КИ́ЇВСЬКА ОБОРО́Н­НА ОПЕРА́ЦІЯ. Проведена 7 липня — 26 вересня 1941 військами Пів­ден­но-Західного фронту (5 загальновійськових армій) під командува­н­ням генерал-полковника М. Кирпоноса за активної участі кораблів Пінської військової флотилії (командувач — контр-адмірал Д. Рогачов). Загальне керівництво здійснював головнокомандувач військами Пів­ден­но-Західного напряму маршал Радянського Союзу С. Будьон­ний (від 13 вересня — маршал Радянського Союзу С. Тимошенко). Їм протистояли німецькі війська групи армій «Пів­день» під командува­н­ням генерал-фельдмаршала Ґ. фон Рундштедта, а також 2-а танкова група (командувач — генерал-полковник Г. Гудеріан) і 2-а армія (генерал-полковник М. фон Вейхс) із групи армій «Центр». Під час боїв на Прав­обережній Україні у червні — на початку липня Червона армія за­знала значних втрат. Німецькі війська прорвали оборону та захопили Ново­град-Волинський, Житомир, Бердичів. Продовжуючи на­ступ, 11 липня вони ви­йшли на р. Ірпінь (15–20 км на Захід від Києва). Однак швидко захопити місто їм не вдалося — цьому завадила стійка оборона військ Київського укріпра­йону та контр­удари 5-ї (командувач — генерал-майор М. Потапов) і 6-ї (генерал-лейтенант І. Музиченко) армій. Водночас на Пів­дні 26-а армія генерал-лейтенанта Ф. Костенка зупинила просува­н­ня німецької 1-ї танкової групи (командувач — генерал-полковник Е. фон Клейст). Через за­грозу обходу лівого флангу Пів­ден­но-Західного фронту із його складу до Пів­ден­ного фронту пере­дано 6-у і 12-у (командувач — генерал-майор П. Понєдєлін) армії. Скори­ставшись цим, німецькі війська оточили і роз­громили їх по­близу Умані. У полон потрапило понад 100 тис. червоноармійців і командирів, зокрема генерали І. Музиченко та П. Понєдєлін (1950 роз­стріляний за звинуваче­н­нями у зраді батьківщині та спів­праці з ворогом). Від­новивши на­ступ, 1 серпня німецькі війська пі­ді­йшли з Пів­дня до пере­днього краю Київського укріпра­йону на рубіж Білогородка–Тарасівка–Віта-Поштова–Лісники, 10 серпня прорвалися до перед­мість Києва — Совок і Мишоловки, де були зупинені. Ріше­н­ням Ставки й командува­н­ня Пів­ден­но-Західного фронту війська, що обороняли Київ, обʼ­єд­нано у 37-му армію під командува­н­ням генерал-ма­йора А. Власова (начальник Київського гарнізону). Завдяки введен­ню у бій 5-ї повітрянодесантної бригади полковника О. Родимцева і 2-х новосформованих дивізій до 16 серпня вдалося де­блокувати доти Київського укріпра­йону й від­кинути німецькі війська майже до першої лінії оборони Києва. Регулярним військам допомагали частини народного ополче­н­ня (близько 35 тис. осіб) за під­тримки 2-х бронепо­їздів і партизанські загони, сформовані із робітників Донбасу, Харкова, Полтави. А. Гітлер, враховуючи ситуацію, що склалася, вирішив змінити головні цілі на­ступу: пере­кинути частину сил групи армій «Центр» із московського напряму на Пів­день з метою разом із групою армій «Пів­день» оточити й роз­громити Пів­ден­но-Західний фронт, до початку зими захопити Донбас і Крим та за­блокувати транс­портува­н­ня нафти з Кавказу. Отже, головним зав­да­н­ням стало не захопле­н­ня Москви, а забезпече­н­ня флангів. Багато німецьких генералів, зокрема Г. Гудеріан, вважали це ріше­н­ня А. Гітлера помилковим і навіть фатальним для всієї кампанії, оскільки було втрачено час для на­ступу на Москву в сприятливих умовах. Німецькі танкові частини форсували Дні­про й захопили плацдарми на Пів­ночі і Пів­дні від Києва. Усві­домлюючи небезпеку оточе­н­ня, командува­н­ня Пів­ден­но-Західного фронту звернулося до Ставки із проха­н­ням до­зволити залишити Київ і ві­ді­йти на рубіж по р. Псел. Однак Й. Сталін, якого командувачі Київської оборон­ної операції раніше неодноразово запевняли у можливості утримати Київ, зволікав. Коли ж нарешті до­звіл на від­ступ було отримано, частини німецької 1-ї і 2-ї танкових армій зʼ­єд­налися по­близу м. Лохвиця (Полтавська обл.). У оточен­ні опинилися 5-а, 37-ма, 26-а й окремі під­роз­діли 38-ї і 21-ї армій (загалом близько 660 тис. осіб). У ніч на 19 вересня радянські війська залишили Київ, але організовано від­вести їх не вдалося. Роз­членовані частини, що залишились без управлі­н­ня, діяли роз­різнено і, як правило, невеликими групами. 20–22 вересня у гаю Шумейкове по­близу хутора Дрюківщина (нині село Лохвицького р-ну Полтавської обл.) роз­громлено зведену колону штабів Пів­ден­но-Західного фронту та 5-ї армії. Загинули командувач фронтом М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистенко, начальник штабу генерал-майор В. Тупиков. Командувач 5-ї армії М. Потапов важко пораненим потрапив у полон. Враховуючи значну роль, яку ві­діграла 5-а армія в оборон­них боях 1941, зокрема в Київській оборон­ній операції, та від­мову спів­працювати з німцями у полоні, після пере­вірок на­прикінці 1945 М. Потапов поновлений у генеральському зван­ні й продовжив службу в армії. Роз­гром Пів­ден­но-Західного фронту від­крив німецьким військам шлях у Східну Україну, Приазовʼя та Донбас, однак завдяки Київській оборон­ній операції вдалося від­тягнути 17 ворожих дивізій із московського стратегічного напряму і ви­грати час. Загальні втрати військ Пів­ден­но-Західного фронту склали понад 700 тис. осіб (без­поворотні — 627,8), з оточе­н­ня ви­йшло лише 15 тис.; загальні втрати ворожих військ оцінюють у 128,6 тис. осіб.