Ізюм

ІЗЮ́М – місто обласного значення Харківської області. Знаходиться на обох берегах Сіверського Дінця (притока Дону), у місці впадіння в нього Ізюмця, за 127 км від Харкова та за 592 км від Києва. Пл. 43,6 км². Насел. 56 075 осіб (2001, складає 87 % до 1989), переважно українці. 2-е за кількістю насел. місто Харків. обл. Залізнична станція. Через місто проходить автомагістраль Київ–Ростов-на-Дону. Задовго до виникнення І., побл. літопис. р. Сальниця (нині Річка), 1111 руське військо на чолі з київ. князем Святополком Ізяславичем і переяслав. князем Володимиром Мономахом розгромило половец. військо. Тут у травні 1185 стояла бойова дружина новгород-сівер. князя Ігоря (ці події описані в «Слові о полку Ігоревім»). Тер. Ізюмщини була заселена ще з часів мезоліту (див. Ізюмські стоянки). Однак у 2-й пол. 13 ст. її надовго спустошили монголо-татари. Знову ці землі почали освоювати наприкінці 15 ст., коли виникли сторож. служби. Історія міста розпочинається у 2-й чв. 17 ст., коли на лівому березі Сівер. Дінця облаштовано Ізюм. окоп, у якому по черзі несли сторож. службу жит. міст Путивль (нині Сум. обл.), Лівни (нині Орлов. обл.), Рильськ (нині Курської обл., обидва — РФ) та ін. 1681 харків. козаками під проводом полковника Г. Донця-Захаржевського засн. фортецю І. (офіц. дата виникнення міста). Існує кілька версій походження назви: 1) від татар. слова «гузун» — переправа (Ізюм. брід був відомий задовго до заснування міста); 2) від р. Ізюмець, на берегах якої з’явилися перші будівлі поселенців; 3) від татар. слова «іззун» — довгий, витягнутий (за зовн. виглядом розташ. тут г. Крем’янець — комплекс. пам’ятки природи місц. значення). Практично одночасно з будівництвом фортеці 1684 козаками зведено Спасо-Преображен. собор, а також дерев’яну Покров. церкву (зруйнована 1941). Навколо фортеці виникли приміс. слободи (форштати) Піски, Попівка, Гончарівка (у подальшому злилися з містом і як його р-ни зберегли свої назви до наших днів). Від 1685 — місто, центр Ізюм. слобід. козац. полку, якому підпорядковувалися 13 навколиш. міст і слобід. Ізюм. полк (від 1765 — регуляр. гусар. полк рос. армії) не лише охороняв край від нападів татар, але й брав участь у низці військ. кампаній, зокрема Пн., рос.-турец. війнах, штурмував Очаків, Бендери, Ізмаїл, брав участь у боях з наполеонів. військами. Через місто проходив торг. шлях зі Слобожанщини на Дон. Наприкінці 17 ст. в І. з’явилися перші підприємства мануфактур. типу. На поч. 18 ст. І. — найбагатолюдніше та найбагатше місто Слобід. України. Від 1708 — у складі Азов. губ., від 1718 — Бєлгород. провінції Київ. губ., від 1765 — Слобід.-Укр. губ. Від 1780 — повіт. місто Харків. намісництва, від 1797 — Слобід.-Укр. губ., від 1835 — Харків. губ. У 19 ст. проводили щорічно 4 ярмарки, щотижня — торги. На поч. 20 ст. І. — один із знач. ринків збуту худоби, вовни, хліба. У 1880-х рр. працювали горілчаний, маслобій., салотоп. і низка цегел. та воскобій. заводів. Спорудження 1910 побл. міста залізниці, яка з’єднала Харків з Донбасом, сприяло розвитку промисловості. На поч. 20 ст. налічувалося 24 пром. підприємства, понад 1 тис. ремісників. Від 1906 функціонували пивовар. завод Шадлуна й Блезе (працював і у рад. часи), завод с.