Кирилиця
КИРИ́ЛИЦЯ
– одна з найдавніших систем слов'янського письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов'ян. писемності просвітителя Кирила. Більшість сучас. фахівців вважають, що Кирило бл. 863 скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовинну назву перенесено на ін. слов'ян. графіку. К. ґрунтується на грец. алфавіті унціал. (устав.) типу. Автор К. невідомий. Є кілька гіпотез про її творця: Кирило, Мефодій, пресвітер Костянтин, болгар. цар Симеон тощо. Найімовірніше, що К. склав наприкінці 9 – на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 став архієпископом і розгорнув освітню діяльність у Пд.-Зх. Македонії. У давню К. увійшли 24 літери грец. алфавіту (
) та 12 спец. знаків на позначення характер. звуків слов'ян. фонет. системи –
(первісно вимовлялася як
),
(носовий е),
(носовий о), а також лігатура
для передавання сполуки приголосних
і
(точний склад первіс. К. не з'ясований). Букву
запозичено з глаголиці. Літери
є видозмін. глаголич. знаками (
дехто виводить з різновиду грец. уставної β). Імовірно, що з глаголич. накресленнями пов'язані знаки
. За глаголич. знаком оформлено букву
– поєднання
та
, лігатуру
. Для передавання йотації використано
–
тощо. Можливо, впливом глаголич. букви на написання йотованого
пояснюється те, що в К. його позначали поєднанням
та
, а не о
, яким передавали голосний
. Кожна буква К. мала свою назву – переважно словоформу:
– «я»,
– «буква» або «бук»,
– «знаю» (пізніше
– «відай», «знай»),
– «живіте»,
– «вус» тощо, а також числове значення, співвідносне із тотож. знаками грец. абетки:
– 1,
– 2,
– 3,
– 4,
– 5 та ін. Виняток становили специф. кириличні літери
і
, якими позначали 90 і 900.
Найдавнішою з нині відомих датованою кирилич. пам'яткою є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найраніші пергаментні кириличні рукописи – Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на тер., що входили до складу Київ. Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кирилич. книгою є давньорус. Остромирове Євангеліє 1056–57. К. у 10–12 ст. вживали поряд із глаголицею, яку вона поступово витісняла. Певна перевага К. перед глаголицею – простіше накреслення букв. Існує думка, що К. завезено до Київ. Русі з Болгарії разом із старослов'ян. богослужбовими книгами після офіц. прийняття християнства 988. Однак кирилич. напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова (Смолен. обл., РФ), відносять до 1-ї пол. або 3-ї чв. 10 ст. Упевненіше датують золоті та срібні монети київ. князя Володимира Святославича з кирилич. текстами, карбовані, очевидно, від кін. 10 ст. Упродовж історії К. змінювався тип письма. Першим з'явився устав. Від 14 ст. поширився півустав, поява якого зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін. текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення наприкінці 14 ст. скоропису, з якого розвинувся курсив – сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. У 14 ст. з'явилася і орнам. в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кирилич. друкар. шрифтів. У Росії 1708 створ. близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писати і друкувати світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю лат. шрифту. Елементи такого шрифту в сх.-слов'ян. друках з'явилися раніше (на укр. землях 1591 у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского языка»). К. у давнину використовували усі православні слов'яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додатк. букв і діакрит. знаків до літер К. на позначення специф. звуків на слов'яно-кирилич. графіч. основі ґрунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, югослав. русинів, а також (через рос.) алфавіти багатьох народів колиш. СРСР і монгол. абетка. Румуни у 19 ст., а 1932–39 та від 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби запровадити (зокрема й силоміць) замість К. латиницю на зх.-укр. землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті – на поч. 20 ст.) були відкинуті.
Літ.: Черепний Л. В. Русская палеография. 1956; Щепкин В. Н. Русская палеография. 1967; Карский Е. Ф. Славянская кирилловская палеография. 1979; Власов В. Г. Славянская азбука и славянские просветители. 1989 (усі – Москва).
В. В. Німчук