Калинець Ігор Миронович

Визначення і загальна характеристика

КАЛИНЕ́ЦЬ Ігор Миронович (09. 07. 1939, м. Ходорів, нині Стрийського р-ну Львівської обл. — 28. 06. 2025, Львів) — письмен­ник, пере­кладач, громадський діяч. Чоловік І. Калинець. Державна премія України імені Тараса Шевченка (1992). Премії ім. І. Франка (Чикаґо, 1977), ім. В. Стуса (1992), фундації О. і Т. Антоновичів (1997). Ордени князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2008) та Свободи (2009). Закінчив Львівський університет (1962). Від­тоді працював у Львівському обласному архіві. 

Його дебютна зб. поезій «Вогонь Купала» (К., 1966; пере­вид. — Нью-Йорк, 1975) була вилучена з продажу не­вдовзі після публікації за несумісність із парт. ідеол. догмами. На­ступні зб. ви­йшли за кордоном: «Поезії з України» (Брюс­сель, 1970; пере­вид. під на­звою «Від­чине­н­ня вертепу», Л., 2011), «Під­сумовуючи мовча­н­ня» (Мюнхен, 1971) та «Коронува­н­ня опудала» (Нью-Йорк, 1972). 11 серпня 1972 К. був заарештований і за звинуваче­н­ням у антирадянській агітації та пропаганді засуджений до 6-ти років увʼязне­н­ня у таборах суворого режиму й 3-х років засла­н­ня, які від­бував на Пів­нічному Уралі й Забайкал­лі. Пере­буваючи у таборі, став членом ПЕН-клубу. Після звільне­н­ня 1981 працював у ЛНБ; від 1992 — у Між­народному ін­ституті освіти, науки й культури Національного університету «Львівська політехніка». 

Творчий доробок К. складає загалом 17 поет. збірок, згрупованих у кн. «Пробуджена Муза» (1962–72; вид. — Варшава, 1991) та «Невольнича Муза» (1973–81; вид. — Балтімор; Торонто, 1991). Найбільший вплив на нього мала поезія Б.-І. Антонича, для поверне­н­ня імені якого в літературу К. багато зробив, зокрема разом із дружиною зна­йшов будинок і квартиру, у якій проживав поет, та його могилу; написав роз­відку «Знане і не­знане про Антонича» (Л., 2011). У творчому плані К., за власним ви­зна­н­ням, на­вчався у Б.-І. Антонича будувати збірку як цілісний твір і за загальною концепцією, і за системою образності, інтонацією, на­строєм, ритмомелодикою, а не як окремі вірші, що довільно ві­ді­брані до книжки, а також від­кривати для читача пласти духовності народу в глибинах язичницького й християнського світо­глядів. Пункти дотика­н­ня були водночас і пунктами від­штовхува­н­ня. Так, якщо в роз­витку Б.-І. Антонича рух згори донизу — від шука­н­ня «великої гармонії» єд­на­н­ня з абсолютом до роз­чине­н­ня у світі біо­логічної природи, а від­так до апокаліптичних картин анти­природи сучасного міста, — то еволюція К. від­бувалася у зворот. напрямі: від яскравого дійства нар. обрядовості до на­ближе­н­ня до неба і зли­т­тя землі з небом. 

Якщо для Б.-І. Антонича «горять, як ватра, забобони віків минулих», і він прагне у світо­гляді своїх краян лемків побачити від­лу­н­ня прадавнього індоєвропейського світу, колиски європейської культури, то «країну колядок» К. (ви­значе­н­ня І. Світличного) пронизує інший больовий нерв — за­гроза втрати національної духовності й ідентичності, бо разом із викоріне­н­ням нар. звичаїв і обрядів, знище­н­ням храмів не тільки дробилися «золоті грона іконостасу»: «Це умирали столі­т­тя, Це умирало прекрасне» («Церква»). Тут уже бачимо пере­гук не стільки із Б.-І. Антоничем, як із молодим польським поетом укр. роду Є. Гарасимовичем-Бронюшицем, який теж пере­жив трагедію спустоше­н­ня лемків. сіл під час Акції «Вісла», із болем писав, як догнивають у лопухах або від­літають з димом у небо святі Миколаї та Варвари з лемків. деревʼяних церков (ці вірші друкували в укр. пере­кладах О. Лапського на сторінках г. «Наше слово», щорічнику «Український календар»). Утім, К. читав ці вірші і в оригіналі, а вже у часи укр. незалежності пере­клав усі його твори укр. тематики, які склали кн. «Руський ліхтар, або Небо лемків» (Л., 2003). Згодом Б. Рубчак, здійснюючи порівнял. характеристику специфіки вияву словʼян. міфологічності у творчості рос. поета В. Хлєбникова, укр. Б.-І. Антонича та польс. Є. Гарасимовича-Бронюшиця, від­значав цю тенденцію і в К.

