Живопис

ЖИВО́ПИС — один з головних видів образотворчого мистецтва, що базується на від­творен­ні зорових образів через нанесе­н­ня фарб на тверду основу; а також твори мистецтва, виконані в такий спосіб. Властивість пере­творювати поверх­ню на подібність багатоманіт. просторів, різноманітні виражал. засоби та широкі образні можливості забезпечили Ж. провід­не місце в історії худож. культури. Ж. виник в епоху пізнього палеоліту (40 тис. р. до н. е.) як наскел. роз­пис; всебіч. роз­витку набув у 16–17 ст., коли встановився роз­поділ мистецтва на жанри й набула пошире­н­ня техніка олій. малярства. Упродовж свого існува­н­ня Ж. за­знавав еволюцій, що змінювали його змістовно-естет. виміри, зокрема з появою на межі 19–20 ст. абстракт., нефігуратив. мистецтва, нових ідей та концепцій зображальності у 20 — на поч. 21 ст. За при­значе­н­ням і місцем роз­ташува­н­ня виділяють монум. (стінопис в арх-рі) та станк. (як правило, екс­понується в інтерʼєрі) Ж. Станк. Ж. — живописні твори, що мають самост. значе­н­ня і спри­ймаються незалежно від оточуючого середовища. Його гол. формою є картина — ціліс., завершений худож. твір, що послідовно втілює автор. задум, створює самодо­стат. ілюзор. про­стір, роз­рахов. на цілеспрямовану увагу глядача. У станк. Ж. наявні великі можливості маляр. мистецтва роз­кривати різноманітність змісту при глибин. роз­робці форми. Монум. Ж. без­посередньо повʼязаний з арх-рою, прикрашає стіни, стелі, під­логу та ін. елементи архіт. споруд; може бути роз­ташованим в інтерʼєрі та екс­терʼєрі будівлі. До його технік належать всі види роз­пису по тиньку (фреска та її різновиди), мозаїка, вітраж, енкаустика, сграфіто, майоліка, а також зроблені спеціально для певного приміще­н­ня живописні панно на полотні та гобелени, виконані в ін. спосіб форми плаского живопис. декору. Декор. Ж. виконує в арх-рі естетико-простор. зав­да­н­ня. Формами станк. Ж. є також етюди (зроблені пере­важно за один сеанс твори, фрагментарні за змістом та формал. виріше­н­ням) та ескізи (під­готовчі композиції до майбут. творів). У Ж. широкий діапазон технік, які виділяють за різновидами барвників (пігментів) та засобами їх закріпле­н­ня: олій. Ж., акварель, темпера, емаль, гуаш, туш, пастель, фреска, енкаустика, кле­йовий Ж., акрил, змішані техніки; фарби можуть бути виконані з натурал. та штуч. пігментів. Твори, виконані акваре­л­лю чи пасте­л­лю, залежно від задуму автора можуть від­носити до графіки. Ж. необхідно від­різняти від розпису, методика якого ви­значається характером декоров. поверх­ні. У 20 ст. вина­йшли синтет. фарби на полімерах (акрилик, вінілик та ін.), у компʼютерну добу Ж. створюють за допомогою цифр. технологій. Атрибутом картини традиційно є рама, що, крім прикраси, має під­креслювати його завершеність та само­стійність, від­окремленість зображеного в картині ілюзор. простору. Традиц. формат картини (прямокутник, коло, овал) у 20 ст. живописці урізноманітнили ін. формами, часто від­мовляючись від рам, наголошуючи на новій естетиці ре­презентації твору. Найбільш поширені твори Ж. — на полотні, дереві, картоні, папері, архіт. поверх­нях, зокрема й на декор. предметах (найчастіше — посуді), а також на камені, шовку, склі, металі, асфальті, шкірі (на тілі людини — боді-арт, тварини). Традиційно написані пензлем, у новіт. час твори Ж. виконують також за допомогою мастихіна, аеро­графа, фарборозпилювачів, трафаретів, фотохім. способом. Володіючи широким діапазоном виражал. засобів (композиція, малюнок, колорит), Ж. може використовувати від­тінки одного й того ж кольор. тону, бути побудованим на системі взаємоповʼязаних тонів (кольорист. гама), кольор. градаціях. Класич. багатошаровий Ж., що складався з по­ступового накла­да­н­ня про­зорих та напів­про­зорих шарів (під­мальовок), у новий час змінювали на ін. системи (зокрема одношаровий — алла пріма, Ж. із вираз. фарбовими фактурами, такий, що імітує фото­графію, телезображе­н­ня). Особливі види Ж. — іконопис, мініатюра, діорама, панорама, театрально-декораційне і кінодекораційне мистецтво. Належачи до простор. мистецтв, Ж. від­різняється від скульптури пере­важно пласким (не обʼємним) характером, від графіки — знач. роллю кольору. Формал. від­мін­ності між видами мистецтв не є абсолютними: Ж. може бути і монохромним (виконаним однією фарбою, зокрема в техніці гризайля). Викори­ста­н­ня різноманіт. фактур, технік колажу надає живопис. творам обʼєму, на­ближає їх до рельєфу та худож. обʼєкта. Ж. можна по­єд­нувати з ін. видами мистецтв, використовувати в оформлен­ні природ. та рукотвор. середовищ. Гол. жанри Ж. від­повід­ають жанрам мистецтва загалом: портрет, пейзаж, натюрморт, ню, історичний жанр, батальний жанр, марина тощо. Однак жанр. роз­поділ, характерний для мистецтва 17–19 ст., в епоху модернізму за­знав пере­тлумаче­н­ня. З появою та пошире­н­ням абстракт. мистецтва стали виділяти фігуратив. (предмет.) та нефігуратив. (абстракт.) Ж. На зміну жанр. від­мін­ностям при­йшли роз­діле­н­ня за худож. напрямами — імпресіонізм, неоімпресіонізм, символізм, експресіонізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм, гіперреалізм, геом. та ліричні (екс­пресіоніст.) абстракції, які не тільки урізноманітнили діапазон худож. мов, при­йомів та засобів Ж., а й по­ставили під сумнів картину як усталену його форму. Інтерес до Ж. актуалізувався в епоху постмодернізму, що повернув увагу до фігурат. форм худож. висловлюва­н­ня, висунув нові концепції ін­сталяц. картини, при­йомів «нон-фініто». Постмодерніст. Ж. утверджував еклектичність як ідейно-змістовну категорію, вдавався до цитат, транс­формацій усталених образів, традицій, стереотипів, кліше. З початком нової медійно-глобалізац. епохи складається постмедій. Ж., що інтер­претує естетику екрана та виміри повʼязаної з ним нової візуал. культури. Попри зміни в мистецтві Ж. залишається одним з найу­сталеніших його видів, що по­стійно оновлюється, часто ви­ступаючи цариною худож. новацій, існуючи сьогодні на пере­тині різноманіт. твор. практик.

