Гравюра

Визначення і загальна характеристика

ГРАВЮ́РА (франц. gravure, від graver — вирізати, висікати) — вид графіки, у якому зображе­н­ня є друкованим від­битком на папері чи подібному до нього матеріалі з дошки (форми), на якій попередньо вирізьблено малюнок; друкований від­биток, отриманий шляхом від­творе­н­ня авторського кліше. Г. зʼявилися на­прикінці 6 ст. у Китаї, перша датована Г. від­носиться до 868. Пошире­н­ня Г. у Зх. Європі припадає на 14 ст., в Україні — на поч. 16 ст. За технікою викона­н­ня Г. поділяються на опуклі (високий друк) і за­глиблені (глибокий друк). В опуклій Г. зображе­н­ня ви­ступає на друкар. формі (дереві або лінолеумі — ліногравюра) рельєфно, а у за­глибленій (на металі) — врізаним у форму. У за­глибленій Г. малюнок виконується вручну сталевим різцем (різцева Г.) або травле­н­ням кислотами (офорт, акватинта, мецо-тинто, мʼякий лак, олівцева манера, резерваж та ін.). Окремий вид Г. — літо­графія (плоский друк) із викори­ста­н­ням вапнякового каменю, цинкових чи алюмінієвих листів, на яких спец. жирною тушшю малюється зображе­н­ня і після обробле­н­ня таких форм роз­чинами азот. або фосфор. кислот і покри­т­тя їх фарбою робиться від­биток на папері. За при­значе­н­ням Г. поділяють на станкові (естамп) і книжкові (для ілюструва­н­ня текс­ту). Г. бувають оригінальними і ре­продукційними. Оригінальною називають Г., яку виконав гравер від створе­н­ня малюнка, виготовле­н­ня друкар. форми і здійсне­н­ня з неї від­битка. Ре­продукційна Г. (зʼявилася у Європі на зламі 15–16 ст.) від­творює на папері пере­важно твори живопису видат. митців. Серед уславлених зарубіж. граверів — А. Дюрер (Німеч­чина), А. Мантенья (Італія), В. Гоґарт (Велика Британія), Х. Рем­брандт (Гол­ландія), Ф. Ґойя (Іспанія), О. Домʼє (Франція), К. Гокусаї (Японія), В. Фаворський (Росія).

Появу Г. в Україні можна від­нести до 30-х р. 16 ст. Ві­доме імʼя львів. майстра Єська, який 1538 друкував з різьблених дощок «колтрини» — великі папер. аркуші із зображе­н­ням святих. У 16–18 ст. Г. в Україні була повʼязана з оздобле­н­ням старо­друків. У 16 і 17 ст. це була здебільшого Г. на дереві — дереворіз (дереворит, ксило­графія) — Г. високого друку, яку можна друкувати разом з текс­том. Ви­знач. майстрами дереворізу були Памво Беринда (працював у Львові, Києві у 1-й третині 17 ст.), Ілля (працював у Львові та Києві у 30–60-х рр. 17 ст., залишив понад 500 дереворізів, зокрема цикл оригін. іл. до «Патерика Печерського», ви­друкуваного у Києві 1661), Н. Зубрицький (майстер дереворізу і офорта, працював у Львові, Києві і Чернігові; йому належать 67 ілюстрацій, виконаних у техніці офорта до філос.-мораліст. твору «Іфіка ієрополітика», К., 1712). Г. на металі зʼявилася в Україні 1615, тривалий час не роз­вивалася через труднощі її друкува­н­ня у книзі разом з текс­том. Здобутки у Г. на­прикінці 17 — поч. 18 ст. повʼязані з творчістю граверів на металі Олександра і Леонтія Тарасевичів (отримали ґрунтовну під­готовку за рубежем), І. Щирського, І. Мігури, Д. Галяховського, А. Козачківського, Г. Левицького та ін. Твори цих майстрів виконані на рівні світ. взірців, стали вершин. досягне­н­ням укр. класич. Г. У 18 ст. Г. на металі пере­важала (мідьорит, офорт та ін. техніки глибокого друку). На­прикінці 18 — поч. 19 ст. у царині графіч. творчості в Україні сталися істотні зміни. Монастир. друкарні, навколо яких групувалися гравери, по­ступово занепадали. Зʼявлялися приватні друкарні, де утверджувалася світська тематика. Г. на дереві і металі по­ступилася літо­графії. Вина­йдена 1796 праз. артистом і драматургом А. Зенефельдером як вид плоского друку з літо­графіч. каменю або цинк. пластини, ця техніка швидко набула пошире­н­ня в багатьох країнах Заходу і Сходу. Її опанували в Україні — у Львові (1822), Миколаєві (1828), Одесі (1829), Києві і Харкові на поч. 30-х рр. У цій техніці працювали в Україні А. Ланге, М. Башилов, І. Соколов, К. Трутовський, О. Сластіон, І. Сажин та ін. Тематикою їхніх творів були здебільшого пейзаж, істор. і побут. жанри, порт­рет. Поряд із літо­графією від­роджується менш трудомістка, ніж різцева Г. на металі, техніка офорта. У цій техніці 1840 В. Штернберґ виконав фронтиспис до 1-го ви­да­н­ня «Кобзаря» Т. Шевченка. Офорти виконували у 19 ст. також Л. Жемчужников, М. Мурашко, М. Самокиш та ін. Ви­значна роль у роз­витку Г. в Україні 19 ст. належить Т. Шевченку. Він володів дереворізом, різцевою Г. на сталі, акватинтою, гальвано­акустикою і офортом. Т. Шевченко планував видати кілька випусків офортів, присвяч. історії України. На обкладинці 1-го вип. Г. під на­звою «Живописна Україна» митець пові­домляв, що у на­ступних буде вміщено пейзажі Чигирина, Батурина, Суботова, зображе­н­ня Покров. січової церкви, твори на істор. та побут. тематику — «Іван Під­кова у Львові», «Сава Чалий», «Павло Полуботок», «Семен Палій у Сибіру», «Похорони нареченої», «Пере­зва», «Ой ходив чумак сім років до Дону», «Жнива». На жаль, цей грандіоз. задум не був здійснений. 1844 ви­йшов 1-й випуск з офортами: «Дари в Чигирині 1649 р.», «Казка (Поверне­н­ня з солдатчини)», «Судна рада», «Старости», «Видубицький монастир» і «У Києві». За твори у галузі графіч. мистецтва Т. Шевченко на заг. зборах С.-Петербур. АМ 1860 удостоєний зва­н­ня академіка Г.

