Етнографія

ЕТНОГРА́ФІЯ (від етно… і …графія) – наука, що досліджує культурно-побутові особливості народів, їхнє походження, територіальне розміщення та міжетнічні взаємини. У багатьох зарубіж. країнах (остан. часом і в Україні) паралельно використовують термін «етнологія» (насамперед щодо теор. аспекту вивчення культури та побуту). У деяких слов’ян. мовах вживають кальковані терміни «народознавство», «народоведение», «народопис», «людинознавство». В англомов. країнах відповідником Е. є «соц. антропологія» (Велика Британія) та «культурна антропологія» (США). Історія укр. Е. сягає часів Київ. Русі. Цікаві відомості про українців зафіксовано у давньорус. пам’ятці «Повість минулих літ». У серед. 17 ст. з’явилися перші свідчення про українців як окремий народ (відомості іноземців – А. Контаріні, З. Герберштайна, П. Алеппського, П. Шевальє, Ґ. де Боплана), у 17–18 ст. – праці І. Гізеля («Синопсис», К., 1674), поет. твори К. Зинов’єва, літопис Г. Граб’янки, нариси Я. Марковича і М. Антоновського. Експедиц. матеріали збирали Й. Гюльденштедт, Ф. Туманський. На поч. 19 ст. сформувалися культурно-просвітн. центри в Полтаві, Одесі, Ніжині, Харкові. Багатий етногр. матеріал містять топогр. описи Черніг. (автор О. Шафонський) та Харків. намісництв (обидва – 1780), «Летописное повествование о Малой России, ее народе и рассказах вообще» О. Ріґельмана (К., 1847). Піднесення етногр. діяльності на українських землях пов’язане з Рос. геогр. товариством, за програмою якого П. Чубинський видав «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (С.-Петербург, 1872–76, т. 1–7), а також роботою Комісії для опису губерній Київ. навч. округу. Серед праць її чл. – «Статистическое описание Киевской губернии» Д. Журавського (С.-Петербург, 1852, т. 1–3), «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» М. Маркевича (К., 1860). У 2-й пол. 19 ст. етногр. відомості подавали у своїх дослідж. чл. Харків. істор.-філол. товариства – П. Єфименко, М. Сумцов, В. Іванов, П. Іванов, Д. Багалій. Видано роботи «О народной одежде и убранстве русинов…» (С.-Петербург, 1877) Я. Головацького, «Кустарные промыслы сельских сословий Полтавской губернии» (П., 1885, вып. 1; 1887, вып. 2) В. Василенка, «Народное акушерство в Южной Руси» (1889) Ю. Талько-Гринцевича. Вивченню культури й побуту українців значну увагу приділяли музеї: Харків. міський худож.-пром. і етногр., В. Тарновського у Чернігові, Київ. пром.-мист., Катеринослав. громад. музей старожитностей (нині Дніпроп. істор. музей, 1902 його очолив Д. Яворницький). Наприкінці 19 ст. провід. етногр. центром став Львів, де в НТШ 1898 створ. Етногр. комісію. Активну участь у її діяльності брали І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк, В. Шухевич; засн. друк. органи – «Етнографічний збірник» (1895) та «Матеріали до українсько-руської етнології» (1899). Ф. Вовк на поч. 20 ст. опублікував ґрунтовні узагальнюючі нариси «Антропологічні особливості українського народу» й «Етнографічні особливості українського народу» в енциклопед. вид. «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (С.-Петербург, 1914, т. 1; 1916, т. 2). Після проголошення Української Держави у системі ВУАН організовано перші держ. етногр. заклади. До відкриття 1936 Інституту укр. фольклору (нині ІМФЕ НАНУ) культуру та побут насел. вивчали комісії, кабінети і музеї, зокрема Етнографічна Комісія ВУАН, Комісія краєзнавства з етногр. секціями, Музей антропології та етнології у Києві (у 1920-х рр. – провід. н.-д. і культ.-осв. центр). У діяльності останнього значну роль відіграли О. Алешо, А. Носів, А. Онищук, Л. Заглада, Л. Шульгина. Етногр. Комісія видала низку часописів («Етнографічний вісник», 1925–32, 10 кн.; «Бюлетень Етнографічної Комісії ВУАН», 16 ч.; «Матеріали до етнології», 3 т.), виробила програми для збирання етногр. матеріалів. У 1920-х рр. створ. спеціалізов. музеї з етногр. відділами, діяли Всеукр. етногр. товариство, Комісія з вивчення звичаєвого права в Україні. Народознавчі питання розглядали в етногр. секції при Комісії краєзнавства ВУАН, Культурно-істор. комісії та Відділі примітив. культури. Успішно розпочата робота трагічно обірвалася з поч. сталін. репресій. Багато етнографів безпідставно звинувачено у бурж. націоналізмі й репресовано. 