Ї́ДИШ (אידיש ,יידיש, Yiddish, Jiddisch, Jidisch — «юдейський», «єврейський») — єврейська мова, що належить до західної групи германських мов; близька до німецької, однак користується гебрейською абеткою. Інша назва — ідиш. Нею спілкуються пере­важно ашкеназі. Ї. виник у Центральній і Східній Європі у 10–15 ст. на основі середньонімецьких діалектів верх­ньонімецької під­групи західнонімецької групи (70–75 %) із численими запозиче­н­нями з давньоєврейської та арамейської (близько 15–20 %), а також із романських і словʼянських мов (у діалектах сягає до 15 %). Синтез мов склав граматичну систему, що до­зволяє комбінувати слова з німецьким корі­н­ням та синтаксичні елементи семітських і словʼянських мов. 

У 12–13 ст. у різних містах Німеч­чини вже існували великі поселе­н­ня євреїв, які роз­мовляли німецькою мовою, вживаючи низку давньоєврейських слів та виразів. Із давньоєврейської мови в роз­мовну мову середньоверх­ньонімецьких діалектів уві­йшов також ряд словотворчих моделей та службових слів. Окрім того, в мові німецьких євреїв рейнських міст і Пів­ден­ної Німеч­чини, які тривалий час під­тримували тісні стосунки з містами Італії та Франції, побутували запозиче­н­ня з романських мов. Євреї проживали пере­важно у містах, за­звичай в окремих кварталах, за­ймаючись ремеслами, торгівлею, лікарською діяльністю, організацією виробництва і господарства, кредитно-грошовими операціями. Унаслідок цього, а також через гоні­н­ня, вони часто пере­їжджали, утворюючи нові поселе­н­ня. У мовлен­ні євреїв від­мін­ності місцевих німецьких діалектів згладжувалися швидше, ніж у мові німців, основна маса яких жила в селах Німеч­чини. Назву мови Ї. історично також вживали з означе­н­ням тайч: «тайч-їдиш» (від - — «народно-єврейська») — як «тлумаче­н­ня» у контекс­ті традиції усного (народного) поясне­н­ня єврейських сакральних текс­тів. Лексема «тайч» походить від Deutsch та Dutch, але нееквівалентна прикметнику «німецький» (напр., у значен­ні належності до німецької нації, оскільки прикметник цей давніший, і має первин­ну семантику «народний»; звідси тайч у цьому сенсі означає роз­мовну мову). У зближен­ні діалектів значну роль зіграло книго­друкува­н­ня, яке набуло в євреїв великого роз­витку, зокрема й в Україні. Автори і видавці, зацікавлені в найбільшому поширен­ні своїх ви­дань, прагнули уникати місцевих висловів або су­проводжували їх пере­кладом на інші діалекти. 

Із плином часу «їдиш-тайч» («івре-тайч») почав від­різнятися від німецьких говірок не лише наявністю семітизмів, а й своєрідною інтеграцією германських слів, граматичних форм і низки фонетичних особливостей, що стало основним поштовхом для само­стійного роз­витку мови. Це був складний процес, що почався в Німеч­чині і тривав у словʼянських, деяких інших країнах. Шляхи роз­витку Ї. та німецької мови роз­ходяться від 16 ст. Значні групи євреїв осідали в Польщі, Литві, Галичині, на Поділ­лі, Волині, у деяких містах Білорусі. Від­бувалося подальше змішува­н­ня єврейських говірок, посилився вплив давньоєврейської та словʼянських мов; з часом виникли нові єврейські територіальні діалекти, які сприяли само­стійному роз­витку і збагачен­ню літературної мови, нового Ї., що виник на основі цих діалектів. Від 2-ї половини 18 ст. Ї. у Західній Європі по­ступово витіснявся місцевими державними мовами, але зберігся і продовжив роз­виватися в Польщі, Литві, Білорусі, Україні, Молдові, Галичині, Румунії, де було компактно зосереджено єврейське населе­н­ня. 

