Кіннота

КІННО́ТА — рід сухопутних військ, у якому для пере­міще­н­ня та веде­н­ня бою використовують верхового коня. Ін. назва — кавалерія (франц. cavalerie, італ. cavalleria, від лат. caballus — кінь). Уперше ір­регуляр. К. зʼявилася у країнах Стародав. Сходу, де масово роз­водили коней: у 9 ст. до н. е. — в Ас­сирії та Урарту, у 6 ст. до н. е. — у Персії (була гол. родом військ, поділялася на важку та легку). До цього в арміях Єгипту, Китаю, Індії й ін. країн використовували запряжені кіньми бо­йові колісниці. У давньогрец. країнах (Спарта, Афіни) малочисел. К. не ві­ді­гравала особл. ролі. Найбільшого роз­витку вона сягнула у 4 ст. до н. е. в армії Александра Македонського, який почав використовувати важко­озброєну К. для вирішал. удару в бою. У кін­ному строю вели бо­йові дії кочові племена, що мешкали у Пн. Причорноморʼї — кім­мерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці та ін. У арміях Стародав. Риму К. була допоміж. родом військ (осн. — піхота) й організаційно входила до складу легіонів. Водночас першокласна К. Карфагену ві­діграла значну роль у роз­громі рим. армії побл. Канн (216 р. до н. е.), а К. Парфії — роз­громі рим. армії побл. Карр (53 р. до н. е.). Нечислен­ні та слабо­озброєні загони К. використовували у 6–8 ст. пд. словʼяни. Із вина­йде­н­ням і роз­по­всюдже­н­ням стремен (кін. 5 — серед. 6 ст.), що давали можливість воїнам міцно триматися у сідлі та завдавати потуж. ударів, гол. удар. силою феодал. армій Зх. Європи часів Середньовіч­чя стала рицар. кін­нота. Важко­озброєні рицарі, захищені метал. обладунками (щит, шолом, кольчуга, панцир), атакували, як правило, шикуючись у лінію або у формі клину, але на невеликі від­стані та у порівняно невисокому темпі (через значну вагу захисних обладунків рицаря та коня). У війську Київ. Русі первісно К. майже не було, однак після зі­ткнень зі степ. народами у 10 ст. вона вже складала основу княжих дружин, хоча й по­ступалася за кількістю пішому ополчен­ню. Від часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого К. поділяли на важку (княжа дружина) та легку (кочовики на князів. службі). Озброє­н­ня дружин­ників — шолом, панцир, щит, спис і меч, кочовиків — лук, спис, шабля. У 13–14 ст. високою організованістю і боє­здатністю від­значалася монгол. К. Чингізхана. Монголи майстерно володіли осн. зброєю — луком і шаблею, активно маневрували на полі бою, за­стосовували засідки, притримували сильні резерви для вирішал. удару. Із появою у 14 ст. вогнепальної зброї і зро­ста­н­ням у звʼязку з цим ролі піхоти й артилерії, до кін. 15 ст. рицар. К. остаточно втратила своє значе­н­ня. На перший план ви­йшла легка К., озброєна вогнепал. зброєю. У 1-й пол. 17 ст. король Швеції Ґу­став ІІ Адольф реорганізував К. і змінив тактику її за­стосува­н­ня. До 18 ст. кількість К. у арміях європ. країн зросла до 50 % (у Франції кін­нотників було в 1,5 раза більше ніж піхотинців). У цей час її поділяли на важку (кірасири), середню (драгуни, карабінери, кінно-гренадери), легку (гусари, улани, легкокін­ні полки). Вирішал. значе­н­ня мала К. у війську Речі Посполитої (панцирні гусари), натомість у козац. війську — друго-рядне. Невеликі під­роз­діли козац. легкої К. лише зрідка обʼ­єд­нувалися у більші загони для атаки лавою, тому Б. Хмельницький під час війни з Річчю Посполитою звертався по допомогу до крим. татар. За Геть­манщини у 17–18 ст. існували кінні охотниц. полки (т. зв. компанійці). 1793 на базі 10-ти козац. і 3-х компаній. полків створ. 10 кін­них полків карабінерів. У різні часи у складі К. Рос. імперії пере­бували: Одес., Чугуїв., Ізюм., Малорос., Пере­яслав., Укр., Черніг., Ніжин., Сум., Єлисаветгр., Харків., Глухів., Волин., Лубен., Київ. драгун. полки; Харків., Волин., Одес., Чугуїв. улан. полки; Київ., Укр., Черніг., Ніжин. гусар. полки; Крим. кін­ний дивізіон та ін. З появою у 19 ст. масових армій К. у багатьох країнах поділяли на стратег. (виконувала зав­да­н­ня само­стійно або у взаємодії з ін. родами військ) і військ. (організаційно входила до піхот. зʼ­єд­нань). Однак у війнах 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. К. європ. армій за­звичай діяла не­вдало, несла великі втрати, оскільки її використовували без урахува­н­ня того, що зʼявилася нова зброя (нарізні гвинтівки, кулемети, швидко­стріл. гармати тощо). У звʼязку з механізацією та моторизацією військ по завершен­ні 1-ї світової війни К. у арміях багатьох країн значно зменшилася, а до кін. 1930-х рр. фактично пере­стала існувати. Після роз­паду Рос. імперії на поч. роз­будови укр. державності на­прикінці 1917 сформовано першу регулярну кінну частину Армії УНР — Гайдамацький кін­ний полк ім. кошового К. Гордієнка. За Геть­манату П. Скоропадського заплановано створити 4 дивізії К. (засн. лише Сердюц. Лубен. кін­ний полк), у ході реорганізації Армії УНР — 11 бригад К. по 2 полки у кожній (план не реалізов.). Серед ін. під­роз­ділів К. Армії УНР — Кін­ний дивізіон Січових стрільців, кінні полки Чорних запорожців, ім. геть­мана І. Мазепи, ім. кошового І. Сірка, 2-й полк дивізії Сірожупан­ників (чисельність кожного з них становила 300–700 вояків). Не мала великих формувань К. і УГА. Не­зважаючи на наявність від­повід. ресурсів, її командува­н­ня тільки у червні 1919 сформувало Кінну бригаду УГА в складі 2-х полків (до 1 тис. вояків). У свою чергу більшовики вчасно оцінили пере­ваги К. в умовах від­сутності чіткої лінії фронту, знач. територій та партизан. тактики веде­н­ня бо­йових дій і створили великі формува­н­ня — 1-у (командувач — С. Будьон­ний, бл. 17 тис. вояків) й 2-у (О. Городовиков, Ф. Миронов, понад 5 тис. вояків). Кінні армії та під­роз­діли Червоного козацтва (В. Примаков), що воювали на укр. землях із частинами Армії УНР, білогвард. і польс. армій, придушували пов­стан. рух. Під час 2-ї світової війни у рад. армії діяли кінні дивізії, корпуси й кінно-механізов. групи, але бо­йові дії вони вели лише у пішому строю (за від­сутності до­статньої кількості транс­порт. засобів і хороших доріг фактично виконували функції мотопіхоти). У 2-й пол. 1950-х рр. К. як рід військ ЗС СРСР ліквідовано. Нині кінні від­діли використовують у поліцей. і міліцей. під­роз­ділах багатьох країн світу (зокрема й України) для патрулюва­н­ня у важкодо­ступ. для техніки місцях (парки, ліси тощо) та під­трима­н­ня правопорядку під час масових демонстрацій.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю