Історико-соціологічні дослідження

ІСТО́РИКО-СОЦІОЛОГІ́ЧНІ ДОСЛІ́ДЖЕННЯ  — галузь соціології, для якої притаманні історичний або історико-порівняльний методи досліджень. І.-с. д. охоплюють два осн. напрями соціол. студій (історія соціології та істор. соціологія). Перший стосується вивчення історії та традицій розвитку соціол. думки, формування її теор. парадигм, а також інституціоналізації соціології як науки. Цей напрям зазвичай співвідносять зі сферою та предметом історії соціології. Другий напрям пов’язаний із теор.-дослідниц. парадигмою істор. соціології, що активно розвивається від 1960-х рр. як окрема соціол. дисципліна. Її осн. наук. завдання — реконструкція минулого та дослідж. соц. реальності істор. суспільств соціол. методами (збір та аналіз соціол. фактів, істор. статистики, свідчень очевидців, особистих та архів. документів тощо). Соціологія активно використовує істор. методи у своїх підходах. Істор. складові соціол. знання про будь-яке суспільство забезпечують усвідомлення причинно-наслідк. зв’язків у різних сферах його розвитку до того стану соц. буття, що його вивчає соціолог. Напр., стан і тенденції розвитку різних сфер сучас. укр. суспільства у соціол. дослідж. можуть бути об’єктивно проаналізовані та проінтерпретовані лише з урахуванням традицій колиш. соц. укладу, інституціонал., політ., культур. та соц.-структур. залишків рад. минулого, які можуть проявлятися у особливостях цінніс. орієнтацій суспільства, його політ. культури та ін. Істор. складова соціол. дослідж. дозволяє соціологу в своїх оцінках та інтерпретаціях виходити за межі сучас. соц. реальності, встановити єдність її минулого і сучасного, обґрунтовано спрогнозувати тенденції майбут. сусп. розвитку. Історія соціології та істор. соціологія розвиваються в межах єдиної соціол. науки, взаємно доповнюючи один одного. У студіях з історії соціол. думки сучасні дослідники розглядають не лише логіку розвитку соціол. науки, формування її законів та методів, понять і категорій, а історія соціології не обмежується лише систематизацією та аналізом розвитку різних теор.-методол. соціол. шкіл та парадигм. Вивчення історії соціол. думки водночас є істор. дослідж. сусп. обставин, розвитку соц.-структур., політ., екон., культур. причин і факторів, у контексті яких формувалися ті чи ін. соціол. теорії та підходи. Вже перші соціол. теорії О. Конта й Г. Спенсера формувалися разом зі становленням бурж. сусп. відносин. Останні вимагали позбавлених будь-яких реліг. або ідеаліст. нашарувань пояснень законів істор. сусп. розвитку, факторів еволюції раннього бурж. суспільства та особливостей його функціонування. Отже, соціологія вже під час свого формування розвивалась як історично обґрунтов. і орієнтов. наука (О. Конт називав її історією без імен та дат). Підхід до сусп. розвитку як об’єктив. істор. зміни суспільно-екон. формацій обґрунтував у своїй історико-матеріаліст. соціології К. Маркс. Класична соціологія кін. 19 — поч. 20 ст. (М. Вебер, Е. Дюркгайм, Г. Зіммель, А. де Токвіль) була водночас інтелектуал. рефлексією та істор. дослідж. фундаментал. зміни істор. епох і укладів від традиц. до модер. суспільств. Саме у класич. соціології закладено осн. принципи І.-с. д.: часово-просторова конкретність сусп. процесів та соц.-структур. змін; підхід до соц. реальності як сусп. процесу, що має істор. витоки та причини, а відтак і тенденції подальшого розвитку; увага до склад. взаємодії усвідомленої соц. активності та структур. сусп. контекстів з метою пояснити очікувані та неочікувані наслідки такої взаємодії у сусп. бутті й трансформаціях певного суспільства; наголошення на особл. і змін. характеристиках різних соц. структур і моделей змін. У різних країнах окремі аспекти І.-с. д. та істор. соціології розвивали К. Лампрехт, П. Барт, Е. Дюркгайм, П. Сорокін та ін. Від кін. 1920-х рр. на розвиток І.-с. д. значно вплинули ідеї та діяльність франц. істор. школи Анналів, представники якої для аналізу істор. даних використовували кількісні (фактично соціол.) методи. Починаючи від 1960-х рр. у цій галузі опубл. фундаментал. праці Б. Мура, Т. Скокпола, Ч. Тіллі, Н. Еліаса, Е. Гідденса, Ф. Абрамса та ін. Методи та підходи І.-с. д. використали у своїх роботах представники різних сучас. напрямів соц. та соціол. думки: М. Фуко (істор. структуралізм), П. Бурдьє (соціоаналіз), М. Арчер (концепція морфогенезу), У. Бек (постмодерна теорія і теорія «суспільства ризику»), І. Валлерстайн (неомарксизм) та ін. Сучасні соціологи активно звертаються до ідей класич. соціології та модернізують їх у відповід. сусп. контексті (неовеберіанство, неомарксизм, неотоквіліанство). Від 1988 виходять спеціалізов. період. вид. із проблем істор. соціології — «Past and Present» та «Journal of Historical Sociology». Актуалізацію І.-с. д. у серед. 1980-х рр. П. Штомпка назвав ренесансом істор. соціології.

Витоки вітчизн. соціол. думки формувались у працях М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, Б. Кістяківського, І. Франка. Їхні соціол. ідеї у рамках європ. соціол. традиції позначені інтересом до істор. та соц.-конкрет. контексту тодіш. укр. суспільства. Особливістю формування вітчизн. соціол. думки було її самовизначення як одного із засобів державотворення, розвитку нац. свідомості, що передувало позитив. вдосконаленню укр. суспільства за допомогою соціол. знань. Показовою у цьому відношенні є наук. діяльність М. Грушевського, істор.-соціол. погляди якого викладені у кн. «Початки громадянства. Генетична соціологія» (Відень, 1921). Він також заснував перший Укр. соціол. інститут (діяв 1919–21 спочатку в Празі, згодом — у Відні), після повернення до Києва — перший істор.-соціол. центр і часопис «Первісне громадянство». В УРСР І.-с. д. розвивалися від 1960-х рр. переважно як дослідж. історії світ. соціол. думки у контексті становлення соціол. науки у СРСР. З набуттям незалежності України поступово відбувається повноцінна інституціоналізація соціології. В сучас. укр. соціології І.-с. д. представлені такими напрямами, як дослідж. історії та теорії світ. і вітчизн. соціол. думки та вивчення (теор. й емпіричне) процесів посткомуніст. сусп. трансформації. Вітчизн. соціологи накопичили знач. емпірич. і теор. матеріал, зокрема моніторинг. дослідж. науковців Інституту соціології НАНУ поч. 1990-х рр., який для своєї інтерпретації потребує застосування істор.-соціол. та істор.-порівнял. методів.

Завантажити статтю