Каліграфія

КАЛІГРА́ФІЯ (грец. ϰαλλιγραφία — красивий почерк) — мистецтво писати роз­бірливим, гарним і чітким почерком; досконала форма рукописного шрифту стародавніх книг, офіційних документів. Ін.ші назви — краснопис, чистописа­н­ня. Ви­значає культурний рівень людини, її темперамент. Як вид мистецтва набула роз­робле­н­ня у Стародавньому Китаї, ставши витонченим видом художньої діяльності. Калігр. почерком прикрашали ширми, віяла, костюми аристократів. У Китаї та Японії калі­графів вважали культур. ідеалом. Частина художників надавала пере­вагу славі калі­графа, а не живописця. Закони й принципи створ. калігр. сувою покладені в основу теорії та практики живопису. Із давніх часів К. за­стосовували для написа­н­ня звернень до правителів, ін. адресатів високого соц. статусу. Мистецтво К. повʼязане з історією писемності та книги. Учителі-калі­графи, автори перших під­ручників із К. — венеціанець Дж. Тальєнте (16 ст.) та московит К. Істомін («Букваръ», 1694). К. — важлива дисципліна у навч. молоді в цар. г-зіях.

За рад. часів у початк. школах викладали чистописа­н­ня (краснопис). Осн. напрями К.: 1) класична (академ., традиц.) — чітка, гармонійна форма літер із варіаціями виносних верх. та нижніх елементів, із віртуоз. роз­черками, скла­да­н­ням силуетів-калі­грам; легко читається; 2) сучасна — екс­пресивна, абстрактна, читається складно; при­знач. для роз­думів, емоц.-напруж. спів­чу­т­тя, милува­н­ня; рівень станк. графіки. К. — оригін. витвори мистецтва, що засвідчують час, країну, особистість майстра. На графічну форму рукопис. шрифту впливає вибір інстументів письма, осн. з яких — ширококінцеве, го­строкінцеве, тупокінцеве пера, різець, пензлі. Ширококінцеве перо (або калам, вина­йшли у 4 тис. до н. е. в Єгипті) — заточена очеретяна паличка з косим чи прямим зрізами, від 624 — пташине перо, яким писали на папірус. сувоях, пергаменті, папері; сучасне сталеве перо — «рондо».

Ширококінцевим пером закладено основу для всіх сучас. шрифтів: спів­від­ноше­н­ня тонких та широких елементів літер, характер їх зʼ­єд­на­н­ня. Кут оберне­н­ня цього пера в рядку по­стійний, з його зміною видо­змінюється контрастність літер. Найпоширеніший кут — 45° у письмі «гуманістич. курсиву». Го­строкінцеве перо — пташине, від поч. 19 ст. — металеве; його попередник — стилус (гострозаточена бронз. чи кісткова паличка, якою писали на вощаних дошках у Древ. Греції, прошкрябуючи шрифт, — неконтрастне письмо). Сталевим го­строкінцевим пером виконували контрастне письмо із натисками та волосними пере­ходами.

На­прикінці 18 ст. — у 19 ст. роз­робили двонажимне (т. зв. двотиснене) письмо — «англійське», термін «К.» як зразок віртуозності поширився завдяки цьому виду письма; на базі англ. К. виникла словʼянська. Для під­ручників і прописів го­строкінцевим пером К. копіювали в гравюрі на міді й цинку рукописні зразки. У Зх. Європі та Рос. імперії зʼявилася граві­йована К., для якої використовували різець. Тупокінцеве перо — сталеве («редіс»), кулькова ручка, фломастер тощо; письмо ним неконтрастне; найпоширеніший сучас. інструмент письма. Пензлі, як і пера, з подовженим волосом, популярні у Китаї та Японії; бувають різної мʼякості й пружності (із хутра вовка, кози та ін.). Форма штрихів залежить від сили натиску, письмо індивідуальне. У Сх. культурі рисам письма дали поет. назви. При монастирях Зх. Європи, у Рос. імперії у книжк. майстернях-скрипторіях працювали монахи-пере­писувачі — скриптори. Словʼян. писемність двох видів — глаголиця (у чехів і поляків, які згодом узяли латиницю) та кирилиця (у східних словʼян).