На­прикінці 18 — на початок 19 ст. почався новий етап у роз­витку мови Ї., повʼязаний з пошире­н­ням ідей Просвітництва, світської освіти і літератури, зро­зумілої народові. Значний внесок у зближе­н­ня літератури з живою мовою народу зробили просвітителі М. Левін (Лефін), Х. Гурвіц, І. Аксенфельд та ін. У 1730-і роки серед євреїв України виник релігійно-містичний рух хасидизм. Щоб проповід­увати це вче­н­ня, його прихильники також звернулися до народних говірок. Те, що раніше вважали грубим, нелітературним, широким потоком вводили до писемності. Значно зросла частка словʼянських елементів у Ї. Від середини 19 ст. разом із багатьма російськими словами і формами до Ї. проникла велика кількість інтернаціональних термінів; це при­звело до збагаче­н­ня мови, але водночас і до «засміче­н­ня» запозиче­н­нями, спотвореними німецькими словами, не­вдалими кальками з російської та польської мов. Основоположник єврейської класичної літератури Ш.-Я. Абрамович (М. Мойхер-Сфорім) очистив мову, надав їй більшої виразності. Чимало зробили в цьому напрямку й інші письмен­ники, особливо Шолом-Алейхем (його творчість отримала світове ви­зна­н­ня) та І. Перец. Збагачен­ню й роз­витку мови сприяли пропаганда соціально-економічних знань, пере­клади праць основоположників марксизму, революційна поезія (М. Вінчевський, М. Ро­зенфельд, Д. Едельштадт, І. Бовшовер та ін.). У 19 — на початок 20 ст. Ї. часто називали жарґоном, вживали також термін «єврейсько-німецька мова». У 20 ст. в СРСР використовували назву «єврейська мова».

 На початок 20 ст. до масового винище­н­ня євреїв німецькими нацистами мовою Ї. роз­мовляли близько 11–12 млн євреїв у світі. Більшість ашкеназьких євреїв у 20 ст. пере­йшли на мову тих країн, де вони проживають, тому ви­значити сьогодні кількість носіїв Ї. не­просто. Зі статистики пере­пису населе­н­ня: Ізраїль — 215 тис. осіб (6 % від чисельності євреїв), США — 179 тис. осіб (близько 2,8 %), Росія — 30 тис. осіб (13 %), Канада — 17 тис. осіб (5 %), Молдова — 17 тис. осіб (26 %), Україна — 3213 осіб (3,1 %), Білорусь — 1979 осіб (7,1 %), Румунія — 951 особа (16,4 %), Латвія — 825 осіб (7,9 %), Литва — 570 осіб (14,2 %), Естонія — 124 особи (5,8 %). Значна кількість носіїв Ї. проживають також у Польщі, Великій Британії, Бельгії, Франції, Канаді, менше — в Угорщині, Австралії, Арґентині, Бразилії, Уруґваї та ін. Загальна кількість носіїв цієї мови у світі можна оцінити в 0,5 млн осіб (деякі джерела наводять 550–600 тис. осіб; існують і набагато вищі оцінки: від 1,75 до 4 млн, однак основу методології їхнього отрима­н­ня не пояснюють). Хоча серед більшості євреїв Ї. по­ступився місцем мовам титульного населе­н­ня, глибоко релігійні євреї (харедім і особливо хасиди) спілкуються пере­важно на Ї. між собою. 

Ї. складається із західного і східного діалектів; в остан­ньому виділяють пів­нічний (т. зв. білорусько-литовський діалект: Прибалтика, Білорусь, пів­нічно-східні ареали Польщі, західна частина Смоленської обл. Росії та частина Чернігівської обл.), пів­ден­но-східний (т. зв. український діалект: Україна, перед­усім Буковина, Молдова, східні ареали Румунії й пів­ден­на частина Брестської обл. Білорусі та Люблінського воєводства Польщі) та центральний, або пів­ден­но-західний (т. зв. польський діалект: Центральна і Західна Польща, Транс­ильванія, прикарпатські ра­йони України). Існують також пере­хідні діалекти. 

