Їдиш
Ї́ДИШ (אידיש ,יידיש, Yiddish, Jiddisch, Jidisch — «юдейський», «єврейський») — єврейська мова, що належить до західної групи германських мов; близька до німецької, однак користується гебрейською абеткою. Інша назва — ідиш. Нею спілкуються переважно ашкеназі. Ї. виник у Центральній і Східній Європі у 10–15 ст. на основі середньонімецьких діалектів верхньонімецької підгрупи західнонімецької групи (70–75 %) із численими запозиченнями з давньоєврейської та арамейської (близько 15–20 %), а також із романських і словʼянських мов (у діалектах сягає до 15 %). Синтез мов склав граматичну систему, що дозволяє комбінувати слова з німецьким корінням та синтаксичні елементи семітських і словʼянських мов.
У 12–13 ст. у різних містах Німеччини вже існували великі поселення євреїв, які розмовляли німецькою мовою, вживаючи низку давньоєврейських слів та виразів. Із давньоєврейської мови в розмовну мову середньоверхньонімецьких діалектів увійшов також ряд словотворчих моделей та службових слів. Окрім того, в мові німецьких євреїв рейнських міст і Південної Німеччини, які тривалий час підтримували тісні стосунки з містами Італії та Франції, побутували запозичення з романських мов. Євреї проживали переважно у містах, зазвичай в окремих кварталах, займаючись ремеслами, торгівлею, лікарською діяльністю, організацією виробництва і господарства, кредитно-грошовими операціями. Унаслідок цього, а також через гоніння, вони часто переїжджали, утворюючи нові поселення. У мовленні євреїв відмінності місцевих німецьких діалектів згладжувалися швидше, ніж у мові німців, основна маса яких жила в селах Німеччини. Назву мови Ї. історично також вживали з означенням тайч: «тайч-їдиш» (від
-
— «народно-єврейська») — як «тлумачення» у контексті традиції усного (народного) пояснення єврейських сакральних текстів. Лексема «тайч» походить від Deutsch та Dutch, але нееквівалентна прикметнику «німецький» (напр., у значенні належності до німецької нації, оскільки прикметник цей давніший, і має первинну семантику «народний»; звідси тайч у цьому сенсі означає розмовну мову). У зближенні діалектів значну роль зіграло книгодрукування, яке набуло в євреїв великого розвитку, зокрема й в Україні. Автори і видавці, зацікавлені в найбільшому поширенні своїх видань, прагнули уникати місцевих висловів або супроводжували їх перекладом на інші діалекти.
Із плином часу «їдиш-тайч» («івре-тайч») почав відрізнятися від німецьких говірок не лише наявністю семітизмів, а й своєрідною інтеграцією германських слів, граматичних форм і низки фонетичних особливостей, що стало основним поштовхом для самостійного розвитку мови. Це був складний процес, що почався в Німеччині і тривав у словʼянських, деяких інших країнах. Шляхи розвитку Ї. та німецької мови розходяться від 16 ст. Значні групи євреїв осідали в Польщі, Литві, Галичині, на Поділлі, Волині, у деяких містах Білорусі. Відбувалося подальше змішування єврейських говірок, посилився вплив давньоєврейської та словʼянських мов; з часом виникли нові єврейські територіальні діалекти, які сприяли самостійному розвитку і збагаченню літературної мови, нового Ї., що виник на основі цих діалектів. Від 2-ї половини 18 ст. Ї. у Західній Європі поступово витіснявся місцевими державними мовами, але зберігся і продовжив розвиватися в Польщі, Литві, Білорусі, Україні, Молдові, Галичині, Румунії, де було компактно зосереджено єврейське населення.
Наприкінці 18 — на початок 19 ст. почався новий етап у розвитку мови Ї., повʼязаний з поширенням ідей Просвітництва, світської освіти і літератури, зрозумілої народові. Значний внесок у зближення літератури з живою мовою народу зробили просвітителі М. Левін (Лефін), Х. Гурвіц, І. Аксенфельд та ін. У 1730-і роки серед євреїв України виник релігійно-містичний рух хасидизм. Щоб проповідувати це вчення, його прихильники також звернулися до народних говірок. Те, що раніше вважали грубим, нелітературним, широким потоком вводили до писемності. Значно зросла частка словʼянських елементів у Ї. Від середини 19 ст. разом із багатьма російськими словами і формами до Ї. проникла велика кількість інтернаціональних термінів; це призвело до збагачення мови, але водночас і до «засмічення» запозиченнями, спотвореними німецькими словами, невдалими кальками з російської та польської мов. Основоположник єврейської класичної літератури Ш.-Я. Абрамович (М. Мойхер-Сфорім) очистив мову, надав їй більшої виразності. Чимало зробили в цьому напрямку й інші письменники, особливо Шолом-Алейхем (його творчість отримала світове визнання) та І. Перец. Збагаченню й розвитку мови сприяли пропаганда соціально-економічних знань, переклади праць основоположників марксизму, революційна поезія (М. Вінчевський, М. Розенфельд, Д. Едельштадт, І. Бовшовер та ін.). У 19 — на початок 20 ст. Ї. часто називали жарґоном, вживали також термін «єврейсько-німецька мова». У 20 ст. в СРСР використовували назву «єврейська мова».
