Вільде Ірина

ВІ́ЛЬДЕ Ірина (справж. — Полотнюк Дарина Дмитрівна; 05. 05. 1907, Чернівці — 30. 10. 1982, Львів) — письмен­ниця, громадська діячка. Мати Яреми, бабуся Ярини Полотнюків. Народилася в сімʼї учителя і письмен­ника Д. Макогона. Буковина була 1918 окупована Румунію, українська мова і культура за­знавали пере­слідувань, і 1922 родина Макогонів пере­бралася до м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Середню освіту здобула в гімназії Укр. пед. товариства (Львів), 1925–33 навч. у Львів. університеті. Брала активну участь у діяльності позауніверситет. студент. гуртка україністів, члени якого ви­ступали з доповід­ями на мово­знавчі та літературо­знавчі теми, читали та обговорювали власні твори, деякі з них публікувалися у періодиці. Пере­рвавши 1933 через матеріал. скруту на­вча­н­ня в університеті, працювала нар. учителькою, 1933–39 — у ред. ж. «Жіноча доля» (м. Коломия), де була відп. ред. додатку «Світ молоді», у якому друкувалося багато матеріалів про літературу і мистецтво. Водночас публікувала свої твори у г. «Діло», часописах «Назу­стріч», «Новий час». Від 1939 — у Львові. Була актив. чл. СПУ (від 1940), у повоєн­ні роки працювала спецкором г. «Правда Украины» (1945–49), деякий час очолювала Львів. організацію СПУ. Дебютувала В. 1926 новелою «Марічка» на сторінках пере­мишл. г. «Український голос». 1936 у Львові ви­йшла зб. новел «Химерне серце», повісті «Метелики на шпильках», «Бʼє восьма», які викликали інтерес читачів і полеміку у критиці. Журі Товариства письмен­ників і журналістів ім. І. Франка у Львові присудило їй за перші дві книги премію, від­давши пере­вагу творам зовсім молодої письмен­ниці над романами «Шолом в сонці» Катрі Гриневичевої та «1313» Н. Королевої, уже ві­домих літераторів, що викликало протест окремих членів жюрі (М. Гнатишак навіть ви­йшов з його складу). Рання проза В. роз­вивалася у руслі перед­усім неоромант. та символ. тогочас. тенденцій у літ-рі. На ній виразно по­значився вплив О. Кобилянської та М. Яцкова, з якими В. під­тримувала особисті контакти, і польс. письмен­ниць М. Домбровської та З. Налковської. Вона була також обі­знана із новіт. тенденціями заг.-європ. літ. процесу. Головне в ран­ніх творах В. — внутр. світ її героїні, «дикої» (звідси псевд. «Вільде»), та «призма душі», крізь яку вона спо­стерігає і оцінює явища навколиш. дійсності, жит­тєві ситуації, тривоги «химерного серця» («Крадіж», «Всюди однаково», «Східна мелодія», «Піаніст» та ін.). Широкий діапазон внутр. станів героїнь письмен­ниці — тривоги, жалю, незбагнен. туги — разом можна обʼ­єд­нати прагне­н­ням щастя, яке насамперед асоціюється з коха­н­ням. Зовн. об­ставини, елементи побуту, сюжетні події важливі тут, оскільки стають «це­глинами», з яких вибудовується модель внутр. конфліктів, психол. драм. Дуже скупе оповід­не начало, елемент нарації, зате широко роз­литий потік ліризму, ті ознаки, які були окреслені її однокурсником і приятелем Б.-І. Антоничем у рецензії, що свого часу через смерть поета не була опублікована. Модель «химерне серце» він трактує як особу авторки, яку «за­ступають персонажі», «плюс до моделю «химерне серце» долучений модель «дикунка», плюс дві краплі меланхолії та всевибачливої усмішки над іронією долі... плюс трохи визивної, але дуже невин­ної дівочої... одвертості в еротиці та фізіології жінки, плюс дуже багато від­чу­т­тя родин­ного інстинкту, плюс три краплини наївності..., плюс легкий, наче весняний капелюшок, стиль, плюс свіжість і мистецький інстинкт від­повід­них та на від­повід­ному місці образів..., плюс вся решта» (Антонич Б.