У поезії К. пере­важає інтелект. та культурне пере­жива­н­ня, тому втрата явищ культури означає і втрату частини самого себе і духов. знекровле­н­ня народу. Було б явним збідне­н­ням бачити у віршах зб. «Вогонь Купала» та «Від­чине­н­ня вертепу» тільки поетизацію обрядовості й протесту проти наруги над нац. святощами і вірою людей. Є тут мотив злитості лірич. «я» з естетизов. дійсністю від її джерел до сучасності, тобто на тому рівні міфологізації, де минуле, сучасне і майбутнє «зливаються» в суціл. потоці історії: у вірші «Різдво» йдеться не тільки про народже­н­ня Христа, а й про власне «новонародже­н­ня» як виразу нац. самоствердже­н­ня. Одна з особливостей роз­витку поет. таланту К. полягає у тому, що кожна його на­ступна книжка якщо й не заперечує попередньої, то збагачує її новими мотивами. Так, зб. «Від­чине­н­ня вертепу» є проти­стоя­н­ням зб. «Вогонь Купала»: автор ди­станціює себе від зображуваного — пейзажів, будівель, худож. полотен, обрядових дійств. Його вірші тепер — мовби гра, ви­става, яку ставить митець з ін. часової пер­спективи, з атомного віку. Це атомне, яке під­носили на щит деякі поети-шістдесятники, у поезіях К. блідне перед голосом традиції, і його лірич. герой без­болісно прощається з «віком атомним», щоб, натягнувши «кирею традицій», мандрувати спудеєм з вертеп. скринькою і повести читача в дивовиж. світ вертеп. дійства. 

У віршах К., самому тоні оповіді прочитуються ноти пароді­йованості, іронії стосовно здобутків атом. віку. Наголошуючи на своїй старомодності («костур ямбів», «кирея традицій»), він водночас подає реалії косміч. віку не тільки приземлено, а й будує з них не­звичні метафор. сполуки («кратери макітр», «ракети веретен», «галактики каганцевої містики»), тобто вже на самий атом. вік дивиться мовби через отвір вертеп. шопки. Виникало здивува­н­ня, чому поезія такого нетрибун­ного, такого «естетського» поета викликала зуси­л­ля режиму ви­ставити її як антирадян. й політичну. Мабуть, перед­усім тому, що вона була виявом свободи духу, творчістю, яка не пере­бувала в руслі, ви­значеному для літ-ри провінц. типу, яка не повин­на створювати конкуренції метропол., рос. літ-рі. Чиновники від літ-ри вчували небезпеку цієї творчості радше нутром, аніж могли її об­ґрунтувати, бо, як свідчать судові матеріали, «наклепницького» (на рад. владу і лад) її характеру не могли довести навіть залучені екс­перти, на під­ставі висновків яких будували звинуваче­н­ня, за якими засудили поета. Якщо поезія К. була опозиц. режимові, то ця опозиційність міститься не в публіцист. інвективах, а у філос. під­текс­тах, вона засвідчувала, що той світ, який оточує лірич. героя поета, ворожий і чужий людському «я» взагалі, бо вбиває у ньому почу­т­тя внутр. свободи, вбиває духовне начало. К. за­стосовує цікавий при­йом зведе­н­ня прі­звища у ранг заг. понять чи назви предмета, що спри­ймалося як натяк на конкретне явище або подію, які читач міг роз­гадати. Ці натяки сьогодні варто роз­шифровувати, бо в недалекому майбутньому вони можуть стати не­зро­зумілими, напр.: «Від­пастерникував пастернак, а сього літа Взяв та й засіявся Золотий Тік вівсом» («Золотий Тік у Крилосі»), «бокотей незугарний з огарком в зубах якось вночі осіяв мені пращурів землю» («Світильник») — зашифр. прі­звища замовчуваного історика, дослідника Галиц.-Волин. держави Я. Пастернака та проскрибованого художника А. Бокотея. Так само були на­звані й ін. «герої», напр., «любчик-голубчик» — мистецтво­знавець В. Любчик, який палив художні полотна й роз­бивав скульптури у Львів. музеї укр. мистецтва. К. у мистецтві вбачає «охорон­ну грамоту» памʼяті народу. Цикл віршів про мистецтво у зб. «Від­чине­н­ня вертепу» — один з мотивів, які наскрізним сюжетом ідуть через усю творчість К. то на рівні теми, то як «буд. матеріал» складної метафорики. Цикли «Мій давній голос» та «Калиновий герб» на­звані інтермедіями, тобто вставками між осн. частинами, що часто практикували у театрі доби бароко (Б.-І. Антонич такі вставки між філос. віршами окреслював як «ліричні інтермец­цо»). Цикл «Калиновий герб» стоїть осібно в поезії К. до періоду засла­н­ня і є цікавим у контекст. плані.

