Інтерновані українські військові формування

Визначення і загальна характеристика

ІНТЕРНО́ВАНІ УКРАЇ́НСЬКІ ВІЙСЬКО́ВІ ФОРМУВА́­Н­НЯ Військ. частини Армії УНР після поразки Визв. змагань 1917–21 вимушено залишили укр. тер. і після від­повід. затрима­н­ня та роз­зброє­н­ня в Польщі (15 тис.) і Румунії (бл. 2 тис.) були роз­міщені в спец. таборах. Вони без­посередньо під­порядковувались укр. командуван­ню, яке погоджувало свої дії з адміністрацією таборів країн пере­бува­н­ня. У Польщі інтернованих спочатку утримували в різних таборах, однак впродовж 1921–22 зосередили у Каліші й Щипйорно, звільнивши в першу чергу табори Петроков (нині м. Пьотркув-Трибунальські) й Пікуличі (побл. м. Пере­мишль), згодом — Вадовиці, Александрув Куявський, Ланцут, Стшалків. 1923 чисельність табірників у Каліші й Щип­йорно скоротилася до 6-ти тис. осіб: дехто отримав роботу поза межами таборів, ін. вступили до польс. навч. закладів або виїхали на навч. до Чехо-Словач­чини, частину репатрі­йовано в УСРР. Не­зважаючи на значні труднощі, укр. вояки роз­горнули у таборах активну культ.-осв. діяльність, налагодити яку їм допомагали місц. влада, між­нар. благодійні організації, укр. діаспора. Діяли школи, гімназії, Укр. нар. університет, хорові, театр., мистец., літ. і спорт. гуртки, виходило понад 100 період. та неперіод. рукопис. і друк. ви­дань. Значну увагу інтерновані приділяли під­триман­ню боє­здатності військ. частин (не припиняли військ. муштри, створили військ. факультет при Укр. нар. університеті), функціонували школи адм. і штаб. старшин, жандармерії, Юнац. військ. школа, курси для піхоти, саперів, гарматників, кін­нотників, звʼязківців тощо. У Румунії інтернованих укр. військовиків роз­містили в таборах міст Брашов, Феґераш, Орадя-Маре (нині м. Орадя) і Джурджу. Їх на­вчали правилам військ. шикува­н­ня, старшинам читали лекції з військ. дисциплін, діяли школи грамоти, курси іноз. мов, культ.-осв. товариства «Просвіта» й «Громада», які мали хорові, драм., маляр., спорт. та ін. секції, виходили часописи «За ґратами» (Брашов) і «Український таборовий вісник» (Феґераш). Деяким старшинам на­дано можливість на­вчатися у Вищій військ. школі в Бухаресті, румун. освіт. школі у м. Пітешті, на курсах пілотажу. В таборах здійснювали укр. судочинство. Румун. влада залучала інтернованих до позатаборової праці, особливо у с. госп-ві, на цукроварнях і ф-ках. Ними опікувалася дипломат. місія уряду УНР на еміграції. У Румунії режим інтернува­н­ня скасовано 1923, в Польщі — 1924. Більшість колиш. укр. вояків з цих таборів осіла на тер. країн інтернува­н­ня, інші емігрували пере­важно до Чехо-Словач­чини та держав Зх. Європи, Пн. і Пд. Америки, Австралії або повернулися до УСРР.

Військ. частини УГА (понад 4 тис. осіб), що після поразки ЗУНР у війні з Польщею 1918–19 залишили укр. тер., внаслідок затрима­н­ня та роз­зброє­н­ня у Чехо-Словач­чині роз­міщено в спец. таборах Німецьке Яблон­не та Ліберець, а згодом пере­ведено до Йозефова. В таборах для інтернованих пере­бували також втікачі з польс. полону, біженці з Галичини та військовополонені українці з італ. табору в м. Кас­сіно. Заг. число українців у чехо-словац. таборах становило понад 6 тис. осіб, хоча їхня кількість без­перервно змінювалася через виїзд на навч., працю, поверне­н­ня на батьківщину. Становище інтернованих укр. вояків майже не від­різнялося від статусу чехо-словац. військовиків. Хоча укр. військ. частини пере­оформлено (за чехо-словац. військ. зразком) з курін­ної системи на полкову, вони під­порядковувались своєму командуван­ню. Натомість таборова адміністрація мала по­двійне під­порядкува­н­ня — як укр. урядові ЗУНР з центром у Відні й дипломат. пред­ставництву ЗУНР у Празі, так і чехо-словац. Мін-ву нар. оборони та місц. комен­дантові. У таборах під­тримували військ. дисципліну, проводили ви­шкіл у воєн. справі, діяли різноманітні військ. курси, старшин. школи. Для покраще­н­ня свого матеріал. становища укр. вояки час від часу від­бували на заробітки. На­прикінці 1922 діяло 69 робітн. від­ділів чисельністю понад 4 тис. осіб. У таборах працювали б-ки, читальні, учител. семінари, стрілец. університет, різноманітні курси: грамоти, гімназіал. й семінар., з під­готовки до вступу у ВНЗи, торг., кооп., поштово-телегр., с.-г., ремісничі. Багато колиш. вояків стали студентами ВШ у Празі, Брно, Подєбрадах, Пршібрамі (нині усі — Чехія), Братиславі, дехто ви­їхав на навч. до Відня, Заґреба та ін. європ. міст. Загалом 1920–22 на студії виїхало 507 інтернованих. Досить плідною була видавн. діяльність. У Німецькім Яблон­нім виходили друком щотижнева г. «Голос табору», двотижневик «Український стрілець»; у Ліберці, а згодом у Йозефові — «Український скиталець». Функціонували театр ім. В. Вин­ниченка, драм. гуртки, хори, оркестри, січові та сокіл. організації, спорт. клуби і секції, діяли громад. організації — «Гурток під­старшин», «Союз українок», Група укр. нац. молоді, товариство «Самопоміч» тощо. Інтернованих під­тримували матеріально між­нар. благодійні та укр. емі­грант. організації, уряд ЗУНР. У свою чергу вони самі збирали кошти для галиц. фондів «Рідного краю», «Просвіти», від­правляли пожертви військовополоненим-галичанам у польс. таборах, голодуючим українцям Над­дні­прянщини (див. Голод 1921–23) тощо. Під­писа­н­ня договору з Польщею спонукало уряд Чехо-Словач­чини 1924 ліквідувати режим інтернува­н­ня вояків УГА.

Літ.: Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. Ч. 1. Прага, 1942; Z. Karpus. Jeńcy i internowani rosyjscy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918–1924: Z dziejów militarno-politycznych wojny polsko-radzieckiej. Toruń, 1991; Срібняк І. Обез­зброєна, але не­скорена. Інтернована армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921–1924 рр.). К.; Філядельфія, 1997; Павленко М. І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословач­чини та Румунії: ставле­н­ня влади і умови пере­бува­н­ня (1919–1924 рр.). К., 1999; Срібняк І. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної та Пів­ден­но-Східної Європи: становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919–1924 рр.). К., 2000.

М. І. Павленко

Завантажити статтю