Історіографія

ІСТОРІОГРА́ФІЯ (від історія та …графія) — наукова дисципліна, що ви­вчає історію історичної та інших галузей науки. Обʼєктами її дослідж. є процес і етапи роз­витку істор. думки, організац. форми та заг. структура істор.-наук. діяльності (навч. заклади, дослідниц. установи, товариства, центри), формал. (галузі, дисципліни) та неформал. (напрями, школи, групи) ін­ституціоналізація науки, соціокультурні й інтелектуал. перед­умови і фактори наук. роз­витку, теорія та методологія істор. дослідж., стан і пер­спективи роз­робле­н­ня дослідниц. про­блематики, твор. доробок і спадок окремих істориків тощо. Терміном «І.» також по­значають сукупність істор. дослідж. з певної про­блематики, теми чи галузі істор. науки, що мають просторово-хронол. єд­ність та спіл. предмет дослідж.: І. новіт. історії України, церк. І., І. нац. революції та ін. У 17–18 ст. в деяких європ. країнах І. називали офіц. жит­тєпис королів, імператорів, дина­стій або пред­ставників найвищої станової ієрархії, виконаний на замовле­н­ня за каноніч. традиціями спеціально при­знач. особою — історіо­графом. Тривалий час І. ототожнювали лише з власне істор. наукою, однак нині історіогр. дослідж. стали невід­ʼєм. складовою й ін. галузей науки, оскільки будь-які ґрунтовні студії з певної про­блеми потребують за­глибле­н­ня в історію пита­н­ня: ви­вче­н­ня еволюції наук. думки, боротьби різних її напрямів, закономірностей роз­витку тощо. Становле­н­ня І. зумовлене низкою чин­ників сусп. та наук. роз­витку, зокрема знач. на­громадже­н­ням емпірич. ві­домостей і пере­ходом від описової (наратив.), теоцентрич. фіксації істор. досвіду до його теор. осмисле­н­ня та інтер­претації, що мало наслідком секуляризацію істор. знань; під­вищеною увагою до про­блем етнополіт. і держ. ідентичності у період створе­н­ня нац. держав (18–19 ст.), політ. доцільність яких об­ґрунтовували шляхом актуалізації істор. минулого. Роз­різняють І. донаук. (у формі літописів, хронік) і наук. доби. Процес формува­н­ня наук. І. тривав упродовж 1-ї пол. 19 ст. У 19 ст. наук. аналіз стану ви­вче­н­ня певної про­блеми, від­повід. літ-ри, концепцій, гіпотез, під­ходів став неодмін. нормою істор. дослідж., що на поч. 20 ст. при­звело до ви­окремле­н­ня з джерело­знав. і бібліогр. студій історіогр. праць. Протягом 1-ї третини 20 ст. у публікаціях Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Ікон­никова та ін. окреслено предмет, функції та зав­да­н­ня І. як галузі укр. істор. науки. Процес ін­ституціоналізації І. завершився у рад. добу на­да­н­ням їй формал. статусу, але подальший роз­виток був викривлений і обмежений ідеол. догматами тоталітар. режиму. В еміграції та у діаспорі укр. І. роз­вивалася в умовах іноетніч. культур. й інтелектуал. середовища на засадах самозбереже­н­ня нац. традицій. Сучасна І. роз­вивається під домінант. впливом студій із науко­знавства, історіософії, культурології, політології, соціології та ін. наук. галузей і дисциплін, що значно роз­ширює предмет І., збагачує її методол. інструментарій, сприяє формуван­ню нового понятій., категоріал. апарату та поширен­ню між­дисциплінар. дослідж. для опрацюва­н­ня історіогр. про­блем.

Завантажити статтю