В укр. мистецтві Ж. є одним з пров. видів. Його еволюція загалом від­бувалася в річищі європ. мистецтва, хоча мала свої від­мін­ності. До найдавніх памʼяток належать печерні роз­писи в Криму доби ран­нього християнства. Ви­знач. явищем став монум. Ж. (фрески та мозаїки київ. соборів) книжк. мініатюри, іконопис доби середньовіч­чя та бароко. До видат. явищ укр. Ж. належить порт­рет (парсуна) кін. 16–18 ст. Нові тенденції по­значилися у вітчизн. Ж. доби модернізму. Одним з най­яскравіших та своєрід. його явищ стала школа М. Бойчука (див. Бойчукізм), спрямов. на від­родже­н­ня стінопису, створе­н­ня нац. версії мистецтва на основі іконопису, нар. мистецтва, малярства ран­нього Від­родже­н­ня. Видат. живописцями поч. 20 ст. стали митці з України О. Екс­тер, О. Богомазов, К. Малевич, В. Татлін, В. Єрмилов, А. Петрицький, В. Мел­лер та ін., які не тільки утвердили в малярстві нові художні мови, а й додали до існуючих вираз. укр. нац. характер. Усупереч пануван­ню соцреалізму (1930-і рр. — 1-а пол. 1980-х рр.), що нівелював автор. індивідуальність, заперечував нац. своєрідність та художні традиції, від­окремив вітчизн. мистецтво від світ. досвіду, укр. живописці цього часу Т. Яблонська, К. Звіринський, Р. Сельський, Г. Гавриленко, Ю. Єгоров, А. Лимарев, Ю. Луцкевич, В. Цюпко, Я. Левич, Т. Сільваші, Є. Волобуєв, О. Дубовик та ін. створили своєрідні версії модерніст. Ж. Знач. явищем укр. худож. культури 2-ї пол. 20 ст. був стінопис, який урізноманітнив художню мову мистецтва, роз­ширив коло традицій, увів нові матеріали та образні ріше­н­ня (творчість А. Горської, В. Зарецького, В. Мельниченка, А. Рибачук, В. Ламаха, І. Литовченка, Е. Каткова, В. Задорожного, М. Морозова, В. Прядки, В. Григорова, М. Стороженка, М. Шкарапути та ін.). Нефігуратив. Ж. про­грамно роз­вивали художники групи «Живописний заповід­ник». Нові форми картин стали видат. явищем «укр. нової хвилі» кін. 1980 — поч. 1990-х рр. — вітчизн. версії постмодерну (А. Савадов, Г. Сенченко, О. Тістол, О. Ройтбурд, О. Голосій, К. Реунов, В. Цаголов, П. Керестей, Ю. Соломко, С. Панич, В. Раєвський, Д. Кавсан, Г. Вишеславський та ін).