-І. Твори. К., 1998). Новелістичність — домінанта стилю В. Такий характер має і повість «Метелики на шпильках», у якій епізоди не зведені в композиц. цілісність. Роман «Повнолітні діти» (Л., 1939) у про­блемно-темат. плані є продовже­н­ням поперед. творів, зокрема в ньому зберігається автобіогр. начало й посилюється психологізм у пере­дачі становле­н­ня — людського і водночас громадянського — гол. героїні Дарки Попович, зокрема її коха­н­ня до Данка Данилюка, що охоплює багату гаму почут­тів — захопле­н­ня, ревнощів, роз­чарува­н­ня. Призма душі насвітлює сусп. атмо­сферу життя укр. населе­н­ня Буковини під владою Румунії, що теж було продовже­н­ня мотивів ран­ніх новел. Пізніша пере­робка роману на догоду вульгарно-соціол. критиці порушила психол. достовірність світу «повнолітніх дітей», роз­вівши їх по різні сторони «класових барикад»: одних зробивши радянофілами, інших — «укр. буржуаз. націоналістами». Данину соцреаліст. естетиці В. від­дала у творах, зі­браних у кн. «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Нова Лукавиця» (1953), «Життя тільки починається» (1961), «Людське тепло» (1964; усі — Львів) та ін., де точність спо­стережень та психол. характеристик часто по­єд­нана зі схематичністю сюжет. роз­вʼязок та прямолінійністю образів. Вершиною творчості В. став її роман «Сестри Річинські» (кн. 1, Л., 1958; кн. 2, Л., 1965; кн. 1–2, К., 1964), удостоєний 1965 Держ. премії України ім. Т. Шевченка. За жанром — сімей. роман-хроніка з гостро драматичним сюжетом, у якому від­творено порт­рет доби — панораму життя Галичини 1-ї пол. 20 ст. в єд­ності соц., побут., філос. та індивід.-психол. начал крізь призму непо­втор. люд. доль, з глибоким зна­н­ням жін. психології. Роман «Сестри Річинські» пере­конливо засвідчує, що письмен­ниця максимально зуміла викори­стати умови лібералізації рад. режиму (т. зв. «хрущовської від­лиги») і внести у свій твір потуж. нац. струмінь. Це виразно помітно, якщо порівняти ви­да­н­ня роману 1958 та 1964. У першому — ідеол. на­станова ви­значає характер сюжет. роз­вʼязок і роз­становку персонажів, прямолінійні публіцист. характеристики від імені автора та персонажів явно в стилі газет. штампів, у другому — пере­важає глибина психол. аналізу, інтелект. атмо­сфера діалогів, філос. характер автор. роз­думів. Одна з особливостей манери письмен­ниці виявляється в тому, що «негативні» персонажі ви­ступають виразниками ідей, які поділяє авторка. Ком­проміс між позицією художника-аналітика, який прагне через людину виразити характер епохи, і позицією виразника панівної ідеології не стільки знижує вартість твору, як характеризує драму епохи і драму митця, драму мистецтва. Усе це добре усві­домлювала В. й виразно описала в мініатюр. новелах-«окрушинах», які засвідчують глибокий аналіт. розум і тонкий естет. смак письмен­ниці. Тому в наш час, коли сходять з Олімпу «класики» доби комуніст. епохи, творчість В. стає класикою, непід­владною змінам політ. клімату. Твори В. пере­кладалися польс., нім., рос., румун., угор. та ін. мовами.

Тв.: Твори: У 5 т. К., 1967–68.

Літ.: Вальо М. А. Ірина Вільде: Літ.-крит. нарис. К., 1962; Вальо М. А., Лазеба Е. М. Ірина Вільде: Бібліогр. покажч. Л., 1972; Денисюк І. Сад Ірини Вільде // Жовтень. 1978. № 8; Кодак М. П. Психологізм сучасної прози. К., 1980; Вальо М. А. Забутий світ Ірини Вільде // Вільде І. Незбагнен­не серце. Л., 1990; Качкан В. Ірина Вільде: Нарис життя і творчості. К., 1991; Мафтин М. Мала проза Ірини Вільде: Непо­вторність індивід. голосу. Ів.-Ф., 1998; Андрусів С. Ірина Вільде // Історія укр. літ-ри ХХ ст. Кн. 2. К., 1998; Горак Р. Кинути каменем // Дзвін. 2004. № 2, 3.

М. М. Ільницький

Завантажити статтю