Кирилиця

КИРИ́ЛИЦЯ – одна з найдавніших систем слов'янського письма (азбук), як і глаголиця. Названа на честь творця слов'ян. писемності просвітителя Кирила. Більшість сучас. фахівців вважають, що Кирило бл. 863 скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовинну назву перенесено на ін. слов'ян. графіку. К. ґрунтується на грец. алфавіті унціал. (устав.) типу. Автор К. невідомий. Є кілька гіпотез про її творця: Кирило, Мефодій, пресвітер Костянтин, болгар. цар Симеон тощо. Найімовірніше, що К. склав наприкінці 9 – на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 став архієпископом і розгорнув освітню діяльність у Пд.-Зх. Македонії. У давню К. увійшли 24 літери грец. алфавіту ( ) та 12 спец. знаків на позначення характер. звуків слов'ян. фонет. системи – (первісно вимовлялася як ), (носовий е), (носовий о), а також лігатура для передавання сполуки приголосних і (точний склад первіс. К. не з'ясований). Букву запозичено з глаголиці. Літери є видозмін. глаголич. знаками ( дехто виводить з різновиду грец. уставної β). Імовірно, що з глаголич. накресленнями пов'язані знаки . За глаголич. знаком оформлено букву – поєднання та , лігатуру . Для передавання йотації використано – тощо. Можливо, впливом глаголич. букви на написання йотованого пояснюється те, що в К. його позначали поєднанням та , а не о, яким передавали голосний . Кожна буква К. мала свою назву – переважно словоформу: – «я», – «буква» або «бук», – «знаю» (пізніше – «відай», «знай»), – «живіте», – «вус» тощо, а також числове значення, співвідносне із тотож. знаками грец. абетки: – 1, – 2, – 3, – 4, – 5 та ін. Виняток становили специф. кириличні літери і , якими позначали 90 і 900.

Найдавнішою з нині відомих датованою кирилич. пам'яткою є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найраніші пергаментні кириличні рукописи – Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на тер., що входили до складу Київ. Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кирилич. книгою є давньорус. Остромирове Євангеліє 1056–57. К. у 10–12 ст. вживали поряд із глаголицею, яку вона поступово витісняла. Певна перевага К. перед глаголицею – простіше накреслення букв. Існує думка, що К. завезено до Київ. Русі з Болгарії разом із старослов'ян. богослужбовими книгами після офіц. прийняття християнства 988. Однак кирилич. напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова (Смолен. обл., РФ), відносять до 1-ї пол. або 3-ї чв. 10 ст. Упевненіше датують золоті та срібні монети київ. князя Володимира Святославича з кирилич. текстами, карбовані, очевидно, від кін. 10 ст. Упродовж історії К. змінювався тип письма. Першим з'явився устав. Від 14 ст. поширився півустав, поява якого зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін. текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення наприкінці 14 ст. скоропису, з якого розвинувся курсив – сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. У 14 ст. з'явилася і орнам. в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кирилич. друкар. шрифтів. У Росії 1708 створ. близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писати і друкувати світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю лат. шрифту. Елементи такого шрифту в сх.-слов'ян. друках з'явилися раніше (на укр. землях 1591 у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского языка»). К. у давнину використовували усі православні слов'яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додатк. букв і діакрит. знаків до літер К. на позначення специф. звуків на слов'яно-кирилич. графіч. основі ґрунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, югослав. русинів, а також (через рос.) алфавіти багатьох народів колиш. СРСР і монгол. абетка. Румуни у 19 ст., а 1932–39 та від 1989 і молдовани перейшли на латиницю. Спроби запровадити (зокрема й силоміць) замість К. латиницю на зх.-укр. землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті – на поч. 20 ст.) були відкинуті.

Літ.: Черепний Л. В. Русская палеография. 1956; Щепкин В. Н. Русская палеография. 1967; Карский Е. Ф. Славянская кирилловская палеография. 1979; Власов В. Г. Славянская азбука и славянские просветители. 1989 (усі – Москва).

В. В. Німчук