Літ.: Мутер Р. История живописи в ХІХ веке. С.-Петербург, 1899. Т. 1; 1900. Т. 2; Бенуа А. История живописи в ХІХ веке. Рус­ская живопись. С.-Петербург, 1901; Холостенко Є. Український монументальний живопис. Х., 1930; R. Huyche. Histoire de lʼart contemporain: la Peinture. Paris, 1935; M. Seuphor. Lʼart abstrait: ses Origenes, ses Premiers. Paris, 1949; P. Selz. German expressionist painting. Los Angeles, 1957; Ревякін П. П. Техника акварельной живописи. Москва, 1959; Владич Л. Живопис та його жанри. К., 1960; Бергер Э. История развития техники масляной живописи. Москва, 1961; Випер А. В. Как работают мастера живописи. Москва, 1965; Петропа­вловский В. Искус­ство панорам и диорам. К., 1965; Анікіна М., Уманцев Ф. Український живописний порт­рет. К., 1970; Женин Л. Ф. Язык живописного прои­зведения (Условность древнего искус­ства). Москва, 1970; Логвин Г. Н. З глибин. Давня книжкова мініатюра ХІ–ХVІІІ ст. К., 1974; Волков Н. И. Композиция в живописи. Москва, 1977; Жаборюк А. А. Український живопис доби середньовіч­чя. К.; О., 1978; Жолтовський П. М. Український живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. К., 1978; Раушенбах Б. В. Пространс­твен­ные построения в живописи: Очерк осн. методов. Москва, 1980; Гринберг Ю. И. Технология станковой живописи: История и ис­следования. Москва, 1982; Вірність традиціям: З історії становле­н­ня худож. школи на Україні за роки Рад. влади: Живопис, графіка, скульптура, архітектура: Альбом. К., 1982; Рубан В. Український порт­ретний живопис першої половини ХІХ столі­т­тя. К., 1984; Алпатов М. В. Древнерус­ская иконопись. Москва, 1984; Даниэль С. М. Картина клас­сической эпохи: про­блема композиции в западноевропейской живописи ХVІІІ в. Ленин­град, 1986; Зайцев А. С. Наука о цвете и живопись. Москва, 1986; Раушенбах Б. В. Системы пер­спективы в изобразительном искус­стве. Общие теории пер­спективы. Москва, 1986; Лазарев Н. История византийской живописи. Москва, 1986; Рубан В. А. Український порт­ретний живопис другої половини ХІХ — поч. ХХ ст. К., 1986; Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ–ХVІІІ ст. К., 1988; Жаборюк А. А. Український живопис остан­ньої третини ХІХ — поч. ХХ ст. К.; О., 1990; Овсійчук В. А. Українське малярство Х–ХVІІІ ст. Л., 1996; Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу: Історія. Колекція. Екс­перимент. К., 1998; Якимович А. Реализмы двадцатого века. Москва, 2000; Титов М. Техніка багатошарового олійного живопису // Укр. АМ: Дослідн. та наук.-метод. пр. К., 2001. Вип. 8; Жаборюк А. А. Давнє українське малярство ХІ–ХVІІІ ст. О., 2003; Скоропадова Г. Українське малярство на склі: історія і сьогоде­н­ня // Народо­знавчі зошити. Л., 2004. Ч. 3–4 (57–58); Український живопис ХХ — початку ХХІ ст. з колекції Національного художнього музею: Альбом. Хм., 2004; Глущук С. Техніка станкового живопису: Навч. посіб. К.; Уж., 2006.

Г. Я. Скляренко

Завантажити статтю