1933 під гаслом реорганізації ВУАН етногр. заклади ліквідовано. Укр. Е. мала певні досягнення за межами УРСР. 1926–45 у складі Укр. наук. інституту в Берліні діяв відділ укр. етнографії та регіон. студій, очолюваний З. Кузелею. Серед публікацій цього Інституту – етногр. праці В. Петрова та П. Коваліва. У періодиці опубл. статті Л. Білецького, В. Щербаківського, П. Одарченка, С. Килимника, О. Воропая, Ю. Сенька, А.-Г. Горбач, П. Зварича, О. Береста, Є. Онацького, І. Сидорука, В. Лева, Л.-К. Бурачинської-Рудик, Д.-М. Горняткевича, І. Огієнка. Серед вид. більшого обсягу – дослідж. «Історія української літератури» (Ауґсбурґ, 1947) Л. Білецького, зі слов’ян. фольклору Канади (1958) Я.-Б. Рудницького та «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпеґ, 1965) І. Огієнка. Окремі дослідж. з Е. вміщено в публікаціях Канад. інституту укр. студій, Укр. інституту при Гарвард. університеті, каф. україністики при Університеті Альберти в Канаді та УВАН. Велика заслуга у відродженні Е. в УРСР післявоєн. часу належить М. Рильському та К. Гуслистому, які сприяли розгортанню етногр. досліджень. У працях укр. етнографів цього періоду значне місце відведено теорії та історії етногр. науки, найважливіші стосувалися проблем етногенезу та етнокультур. зв’язків українського народу: «Географічне розміщення народів в Українській РСР з Картою сучасного етнічного складу населення УРСР» (1966) та «Развитие межэтнических связей на Украине» (1976) В. Наулка, «До питання про утворення української нації» (1967) К. Гуслистого, «Населення Українських Карпат ХV–ХVІІІ ст.» (1976) Ю. Гошка (усі – Київ). Історіогр. питання Е. відображено у працях «Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків» (1974) В. Горленка та «Україна в дослiдженнях польських етнографiв ХIX ст.» (1976; обидві – Київ) З. Болтарович. Узагальнююче дослідж. «Украинцы» видано у серії «Народы мира» (Москва, 1964). Опубл. колективні монографії, присвяч. істор.-етногр. р-нам України, важливим етногр. проблемам: «Древнее жилище народов Восточной Европы» (1975), «Карпатский сборник» (1976), «Культурно-бытовые процессы на юге Украины» (1979; усі – Москва), «Бойківщина: Істор.-етногр. дослідж.» (1983), «Етнографія Києва і Київщини. Традиції і сучасність» (1986; обидві – Київ), «Этнография восточных славян» (Москва, 1987), «Гуцульщина: Істор.-етногр. дослідж.» (Л., 1987), «Общественный, семейный быт и духовная культура населения Полесья» (Минск, 1987), «Полесье: Материал. культура» (К., 1988). Укладено, але не видано фундам. «Історико-етнографічний атлас України». Особливості госп. діяльності та матеріал. культури українців відображено у працях «Народна землеробська техніка українців» (1971) В. Горленка, І. Бойка та О. Куницького, «Полонинське господарство Українських Карпат другої пол. ХІХ – 30-х рр. ХХ ст.» (1978) М. Мандибури, «Художня тканина західних областей УРСР» (1979) С. Сидорович, «Сучасні художні тканини Українських Карпат» О. Никорак, «Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье» (обидві – 1988) Т. Ніколаєвої, «Український народний одяг: Етногр. слов.» (1995; усі – Київ) К. Матейко. Проблемам громад. та сімей. побуту присвяч. кн. «Громадський побут українського селянства» О. Кувеньової, «Сімейний побут і звичаї українського народу: Істор.-етногр. нарис» О. Кравець (обидві – 1966), «Нариси народної весільної обрядовості на Україні» (1974) Н. Здоровеги, «Новорічні свята українців: Традиції і сучасність» (1978) О. Курочкіна, «Картографирование явлений духовной культуры: По материалам родил. обрядности украинцев» (1981) Н. Гаврилюк, «Берегиня» (1987) та «Покуть» (1992) В. Скуратівського, «Весільні звичаї та обряди на Україні: Істор.-етногр. дослідж.» (1988; усі – Київ) В. Борисенко. Серед праць про нар. харчування – монографії «Українська народна кулінарія» (1977) Л. Артюх та «Народне харчування українців Карпат в кiнцi XIX – на початку XX ст.» (1979; обидві – Київ) Т. Гонтар.