20 ст. у мистецтві Г. по­значено своєрідними, часто суперечливими, рисами. Зʼявляється цинко­графія — мас. фотомех. спосіб виготовле­н­ня друкар. форми з рельєф. друкуючими елементами для ре­продукува­н­ня цих творів на папері, картоні або подібних до них матеріалах. Це робилося без участі авторів творів. Використовували також геліо­графію та фототипію. Художники прагнули мати твори естампні, виготовлені й від­творені власноручно. Упродовж 20 ст. вони вдавалися до давніх, але менш трудомістких, ніж різцева Г. на металі, ручних технік — Г. на лінолеумі, на дереві, в літо­графії, офорті, акватинті, мецо-тинто та ін. Користуючись цими, а також деякими новими ре­продукц. техніками, укр. митці у 20 ст. створили числен. корпус Г., які уві­йшли до кращих на­дбань вітчизн. образотвор. мистецтва. Серед граверів 20 ст. від­значається творчість О. Кульчицької. Значні заслуги в роз­витку укр. Г. у 20 ст. належать художникам В. Касіяну, М. Дерегусу, О. Пащенку, В. Мироненку, З. Кецалу, О. Данченку, С. Караф­фі-Корбут, І. Крислачу, С. Адамовичу, Г. Якутовичу, В. Юрчишину та ін. митцям, які забезпечили укр. Г. високий темат. і худож.-профес. рівень. У 80–90 рр. в укр. Г. від­бувалися стиліст.-образні зміни, набувала пошире­н­ня думка про те, що у мистецтві слід надавати пере­вагу не змістовній, а формотвор. виразності твору. Серед граверів, які створили цікаві естампи і взірці книжк.-журнал. ілюстрації, — А. Чебикін, М. Стороженко, М. Яців, І. Остафійчук, Є. Без­ніско, М. Без­пальків, Б. Сорока, Б. Пікулицький, Р. Романишин, І. Григорʼєв, В. Пере­вальський.

Літ.: Січинський В. Історія українського граверства XV–XVIII ст. Л., 1937; Кристел­лер П. История европейской гравюры XV–XVIII века. Москва; Ленин­град, 1939; Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в XV–XVIII ст. Л., 1971; Логвин Г. Н. Гравюра українських старо­друків. К., 1990; Шпак О. Українські народні гравюри ХІХ столі­т­тя зі села Плазова // Зап. НТШ: Пр. Комісії образотвор. та ужитк. мистецтва. Т. 268. Л., 2004; Його ж. Українська народна гравюра ХVIII–ХІХ століть. Л., 2006.

Я. П. Запаско

Завантажити статтю