомим.
Основою вчення про Г. с. с. стала книга М. Коперника «De revolutionibus orbium coelestium» («Про обертання небесних сфер», 1543), з публікацією якої він тривалий час зволікав, усвідомлюючи, що його модель Г. с. с. є внутрішньо суперечливою: з одного боку, він чітко сформулював думку про те, що всі небесні тіла мають здатність притягувати одне одного; з іншого — використав припущення Птолемея, що рух кожної з планет є певною комбінацією кількох колових орбіт і рівномірних рухів (планета рухається по коловій орбіті навколо фіктивної точки, а вже ця точка — навколо Сонця рівномірно і по коловій орбіті). Ці уявлення спростував 1609 Й. Кеплер, встановивши, що планети рухаються навколо Сонця по еліптичних орбітах, а отже, — нерівномірно.
Утвердженню ідеї Г. с. с. як єдино достовірної сприяли відкриття Ґ. Ґалілея (1609): наявність супутників Юпітера підтвердила тезу М. Коперника про те, що кожне небесне тіло є центром тяжіння; зміни фаз Венери однозначно вказали на її обертання довкола Сонця. 22 лютого 1632 вийшла друком його книга «Діалог про дві найголовніші системи світу — птолемеєву й коперникову», що посилила позиції геліоцентричної системи Коперника, хоча й була заборонена церквою до 1835 року.
Безпосередні ж докази руху Землі у просторі отримано 1727 (відкриття Дж. Бредлі явища аберації світла — візуальної зміни положення світила на небесній сфері, спричиненої скінченним значенням швидкості світла та рухом спостерігача разом із Землею у космічному просторі) і 1836–40 (надійні виміри річних паралаксів зір), докази її обертання навколо своєї осі — 1851 (дослідження коливання маятника Ж. Фуко).
Див. також Астрономія
Рекомендована література
Завантажити статтю