Створена на початок 20 ст. («клар шпрах» — «чиста мова») — єдина спільна мова, яка набула пошире­н­ня пере­важно в університетах. У Пів­нічній Америці в середовищі хасидів сформувався загальний діалект на основі угорського Ї., поширеного в Транс­ильванії. У СРСР граматичною основою літературного стандарту став український діалект, тоді як фонетика базується на пів­нічному діалекті. Ї., який використовували у театрі, від­повід­но до традиції, що бере початок від А. Ґольдфадена, створений на усередненому українському діалекті, який іноді називають волинським. Західний Ї., на якому євреї говорили в західних областей Німеч­чини, Швейцарії та Нідерландів, деякі дослідники (напр., П. Векслер) роз­глядають як окрему мову; сьогодні вона практично мертва. Обласні варіанти Ї. виявляють значні від­мін­ності в системі голосних, серед яких опозиції між короткими й довгими закритими, варіюва­н­ня моделей з повними паралельними рядами коротких і довгих голосних. У діалектах зу­стрічаються також ü та дифтонги, що закінчуються на -w. У системі приголосних найбільшу різноманітність виявляє літературна Ї. У деяких діалектах від­сутня фонема h, в інших фіксується менше палатальності, а в західному Ї. немає роз­різне­н­ня за дзвінкістю. У різних ра­йонах варіюють артикуляцію r- від r апікального до r увулярного. Ї. використовує «квадратове» письмо з кількома варіантами орфо­графії. В основу писемності покладено алфавіт давньоєврейської мови з деякими стандартними диакритичними знаками та оголосами: .

Більшість слів, запозичених з івриту та арамейської, зберегли традиційне написа­н­ня. Решта уособлює систему одно­значної від­повід­ності між звуками, з одного боку, та літерами або їх сполуче­н­нями, з іншого. При цьому зберігаються усталені традиції щодо графіки окремих фінальних літер або правила про ініціальну , який не вимовляється. У процесі еволюції в Ї. посилилася тенденція систематично використовувати цю букву для по­значе­н­ня звука a,  — для пере­дачі о,  — x,  — v. Буквою почали по­значати голосний звук е. Ця особливість характерна й для ашкеназького діалекту івриту, де втрату приголосного звука, що по­значали буквою , від­носять до 14 ст. Способи пере­дава­н­ня дифтонгів і ненаголошених голосних, а також правила словороз­ділу значно від­різнялися. Нині дифтонг oi по­значають ди­графом , дифтонг ei — по­єд­на­н­ням , дифтонг ai — тим самим по­єд­на­н­ням із додатковим оголосом — (диакритичний знак вживають не в усіх публікаціях). Ž і č пере­дають від­повід­но ди­графами і . Деякі видавництва не дотримуються усіх правил. Стандартною вважають орфо­графію ЇВО (YIVO; , акронім назви  — їдишська наукова організація), проте релігійні видавництва надають пере­вагу старій системі. Від 1920-х років у СРСР та комуністичних і прорадянських видавництвах інших країн від­кинуто засади історично-етимологічного написа­н­ня слів іврито-арамейського походже­н­ня, прийняли фонетичний принцип, який заперечує традиційні витоки давньоєврейської та арамейської орфо­графії при написан­ні слів з цих мов. 1961 в СРСР повернулися до написа­н­ня кінцевих літер. Ї. має ек­спіраторний наголос, і хоча місце наголосу в слові не завжди повністю перед­бачуване, існує кілька характерних роз­поділів словесного наголосу. 