Тут уже не зна­йдемо пере­гуків з поезією шістдесятництва, що було помітно у зб. «Вогонь Купала», натомість виразно простежуються риси спорідненості з поетами Київ. школи. Зб. «Під­сумовуючи мовча­н­ня» (1970) демонструє появу в творчості К. філос.-екзистенц. мотивів. За змістом і стильовими зворотами книга нагадує євангел. притчі, серед яких центр. — «По сей бік дощу», що прочитується як алегорія. Як неможливо пройти попід дощем сухим, так само неможливо зберегти без­сторон­ність у су­спільстві, де панує насильство: ком­проміс закінчується втратою себе — «Вертається дивимось був чоловік та й нема чоловіка». Цикл «Під­сумовуючи мовча­н­ня» — діалог з бунтівним Митусою із «Галицько-Волинського літопису», звіря­н­ня сумнівів і утвердже­н­ня у своїх пере­кона­н­нях, а точніше — діалог із самим собою, де образ Митуси ви­ступає як морал. орієнтир, мірило самооцінки. Цей автобіо­графізм зосереджує у собі голос поетового поколі­н­ня, принаймні тих із нього, хто здатний на «Митусину зухвалість», зосереджену в мовчан­ні. К. називає двох із них: «мова йтиме про Митусу але чому б не згадати Голобородька чи Вороб­йова моїх ровесників». Ріше­н­ня прийнято: під­сумовува­н­ня мовча­н­ня завершується «верлібровим вироком» — і поезія К. стала хусткою Вероніки, щоб обтерти скривавлене лице усім, хто став на хресну дорогу, — хай навіть те полотно, що завтра стане стягом, сьогодні пошматують. Від­тоді у поезії К. виразно виявляється синтез нац. і християн., а під цим оглядом і загальнолюдських первнів. Язичниц. елементи вже не ви­ступають як рівновартісний із християн. компонент нац. культури й духовності — ви­значал. стали засади євангел. етики: «проще­н­ня», «страж­да­н­ня», «терпі­н­ня», «сподіва­н­ня», «трива­н­ня». А серед гріхів, які прийняв на себе Христос, щоб грішних урятувати, К. на­звав гріх байдужості до вогню — перед страшним судом сумлі­н­ня за позицію «моя хата скраю». 

Вибір К. — «невольнича муза». Його творчість років увʼязне­н­ня і засла­н­ня по­значена глибокою внутр. рівновагою: насамперед майже немає реалій табір. життя з квадратами заґратов. вікон, обшуками, зовн. несвобода обернулася внутр. свободою. Цей душев. пере­ворот, пере­болене просвітле­н­ня викликали естет. пере­орієнтацію — пере­ро­ста­н­ня, за висловом М. Павлишина, етноромантизму в бароковість. Шкала морал. категорій, яку утверджує К., дедалі більше спирається на засади християн. світобаче­н­ня укр. бароко 17–18 ст., яке виробило комплекс поет. символів і форм. К. мав перед собою образ Г. Сковороди, до якого для морал. під­тримки звертався раніше у зб. «Спогад про світ» (1970). Духовна умиротвореність збагатилася від­чу­т­тям подиху вічності, яким пронизаний барок. світо­гляд і який тепер особливо близький поетові. Характеризуючи збірки тюрем. циклу, К. під­креслив їхню несхожість: «“Світо­гляд Світовита” — насичений по­глядом з чужинецької землі; “Дванадцята сумна книжка” — на­звана без шука­н­ня метафори і повна елегійності та молитов; “Тринадцять алогій” — фактично тринадцята й, може, тому трішки химерна, хоч не по­збавлена своєї філософії; “Міф про Козака Мамая” — поезія, від­мін­на від попередньої, побудована на фольклорних інтонаціях; “Ладі й Марені” — можливо, вершин­на моя книжка, присвячена любові й смерті… Це пере­важно елегійна поезія, пере­йнята но­стальгією за всім рідним» (г. «Наше слово», Варшава, 1990, 8 липня).  Отже, треноси, тобто плачі над хресною дорогою друзів і над могилами багатьох із них, по­ступаються місцем жанру елегії, який найкраще виражає смуток «святої меланхолії», насамперед почу­т­тя но­стальгії — туги за батьківщиною, «за рідними місцями й рідними людьми», що її К. трактує як «здоровий смуток», що «допомагало вистояти і не забувати про пер­спективу». Саме в бароко К. зна­йшов той тип культури і той стиль, що до­зволили якнайповніше роз­крити осн. грані його творчої індивідуальності. Бароковість виявляється перед­усім як спосіб реакції на світ через призму «філософії серця» (цей термін укр. філософа П. Юркевича зу­стрічається у текс­ті Калинцевого вірша). 