На початок 20 ст. до масового винищення євреїв німецькими нацистами мовою Ї. розмовляли близько 11–12 млн євреїв у світі. Більшість ашкеназьких євреїв у 20 ст. перейшли на мову тих країн, де вони проживають, тому визначити сьогодні кількість носіїв Ї. непросто. Зі статистики перепису населення: Ізраїль — 215 тис. осіб (6 % від чисельності євреїв), США — 179 тис. осіб (близько 2,8 %), Росія — 30 тис. осіб (13 %), Канада — 17 тис. осіб (5 %), Молдова — 17 тис. осіб (26 %), Україна — 3213 осіб (3,1 %), Білорусь — 1979 осіб (7,1 %), Румунія — 951 особа (16,4 %), Латвія — 825 осіб (7,9 %), Литва — 570 осіб (14,2 %), Естонія — 124 особи (5,8 %). Значна кількість носіїв Ї. проживають також у Польщі, Великій Британії, Бельгії, Франції, Канаді, менше — в Угорщині, Австралії, Арґентині, Бразилії, Уруґваї та ін. Загальна кількість носіїв цієї мови у світі можна оцінити в 0,5 млн осіб (деякі джерела наводять 550–600 тис. осіб; існують і набагато вищі оцінки: від 1,75 до 4 млн, однак основу методології їхнього отримання не пояснюють). Хоча серед більшості євреїв Ї. поступився місцем мовам титульного населення, глибоко релігійні євреї (харедім і особливо хасиди) спілкуються переважно на Ї. між собою.
Ї. складається із західного і східного діалектів; в останньому виділяють північний (т. зв. білорусько-литовський діалект: Прибалтика, Білорусь, північно-східні ареали Польщі, західна частина Смоленської обл. Росії та частина Чернігівської обл.), південно-східний (т. зв. український діалект: Україна, передусім Буковина, Молдова, східні ареали Румунії й південна частина Брестської обл. Білорусі та Люблінського воєводства Польщі) та центральний, або південно-західний (т. зв. польський діалект: Центральна і Західна Польща, Трансильванія, прикарпатські райони України). Існують також перехідні діалекти.
Створена на початок 20 ст.
(«клар шпрах» — «чиста мова») — єдина спільна мова, яка набула поширення переважно в університетах. У Північній Америці в середовищі хасидів сформувався загальний діалект на основі угорського Ї., поширеного в Трансильванії. У СРСР граматичною основою літературного стандарту став український діалект, тоді як фонетика базується на північному діалекті. Ї., який використовували у театрі, відповідно до традиції, що бере початок від А. Ґольдфадена, створений на усередненому українському діалекті, який іноді називають волинським. Західний Ї., на якому євреї говорили в західних областей Німеччини, Швейцарії та Нідерландів, деякі дослідники (напр., П. Векслер) розглядають як окрему мову; сьогодні вона практично мертва. Обласні варіанти Ї. виявляють значні відмінності в системі голосних, серед яких опозиції між короткими й довгими закритими, варіювання моделей з повними паралельними рядами коротких і довгих голосних. У діалектах зустрічаються також ü та дифтонги, що закінчуються на -w. У системі приголосних найбільшу різноманітність виявляє літературна Ї. У деяких діалектах відсутня фонема h, в інших фіксується менше палатальності, а в західному Ї. немає розрізнення за дзвінкістю. У різних районах варіюють артикуляцію r- від r апікального до r увулярного. Ї. використовує «квадратове» письмо з кількома варіантами орфографії. В основу писемності покладено алфавіт давньоєврейської мови з деякими стандартними диакритичними знаками та оголосами: 
.
Більшість слів, запозичених з івриту та арамейської, зберегли традиційне написання. Решта уособлює систему однозначної відповідності між звуками, з одного боку, та літерами або їх сполученнями, з іншого. При цьому зберігаються усталені традиції щодо графіки окремих фінальних літер або правила про ініціальну
, який не вимовляється. У процесі еволюції в Ї. посилилася тенденція систематично використовувати цю букву для позначення звука a,
— для передачі о,
— x,
— v. Буквою
почали позначати голосний звук е. Ця особливість характерна й для ашкеназького діалекту івриту, де втрату приголосного звука, що позначали буквою
, відносять до 14 ст. Способи передавання дифтонгів і ненаголошених голосних, а також правила словорозділу значно відрізнялися. Нині дифтонг oi позначають диграфом
, дифтонг ei — поєднанням
, дифтонг ai — тим самим поєднанням із додатковим оголосом —
(диакритичний знак вживають не в усіх публікаціях). Ž і č передають відповідно диграфами
і
. Деякі видавництва не дотримуються усіх правил. Стандартною вважають орфографію ЇВО (YIVO;
, акронім назви
— їдишська наукова організація), проте релігійні видавництва надають перевагу старій системі. Від 1920-х років у СРСР та комуністичних і прорадянських видавництвах інших країн відкинуто засади історично-етимологічного написання слів іврито-арамейського походження, прийняли фонетичний принцип, який заперечує традиційні витоки давньоєврейської та арамейської орфографії при написанні слів з цих мов. 1961 в СРСР повернулися до написання кінцевих літер. Ї. має експіраторний наголос, і хоча місце наголосу в слові не завжди повністю передбачуване, існує кілька характерних розподілів словесного наголосу.