Система голосних: i, u, e, o, a; найбільш характерні дифтонги — еі, аі та оі. В Ї., так само, як і в пів­ден­них діалектах німецької мови, роз­різняють від­ображе­н­ня середньонімецького дифтонга ei та довгого голосного î. Спо­стерігається редукція багатьох німецьких дифтонгів. Система приголосних: m, n, nʼ, b, d, dʼ, g, p, t, tʼ, k, v, z, zʼ, c, r, f, s, sʼ, š, č, x, h, yʼ (апо­строфом по­значено палаталізовані приголосні). На від­міну від німецької мови, ряди вибухових і фрикативних роз­різняють не напруженістю, а дзвінкістю — очевидно, під словʼянським впливом, який також по­значився і на виникнен­ні палатальності приголосних. На від­міну від німецької мови, на­прикінці слів вживають дзвінкі приголосні. Слова іврито-арамейського та словʼянського походже­н­ня спричинили в Ї. появу початкових сполучень приголосних, не властивих німецькій мові, на­приклад, bd-, px-. 

Граматична система їдишу наслідує пере­важно модель німецької мови, але зі значними змінами. У синтаксисі виникли нові моделі порядку слів. Структура головних й під­рядних речень стала однаковою. Від­стань між імен­никами, їх означе­н­нями, частинами дієслівних фраз скорочено. Імен­ники мають чотири від­мінки і три роди. Родовий від­мінок пере­творено на присвійний. Показник знахідного від­мінка після при­ймен­ників опускають. Германська різниця між слабким і сильним від­мінюва­н­ням прикметників зникла, але зʼявилася нова від­мін­ність між змін­ними предикативними прикметниками. Під семітським впливом багато імен­ників отримали різні моделі множини, під словʼянським — роз­винулися зменшувальні форми імен­ників і прикметників. У дієслові всі часи та способи, крім теперішнього часу дійсного способу, утворюють аналітично. Роз­вивається чуже ладу германських мов послідовне роз­різне­н­ня доконаного й недоконаного видів; зʼявився ряд нових дієслівних форм, що виражають від­тінки виду, стану. Діє­прикметник теперішнього часу також набув нових функцій. Форми дієвід­міни в багатьох випадках модифікували, створили їхні нові класи. 

Унаслідок тривалих українсько-російсько-єврейських мовних контактів їдиш був реципієнтом словʼянської лексики та її «донором». Він мав вплив на формува­н­ня міських говірок, жарґонів, зокрема одеського. Івритські слова «кшталт», «ксива», «шмон» та інші потрапили в українську мову саме через Ї. Про це свідчить їхня ашкеназька вимова: «ксива» (ашкеназький іврит, їдиш) — «ктіва» (сучасний іврит). До загально­вживаного лексичного фонду української народнорозмовної мови з їдишу при­йшли такі слова, як: «ґвалт» («ґеволт») — «караул»; «гембель» — «не­приємність», «не­приємний обовʼязок», «головний біль»; «гендель» — «торгівля», «комерція з метою наживи»; «гешефт» — «прибуток», «навар»; «єрмолка» — (їдиш  — «ярмлке») — «єврейський чоловічий головний убір»; «кагал» — «галаслива юрба», «зборище»; «кошерно» — «чудово»; «цорес» — «біда», «горе», «нещастя»; «шлімазл» — «невдаха»; «шнобель» — «величезний ніс» та ін. Сучасні українці вживають деякі слова і фрази з їдишу, не здогадуючись про джерело походже­н­ня лексики. На­приклад, фразеологізм «шляк би трафив» важко пояснити, не знаючи Ї. Германізм «шляк» в їдиші значить не «удар», як у німецькій (Schlag), а «халепа», «хвороба»; «трафив» походить від єврейського «трефн» — «зустріти». Їдиш була однією з державних мов УНР 1917 (від­ображено на купюрі 100 карбованців). «Заповіт» Т. Шевченка їдишем пере­клав Д. Гофштейн. У 1920-і роки їдиш був однією з офіційних мов Білоруської РСР. Гасло «Пролетарі всіх країн, єд­найтеся!» на гербі Білоруської РСР було написано їдишем, поряд із білоруською, польською та російською мовами. У Москві 1961–91 мовою їдиш друкували літературні і су­спільно-політичні журнали «» («Радянська батьківщина») — орган СП СРСР. Літературу цією мовою видають у багатьох країнах.