Бароко допомогло К. по­єд­нати укр. фольклорні, античні та християн. образи-символи і досягти не тільки їх орган. сплаву, а й надати їм виразного укр. характеру. Так, давньогрец. Пегас обертається у віршах на коня Козака Мамая, а єд­ність Ероса й Танатоса в його любов. ліриці транс­формується у словʼян. Ладу й Марену як вияви універсального через непо­вторне національне. Лада й Марена зʼявилися у поезії К. через посередництво «молодомузівця» В. Пачовського (його поет. зб. мала назву «Ладі й Марені терновий огонь мій…»), не без впливу містич. епосу якого «Золоті Ворота», де осн. персонажі Марко Проклятий та Роксоляна за­знають кількох пере­втілень, у «Міфі про Козака Мамая» ви­гнанець Мамай пере­творюється у лицаря Михайлика і сучас. лицаря — Миколу Горбаля. Від Андрія Перво­зван­ного — благословителя Київ. гір — уява К. веде до укр. промови Івана-Павла ІІ, а в легенді «Золоті Ворота» вчуваються інтонації «Золотого гомону» П. Тичини. Риси бароковості помітні і в особливостях поетики К., зокрема захоплен­ні символікою чисел, напр., зб. «Тринадцять алогій» (К., 1991), яка справді містить 13 творів, є 13-ю за порядком книжкою поета, а в 33-х поезіях до свого 33-ліття остан­ній, 33-й, вірш виявився «загубленим» (Ю. Шевельов звернув увагу на такі формал. ознаки бароковості творчості К., як циклізація та «нумерува­н­ня»). 

Серед циклів зб. «Тринадцять алогій» — зільник, знаки Зодіаку, лапідарій, кольори, звуки, азбуковник, регіони України, місяцеслов, козац. обладунок. 1981 завершилася оригін. поет. творчість К., його мовча­н­ня викликало різні тлумаче­н­ня літ. критиків, одною із най­імовірніших причин можна вважати структурну завершеність і цілісність поет. доробку. Логічність такого по­гляду під­тверджує пере­кладац. діяльність К. та його творчість у ділянці дит. літ-ри. Пере­клади айренів вірм. поета 14 ст. Н. Кучака зна­йшли продовже­н­ня в укр. транс­формації віршів лемків. тематики Є. Гарасимовича-Бронюшиця. Твори К. для дітей — цікаве явище в укр. літературі перед­усім тим, що їхні сюжети та образна фактура базуються на реаліях сучас., зокрема міського, життя («Книжечка для Дзвінки», «Пан Ні­хто…», «Майже казки, або Поверне­н­ня Діви Марії», «Казки зі Львова» та ін.). Окремі твори К. пере­кладено англ., іспан., нім., польс., португал., рос., чес., угор., франц. та швед. мовами.

Тв.: Се ми, Господи. Л., 1993 (спів­автор); Пан Ніхто. Стрий, 1994; Про Дівчину і Квіти. К., 1995; Дурні казки. Л., 1996; Слово триваюче. Х., 1997; Терновий колір любові. К., 1998; Казки зі Львова. Л., 1999; 2007; Таке собі. Л., 1999; Ці квіти нестерпні. К., 2000; Зі­бра­н­ня творів: У 2 т. К., 2004; Пісеньки та віршики зі Львова: Для до­шкільнят і дітей молодшого та серед. віку. Л., 2006; Поезії. Л., 2008.

Літ.: Шевельов Ю. Про двох поетів з княжими іменами // Сучасність. 1992. № 4; Шкрабʼюк П. Попід Золоті ворота: Шість елегій про родину Калинців: Докум. біо­графія. Л., 1997; Ільницький М. Ключем метафори ві­ді­мкнені уста…: Поезія І. Калинця. Париж; Львів; Цвікау, 2001; Українська поезія під судом КҐБ: Кримін. справи Ірини та Ігоря Калинців. Л., 2003; T. Karabowicz. Portret ze skrzydłem archanioła. Lublin, 2003; Кулініч Т. Країна колядок: Поет. світ І. Калинця. Лг., 2009.

М. М. Ільницький

Завантажити статтю