Найдавніша форма рукописного кириличного шрифту 10–13 ст. — устав (широке пряме письмо, повільне, контрастне, із засічками різної форми), виконували ширококінцевим заточеним гусячим пером. Найкращі зразки — Остромирове Євангеліє 1056–57 (написане дяком Григорієм для Новгород. посадника Остромира), «Ізборник Святослава» 1073; ці пергаментні кодекси писані чітким почерком, ілюміновані золотом і кіноварʼю, з орнам. ініціалами, за­ставками, кінцівками. Форма письма 14 ст. — пів­у­став (більш вузька, щільна та швидка, з надрядк. елементами). Зразок першого друк. шрифту — в «Апостолі» І. Федорова (Л., 1574). Червоною фарбою писали заголовки вʼяз­зю (округла чи кутаста, декор. письмо, де великі та малі літери тісно звʼязані в єдину стрічку, читати складно).

На базі пів­у­ставу у 17 ст. склався скоропис — швидка форма письма, заплутаніша, з багатьма кручками й петлями, рисами влас. почерку писця. В архівах України збережено документи, зокрема Універсали Б. Хмельницького, листи поваж. осіб. Чіткість письма повернула реформа Петра І — граж­дан. скоропис, шрифт 1703. Укр. рукописні книги — високохудожні памʼятки культури; найви­значніша — Київ. Псалтир 1397, написаний протодияконом Спиридонієм дріб. уставом з орнам. за­ставками, мініатюрами. У 16 ст. особливо поширилося книгописа­н­ня на Волині, зосереджувалося у церквах і монастирях. Так, у б-ці Дерман. Свято-Троїц. монастиря 1571 було 40 світських книг, богослужбові місц. та привізні; на Зх. Поділ­лі, Тернопільщині — рукописні копії з друк. книг Ф. Скорини.

Найві­доміші укр. рукописні книги — Реймське (1-а пол. 11 ст.), Туровське (2-а пол. 11 ст.; обидва — Київ) Євангелія, Пандекти чорноризця Антиоха, Добрилове Євангеліє (1164, Галичина); уставним письмом, візантійскі плеті­н­ня ініціалів і за­ставок, мініатюри. Нова форма уставу 15 ст. — Пере­сопницьке Євангеліє (1556–61, Волинь). Зразки світської літератури — «Грам­матыка словенская…» І. Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970), «Огородок» А. Радивиловського (К., 1671), «Ірмологіон» (Станіслав, поч. 18 ст.), «Літопис» Самійла Величка (Полтавщина, 1720).

Оскільки рукописний шрифт виник раніше мальованого і друкованого, першо­друкарі А. Мануцій (Італія), І. Ґутенберґ (Німеч­чина), І. Федоров (Росія) копіювали літери рукопис. книг у дзеркал. від­ображен­ні, вирізали на дереві, гравіювали та від­ливали у металі. Так зʼявилися перші друкар. шрифти. Майстри кращих гарнітур латиниці та кирилиці — калі­графи й гравери: Янсон, Кезлон, Баскервіль, Бодоні, Дідо, Вальбаум (Велика Британія); у 20 ст. — А. Капр, В. Лазурський, С. Телінгатер. Ві­домі школи К. 20 ст.: Велика Британія (Е. Джонстон, А. Сім­монс), Німеч­чина (Р. Тост), Чехія (Ф. Музика), Болгарія (В. Йончев), країни Балтії (В. Тоотс, П. Лухтейн), Росія (В. Вагін, І. Гусєва, Б. Маркевич, І. Фоміна), Україна (Г. Нарбут, М. Кирнарський, Я. Гніздовський, І. Криворучко), Білорусь (П. Семченко), Молдова (І. Богдеско). У м. Цінцін­наті (шт. Огайо, США) при училищі А. Маркс створ. Товариство любителів К. Нині К. використовують у рекламі, худож. оформлен­ні літ-ри, грамот, дипломів, вітал. адрес. К. сприяє створен­ню нових друкар. шрифтів у світі.

Завантажити статтю