Історіографія

Визначення і загальна характеристика

ІСТОРІОГРА́ФІЯ (від історія та …графія) — наукова дисципліна, що вивчає історію історичної та інших галузей науки. Об’єктами її дослідж. є процес і етапи розвитку істор. думки, організац. форми та заг. структура істор.-наук. діяльності (навч. заклади, дослідниц. установи, товариства, центри), формал. (галузі, дисципліни) та неформал. (напрями, школи, групи) інституціоналізація науки, соціокультурні й інтелектуал. передумови і фактори наук. розвитку, теорія та методологія істор. дослідж., стан і перспективи розроблення дослідниц. проблематики, твор. доробок і спадок окремих істориків тощо. Терміном «І.» також позначають сукупність істор. дослідж. з певної проблематики, теми чи галузі істор. науки, що мають просторово-хронол. єдність та спіл. предмет дослідж.: І. новіт. історії України, церк. І., І. нац. революції та ін. У 17–18 ст. в деяких європ. країнах І. називали офіц. життєпис королів, імператорів, династій або представників найвищої станової ієрархії, виконаний на замовлення за каноніч. традиціями спеціально признач. особою — історіографом. Тривалий час І. ототожнювали лише з власне істор. наукою, однак нині історіогр. дослідж. стали невід’єм. складовою й ін. галузей науки, оскільки будь-які ґрунтовні студії з певної проблеми потребують заглиблення в історію питання: вивчення еволюції наук. думки, боротьби різних її напрямів, закономірностей розвитку тощо. Становлення І. зумовлене низкою чинників сусп. та наук. розвитку, зокрема знач. нагромадженням емпірич. відомостей і переходом від описової (наратив.), теоцентрич. фіксації істор. досвіду до його теор. осмислення та інтерпретації, що мало наслідком секуляризацію істор. знань; підвищеною увагою до проблем етнополіт. і держ. ідентичності у період створення нац. держав (18–19 ст.), політ. доцільність яких обґрунтовували шляхом актуалізації істор. минулого. Розрізняють І. донаук. (у формі літописів, хронік) і наук. доби. Процес формування наук. І. тривав упродовж 1-ї пол. 19 ст. У 19 ст. наук. аналіз стану вивчення певної проблеми, відповід. літ-ри, концепцій, гіпотез, підходів став неодмін. нормою істор. дослідж., що на поч. 20 ст. призвело до виокремлення з джерелознав. і бібліогр. студій історіогр. праць. Протягом 1-ї третини 20 ст. у публікаціях Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Іконникова та ін. окреслено предмет, функції та завдання І. як галузі укр. істор. науки. Процес інституціоналізації І. завершився у рад. добу наданням їй формал. статусу, але подальший розвиток був викривлений і обмежений ідеол. догматами тоталітар. режиму. В еміграції та у діаспорі укр. І. розвивалася в умовах іноетніч. культур. й інтелектуал. середовища на засадах самозбереження нац. традицій. Сучасна І. розвивається під домінант. впливом студій із наукознавства, історіософії, культурології, політології, соціології та ін. наук. галузей і дисциплін, що значно розширює предмет І., збагачує її методол. інструментарій, сприяє формуванню нового понятій., категоріал. апарату та поширенню міждисциплінар. дослідж. для опрацювання історіогр. проблем.

Завантажити статтю