Ксилографія

КСИЛОГРА́ФІЯ (від грец. ξύλον — зрубане дерево і …графія) — технічний різновид випуклої гравюри; ручний спосіб виготовле­н­ня образотворчих форм високого друку гравірува­н­ням малюнка на дереві; гравюра на дереві (дереворит, дереворіз); від­биток із гравюри на дереві. Друковану форму (кліше) створюють ручним гравірува­н­ням. У по­здовжній (обрізній) гравюрі волокна дошки паралельні її поверх­ні, роботу виконують загостреними кінцями ножів на дошці по­здовжнього роз­пилу; можливості цієї техніки не­великі. На від­шліфованій поверх­ню дошки наносять малюнок, після чого лінії обрізають з обох боків гострим ножем, а тло вибирають широкими стамесками до глибини 2–5 мм; прокатують дошку фарбою і виконують від­тисне­н­ня на папері. Головний інструмент К. — штихель, що дає можливість за­стосовувати найтонші й найрізноманітніші техніки. К. виконують тонкими щільними штрихами з роз­рахунком на їхню злитість у тонові плями різної світлосили. Форми, виготовлені способом К., витримують до 15 тис. від­битків. К. слугувала для створе­н­ня ілюстрацій та ре­­продукува­н­ня живопису і рисун­ку в книгах, журналах.

К. — найдавніша техніка гравюри, виникла у Китаї на­прикінці 6 ст. Там були ві­домі способи роз­множе­н­ня малюнка за допомогою кліше, вирізаного на дереві, камені чи глині. Набула пошире­н­ня в Кореї та Японії. У 14–17 ст. у Китаї інтенсивно роз­вивали книжкову гравюру світського змісту (іл. до істор. романів і пʼєс, трактатів про живопис тощо). Кінець 16 — 1-а пол. 17 ст. вважають періодом роз­квіту книжк. ілюстрації. Від початку 17 ст. створювали кольорові гравюри (худож. пошт. папір, книжкові ілюстрації). У 18–19 ст. набув пошире­н­ня китайський лубок — «няньхуа» («новорічні картини»). Спочатку від­битки як у книзі, так і в лубку роз­фарбовували пензлем від руки або за трафаретом, часто й кольоровий друк доповнювали роз­фарбовува­н­ням уручну. Згодом К. зʼявилася в арабських країнах. У Західній Європі К. виникла на­прикінці 14 ст., значний пошире­н­ня набула на початку 15 ст. Історики повʼязують це з початком виробництва паперу

В техніці К. друкували перші книжки Й. Ґутенберґа. Кожну сторінку книжки вирізували разом із текс­том та ілюстраціями; на­друковані таким чином книжки називали ксило­графічними. Перші ксило­графи майстерно використовували можливості лише чорного і білого кольорів. Для збагаче­н­ня гравюри засобами виразності й емоційності вина­йдено кольорову гравюру на дереві. Широко вжи­вана до кінця 17 ст. у книго­друкуван­ні техніка дереворізу — вирізува­н­ня різцями лінійно-штрихового рисунка на дошці мʼякого дерева по­здовжнього роз­пилу.

На­прикінці 17 ст. зʼявилася техніка тонової гравюри грабштихелем на торцевій дошці поперечного роз­пилу стовбура дерева твердої породи — самшиту, горіха, пальми, граба, груші тощо. Торцева К. (гравюра на поперечному зрізі стовбура твердих порід; виконують на дошці з перпендикулярним до поверх­ні полотном, як основний художній засіб використовують світлотінь) вперше отримала ви­зна­н­ня 1775 у роботах англ. гравера Т. Бʼюїка, роз­по­всюдилася на початку 19 ст. у європейських країнах. Це припинило під­йом і повністю витіснило по­здовжню гравюру, яку поновили на­прикінці 19 ст. у звʼязку з пошуками нових шляхів у мистецтві. Особливої популярності кольорова гравюра набула у Китаї та Японії. Спочатку гравюри на дереві в Японії роз­мальовували від руки, у 18 ст. виникли різноманітні способи кольорової К. Її високий рівень повʼязаний із творчістю таких ві­домих майстрів, як К. Утамаро, К. Хокусай, А. Хіро­сіґе. Вони справили значний вплив на європейське мистецтво 19 ст., зокрема на франц. живопис. Від 2-ї пол. 19 ст. у К. стали від­творювати не лише рисунки, а й твори живопису. У 1890-х рр. вина­йдено більш оперативну й дешеву фотоцинко­графію, що витіснила К. із полі­графії. Однак торцева гравюра стала улюбленою технікою деревориту в творчості художників. Ф. Вал­лот­тон, П. Ґо­ґен, Е. Мунк, Е. Барлах від­кривали нові можливості К. Гравюри будували на комбінаціях паралельних, часом одноманітних штрихів, які пере­давали загальний тон картини, світло й тінь. Тонова гравюра 19 ст. пере­важно ре­продукційна, реміснича.