Система голосних: i, u, e, o, a; найбільш характерні дифтонги — еі, аі та оі. В Ї., так само, як і в південних діалектах німецької мови, розрізняють відображення середньонімецького дифтонга ei та довгого голосного î. Спостерігається редукція багатьох німецьких дифтонгів. Система приголосних: m, n, nʼ, b, d, dʼ, g, p, t, tʼ, k, v, z, zʼ, c, r, f, s, sʼ, š, č, x, h, yʼ (апострофом позначено палаталізовані приголосні). На відміну від німецької мови, ряди вибухових і фрикативних розрізняють не напруженістю, а дзвінкістю — очевидно, під словʼянським впливом, який також позначився і на виникненні палатальності приголосних. На відміну від німецької мови, наприкінці слів вживають дзвінкі приголосні. Слова іврито-арамейського та словʼянського походження спричинили в Ї. появу початкових сполучень приголосних, не властивих німецькій мові, наприклад, bd-, px-.
Граматична система їдишу наслідує переважно модель німецької мови, але зі значними змінами. У синтаксисі виникли нові моделі порядку слів. Структура головних й підрядних речень стала однаковою. Відстань між іменниками, їх означеннями, частинами дієслівних фраз скорочено. Іменники мають чотири відмінки і три роди. Родовий відмінок перетворено на присвійний. Показник знахідного відмінка після прийменників опускають. Германська різниця між слабким і сильним відмінюванням прикметників зникла, але зʼявилася нова відмінність між змінними предикативними прикметниками. Під семітським впливом багато іменників отримали різні моделі множини, під словʼянським — розвинулися зменшувальні форми іменників і прикметників. У дієслові всі часи та способи, крім теперішнього часу дійсного способу, утворюють аналітично. Розвивається чуже ладу германських мов послідовне розрізнення доконаного й недоконаного видів; зʼявився ряд нових дієслівних форм, що виражають відтінки виду, стану. Дієприкметник теперішнього часу також набув нових функцій. Форми дієвідміни в багатьох випадках модифікували, створили їхні нові класи.
Унаслідок тривалих українсько-російсько-єврейських мовних контактів їдиш був реципієнтом словʼянської лексики та її «донором». Він мав вплив на формування міських говірок, жарґонів, зокрема одеського. Івритські слова «кшталт», «ксива», «шмон» та інші потрапили в українську мову саме через Ї. Про це свідчить їхня ашкеназька вимова: «ксива» (ашкеназький іврит, їдиш) — «ктіва» (сучасний іврит). До загальновживаного лексичного фонду української народнорозмовної мови з їдишу прийшли такі слова, як: «ґвалт» («ґеволт») — «караул»; «гембель» — «неприємність», «неприємний обовʼязок», «головний біль»; «гендель» — «торгівля», «комерція з метою наживи»; «гешефт» — «прибуток», «навар»; «єрмолка» — (їдиш
— «ярмлке») — «єврейський чоловічий головний убір»; «кагал» — «галаслива юрба», «зборище»; «кошерно» — «чудово»; «цорес» — «біда», «горе», «нещастя»; «шлімазл» — «невдаха»; «шнобель» — «величезний ніс» та ін. Сучасні українці вживають деякі слова і фрази з їдишу, не здогадуючись про джерело походження лексики. Наприклад, фразеологізм «шляк би трафив» важко пояснити, не знаючи Ї. Германізм «шляк» в їдиші значить не «удар», як у німецькій (Schlag), а «халепа», «хвороба»; «трафив» походить від єврейського «трефн» — «зустріти». Їдиш була однією з державних мов УНР 1917 (відображено на купюрі 100 карбованців). «Заповіт» Т. Шевченка їдишем переклав Д. Гофштейн. У 1920-і роки їдиш був однією з офіційних мов Білоруської РСР. Гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» на гербі Білоруської РСР було написано їдишем, поряд із білоруською, польською та російською мовами. У Москві 1961–91 мовою їдиш друкували літературні і суспільно-політичні журнали «
» («Радянська батьківщина») — орган СП СРСР. Літературу цією мовою видають у багатьох країнах.