ЗАПА́ЛЕННЯ — патологічний процес, проявом якого є загальні й місцеві реакції у ви­гляді ураже­н­ня тканин зі зміною їхнього хімізму, поруше­н­ням мікроциркуляції, що су­проводжується виходом із судин рідини й лейкоцитів, роз­множе­н­ням клітин та роз­ладом обмін­них процесів. Значе­н­ня запале­н­ня, сформованого в процесі біо­логічної еволюції, полягає в локалізації й видален­ні з організму чин­ника, який його зумовив, та ліквідації наслідків негативної дії. Ві­домо декілька трактувань З. Давньоримський філософ і лікар А.-К. Цельс ви­значив його як сукупність низки процесів: під­вище­н­ня температури, почервоні­н­ня, біль, припухлість, поруше­н­ня функцій. Німецькі вчені В. Менкін і Г. Шаде повʼязували з тканин­ним ацидозом, осмотичним гіпертензією та під­вище­н­ням онкотичного тиску, німецький патолог Ю.-Ф. Конгайм — з роз­ладом судин. І. Мечников об­ґрунтував теорію фагоцитозу макро- і мікрофагами патоген­них агентів. Чин­ники, які викликають запале­н­ня, можуть бути фізичні (температура, іонізуюче ви­промінюва­н­ня, електричний струм, травми), хімічні (кислоти, луги, надлишок у тканинах продуктів обміну речовин при його порушен­ні або лікарських засобів), біо­логічні (інфекційні — віруси, бактерії, гриби; неінфекційні — пухлин­ні клітини, токсини тварин, рослин тощо). Їх класифікують на екзоген­ні (зовнішні) та ендоген­ні (внутрішні). Інтенсивність запального процесу залежить від сили по­шкоджувального чин­ника та здатності організму від­повід­ати на його дію (ре­активності). Запальний процес складають стадії альтерації, ексудації та проліферації. Альтерація (первин­на і вторин­на) перед­бачає зміни тканин­них структур, їхніх функцій, обміну речовин, фізико-хімічних властивостей, поверх­невого заряду й електричних потенціалів клітини, формува­н­ня медіаторів роз­витку запале­н­ня (біо­ген­ні аміни, похідні вищих жирних кислот, нейромедіатори, білки і пептиди, нуклеотиди й нуклеозиди та ін.), які забезпечують закономірний характер його динаміки, а також формува­н­ня місцевих (почервоні­н­ня шкіри, під­вище­н­ня температури у вогнищі запале­н­ня, біль, припухлість, поруше­н­ня функцій тканин) і загальних (зміни нервової та ендокрин­ної регуляцій, гарячка, лейкоцитоз, під­вище­н­ня рівня імуно­глобулінів) ознак. На стадії ексудації від­бувається вихід (міграція) у тканину із судин­ного русла рідкої частини крові, електролітів, білків і клітин внаслідок поруше­н­ня гістогематичного барʼєру. Через 1–2 год. після початку гострого запале­н­ня в його вогнищі накопичується значна кількість лейкоцитів, що ви­йшли з мікросудин. Вони беруть участь у по­глинан­ні й знищен­ні мікроорганізмів, сторон­ніх клітин, які спричинили запале­н­ня, а також по­шкоджених тканин­них елементів, синтезують і виділяють у між­клітин­ну рідину фізіологічно активні речовини, викликають імун­ну й алергічну реакції. Після цього частина з них за­знають дистрофії, пере­творюються у т. зв. гнійні тільця або під­лягають апоптозу, інші — повертаються у судин­не русло. На стадії проліферації від­буваються регенерація ушкоджених і заміна порушених тканин­них елементів. При значних ушкодже­н­нях формується грануляційна тканина, а згодом — рубець (неповна регенерація). За характером запального ексудату роз­різняють серозне, гнійне, фібринозне і геморагічне запале­н­ня, за пере­бігом — гостре і хронічне. Хронічне запале­н­ня може роз­виватися після гострого періоду (вторин­но хронічне запале­н­ня) або від початку мати затяжний пере­біг (первин­но хронічне запале­н­ня). Іноді воно триває кілька років або все життя (напр., при туберкульозі, токсоплазмозі, ревматоїдному артриті). Виділяють також асептичне (роз­вивається без участі мікроорганізмів), катаральне (роз­вивається на слизових оболонках і характеризується утворе­н­ням рідкого ексудату з великою кількістю слизу), перифокальне (виникає у тканинах, що оточують вогнище по­шкодже­н­ня або сторон­нє тіло), флегмонозне (гнійний ексудат поширюється вздовж між­клітин­них щілин, між­фасціальних прошарків) З. Для по­значе­н­ня запале­н­ня окремих тканин чи органів використовують спеціальні терміни пере­важно з суфіксом -ит(-іт), зокрема запале­н­ня шкіри називають дерматитом, легенів — пневмонією, бронхів — бронхітом, печінки — гепатитом (див. Гепатологія), оболонки мозку — менінгітом, середнього вуха — отитом, клубочків нирки — гломерулонефритом, проміжної тканини нирки і її чашечко-мискової системи — пієлонефритом, сечового міхура — циститом, сечовипускального ка­налу — уретритом та ін. Запальні процеси можуть також виникати в органах травної системи, зокрема в кишковику. До запальних уражень кишок від­носять виразковий коліт і хворобу Крона, які роз­виваються внаслідок хронічного запале­н­ня стінки кишок. Виразковий коліт — запале­н­ня у прямій і тов­стій кишках. При хворобі Крона найчастіше уражається зона пере­ходу тонкої кишки в товсту, хоча зміни можуть виникати у всіх від­ділах травного тракту. До запальних захворювань органів таза належать інфекції верх­ніх від­ділів жіночої ре­продуктивної системи. Серед них найпоширенішими є інфекції, зумовлені хламідіями, та гонорея (див. Венеричні хвороби). Лікува­н­ня запале­н­ня перед­бачає усуне­н­ня або зниже­н­ня інтенсивності дії на тканини по­шкоджувальних чин­ників за допомогою антимікробних препаратів (етіотропне лікува­н­ня), блокува­н­ня механізмів роз­витку антигістамін­ними, імуномоделювальними препаратами, активаторами міграції лейкоцитів, фагоцитозу, поділу клітин (патогенетичне лікува­н­ня), активізацію загальних і місцевих механізмів компенсації, регенерації, захисту, усуне­н­ня по­шкоджень у тканинах і клітинах шляхом стимулюва­н­ня імун­них та проліферативних реакцій, артеріальної гіперемії, фагоцитозу (саноген­не лікува­н­ня), попередже­н­ня больових від­чут­тів за допомогою знеболювальних препаратів (симптоматичне лікува­н­ня).