К. ві­дома в Україні (пере­важно на Волині та Галичині) від початку 14 ст. Укр. старо­друки оздо­блені різноманітними гравюрами. Їхні автори часто приховувалися за ініціалами та скороченими під­писами. Повним іменем за­значали своє авторство львів. гравер 1630–40-х рр. Георгій (ієродиякон), Ілля (виконав 500 гравюр) та його учень Прокопій. До ви­даного друкарнею Києво-Печер. лаври 1661 «Патерика Печерського» створ. титульний і фронтиспис, бл. 50 високохудожніх сюжетних гравюр, числен­ні за­ставки, кінцівки. Ді­йшли ві­домості про укр. ксило­графів Федора-дереворитника (працював у Києві між 1694–1724) та Самійла Адаманта (18 ст.). У 1-й пол. 17 ст. К. за­стосовували для оформле­н­ня та ілюструва­н­ня друкованих книг. Гравюра стала популяризатором нових тем, сюжетів, іконо­графії, часто взятих із західноєвропейських джерел 16–17 ст. Але майстри видо­змінювали оригінал, прагнучи чіткості й простоти графічної мови, до­ступного і дещо наївного художнього образу. Водночас укр. К. повʼязана з іконописом, що часто коректувало її художню форму, орієнтуючи на національні традиції. Завдяки цьому багато ілюстрована укр. книга стала значним явищем у художній культурі народу. К. майже забуто у 18–19 ст. (збереглися роботи київ. ієродиякона Севастяна). Умови для роз­витку укр. книжкової графіки у 19 ст. були над­звичайно важкими, оскільки була заборона на друк літератури українською мовою. На­прикінці 19 ст. у рос. часописах «Нива», «Всемирная ил­люстрация» за рисунками А. Котляревського, В. Радомського, К. Трутовського, М. Зіновʼєва, І. Їжакевича, К. Крижицького, Х. Платонова місцеві гравери виконували К.

У 1920-х рр. К. від­роджено. Мистецтву деревориту, при­йомам майстрів 16–17 ст. на­вчала від 1922 студентів С. Налепинська-Бойчук у спеціалізованій майстерні графіки Київ. худож. ін­ституту. Впливом давньої гравюри по­значені ранні роботи О. Сахновської («Через кладку», 1927). У К. працювали С. Ґебус-Баранецька, М. Жук, О. Кульчицька, Я. Музика, Н. Хасевич та ін. У 20 ст. К. зберегла своє значе­н­ня майже виключно як техніка створе­н­ня художніх (станкової і книжкової) гравюр, екслібрисів. У 2-й пол. 20 ст. у техніці К. виконували ілюстрації до книжок В. Касіян — до повісті «Борислав сміється» І. Франка (1948), В. Пере­вальський — іл. за мотивами поезій М. Рильського (1962), пʼєси «Назар Стодоля» Т. Шевченка (1963), поеми «Прометей» А. Малишка (1967), зб. «Скіфський степ» Л. Череватенка (1970; усі — Київ); порт­рети І. Вишенського, Памва Беринди, І. Федорова (усі — 1974), Ч. Айтматова (1983) та ін. І. Батечко створив цикл дереворитів, присвячений Софії Київській, Ярославу Му­дрому, Києво-Печер. лаврі (1968–69), 14 шмуцтитулів до кн. «Софія Київська» (К., 1971); К. Козловський — серію гравюр для листівок із видами Києва та Канева. У 1960-і рр. у техніці К. виконували екслібриси І. Батечко, Я. Гніздовський, М. Грепиняк, К. Козловський, С. Кукурудза, М. Малишко, В. Масик, В. Пере­вальський, В. Стеценко, М. Фрадкін та ін.