-г. машин Сабо, 3 цегел. заводи Болтунова, лісопил. заводи Бедниченка, Бєловицького, Дерюгіна. 1914 побудовано електростанцію. 1915 нім. фірмою «Карл Брандт» збудовано ізюм. ремонтні залізничні майстерні (нині Ізюмський тепловозоремонтний завод). 1916 відповідно до розпорядження імператора Миколи ІІ розпочато спорудження заводу оптич. скла (введено в дію 1923; див. Ізюмський казенний приладобудівний завод). У цей час у місті на пром. підприємствах працювало бл. 18 тис. осіб. Водночас відкрито 3-класне міське училище, жін. г-зію, реал. училище. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. Жит. зазнали сталін. репресій, потерпали від голодомору 1932–33 (кількість встановлених жертв — 2761 особа). 1923–30 — центр округи, від 1923 — райцентр. Від 1932 — у складі Харків. обл. 1941 через місто протягом 8-ми місяців проходила лінія фронту. У травні 1942 після невдалої наступал. операції в оточення потрапили 6-а та 57-а рад. армії. 23 червня 1942 рад. війська залишили І. 5 лютого 1943 І. зусиллями 267-ї стрілец. дивізії звільнено. У повоєнні роки місто стало одним із центрів приладобудування. 1954–2007 працював Ізюмський оптико-механічний завод. Нині в І. — 9 заг.-осв. шкіл, 9 дитсадків, 2 профес. ліцеї, мед. училище; Палац культури, Ізюмський краєзнавчий музей ім. М. Сібільова, кінотеатр «Спартак», муз. і художня школи; 2 лікарні; 3 готелі; відділ. 7-ми банків. Виходить г. «Обрії Ізюмщини». Пам’ятки архітектури: Спасо-Преображен. собор (1684), Микол. церква (1809–23), Вознесен. церква (1819–26), жін. гімназія (1861; нині поліклініка), реал. училище (1882; нині заг.-осв. школа № 4). На схилі г. Крем’янець збереглися кам’яні половец. «баби». Споруджено меморіал Слави на честь 40-річчя Перемоги (1985, арх. М. Левін і Ю. Градов); встановлено погруддя А. Недбайла, пам’ятник П. Волоху (загинув при визволенні Ізюмщини). На г. Крем’янець також — телевіз. вежа. Серед видат. уродженців — економіст, академік НАНУ С. Ямпольський, правознавець, чл.-кор. РАН О. Лукашова, лікар-онколог А. Бикоріз, фахівець у галузі електроенергетики В. Глущенко, акушер-гінеколог Я. Жернова-Краснопоясовська, фахівець у галузі рослинництва М. Демченко, лікар-гігієніст В. Капустник, агроном В. Милий, фахівець у галузі механіки В. Кононенко, фізик В. Рожков, філософ В. Петрушов, вірусолог В. Патратій, фахівець у галузі оптич. приладобудування Є. Парняков, біолог Ф. Тихомиров; письменники В. Вакуленко, І. Мірошниченко, О. Саєнко; художники С. Васильківський, І. Денисенко, О. Ком’яхов, скульпторка В. Пацевич; актриси О. Голицинська, Е. Єфремова-Кононенко, композитор, естрад. співак, засл. арт. УРСР І. Демарін, співачка, засл. арт. України О. Різник, співачка, канд. мистецтвознавства, засл. арт. України В. Осипенко, актор, режисер, нар. арт. України В. Селезньов, актор, засл. арт. УРСР О. Ткаченко; військовик Г. Васильченко, Герої Рад. Союзу А. Недбайло (двічі), Г. Запорожченко, Б. Золотухін. У Ізюм. реал. училищі навч. рад. і парт. діяч М. Скрипник (академік АН УРСР), у гімназії — рад. і парт. діяч П. Шелест. У І. закін. курси молодших офіцерів Г. Жуков.