Характер розвитку укр. Е. обумовлений комплексом конкретно-істор. і соціокультур. обставин 1990-х рр. – поч. 21 ст. Гол. етногр. (етнол.) закладами України нині є ІМФЕ НАНУ (Київ), Інститут народознавства НАНУ (Львів), у складі якого створ. 2000 Інститут керамології (смт Опішня Зіньків. р-ну Полтав. обл.). Значну роботу проводять Музей етнографії та худож. промислу, відділ пам’яток духов. культури Інституту укр. археографії та джерелознавства НАНУ (Київ), Центр українознавства при Київ. університеті. У Київ., Львів., Одес., Чернів., Прикарп. (Івано-Франківськ) університетах уведено спеціалізацію з народознавства та створ. відповідні кафедри. Опубл. підручники й навч. посібники «Культура і побут населення України» (К., 1991; 1993) В. Наулка, «Українське народознавство» (1993), «Етнографія України» (1994; обидва – Львів), курси лекцiй «Українська етнографiя» (1994) та «Етнiчнiсть та етнiчна iсторiя України» (1995; обидва – Київ) А. Пономарьова, «Етнологія: Навч. посіб.» (Уж., 1998) М. Тиводара, «Вступ до етнопедагогіки» (2004), «Етнологія» (2006) В. Кафарського і Б. Савчука, «Українська етнологія» (2007; усі – Київ) В. Борисенко. Фаховими часописами з Е. є «Народна творчість та етнографія» (засн. 1925), «Народознавчі зошити» (від 1995) та «Український керамологічний журнал» (від 2001). Тематичні розділи з Е. подають у ж. «Берегиня», «Родовід», «Пам’ятки України: історія та культура», «Пам’ять століть», «Слов’янський світ», г. «Народознавство», «Жива вода» та ін. Значну роботу з вивчення культури та побуту насел. здійснюють співроб. Музею нар. архітектури та побуту України (Київ), Музею нар. архітектури та побуту (Львів), Нац. істор.-етногр. заповідника «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький Київ. обл.), Закарп., Косів., Чернів. музеїв нар. архітектури та побуту, а також музею у с. Крилос Галиц. р-ну Івано-Фр. обл., Музею лісосплаву на р. Чорна (Міжгір. р-н) та «Лемків. садиба» (Перечин. р-н; обидва – Закарп. обл.), Музею археології та етнології Пд. України при Одес. університеті, Нац. музею-заповідника укр. гончарства в смт Опішня. Після здобуття незалежності значно розширено історіогр. базу етногр. дослідж. за рахунок публікацій праць дослідників кін. 19 ст. – 1920–30-х рр., які були недоступними через ідеол. чинники. У наук. обіг уведено фундам. дослідж. Ф. Вовка, публікації П. Чубинського, М. Сумцова, В. Гнатюка, П. Литвинової-Бартош, Т. Рильського, З. Кузелі, М. Маркевича, В. Милорадовича, П. Іванова, І. Франка, П. Єфименка, Х. Ящуржинського, Р.-Ф. Кайндля, В. Шухевича, М. Грушевського. Вийшли друком праці репрес. співроб. Етногр. Комісії при ВУАН Л. Шульгиної, Ю. Павловича, К. Грушевської, С. Таранушенка, етнодемографів А. Хоменка, М. Черлюнчакевича, антропологів А. Носова, О. Алешо та ін. Перевидано публікації авторів укр. зарубіжжя, зокрема «Звичаї нашого народу: Етногр. нарис» (Мюнхен, т. 1, 1958; т. 2, 1966; К., 1991) О. Воропая, монографію «Ілюстрована історія Лемківщини» (Нью-Йорк, 1964) Ю. Тарновича, книги С. Килимника та І. Огієнка, праці С. Рудницького і В. Кубійовича з етніч. географії, Г. Ващенка, В. Яніва, І. Мірчука, Ю. Липи з етнопедагогіки та етнопсихології. Важливою подією у сусп. житті України став вихід істор.-етногр. дослідж. «Українці» (К.; Опішня, 1999, т. 1–2), яке завершило працю кількох поколінь вчених (у скороченому викладі рос. мовою опубл. 2000 у серії «Народы и культуры», що видає Інститут етнології та антропології РАН у Москві). Продовжено вивчення істор. етногр. р-нів України з погляду теор. обґрунтування їхніх ареалів, водночас вийшли дослідж. за окремими регіонами: «Українське Полісся» («Київське Полісся», К., 1994, вип. 1; «Овруччина», 1999, вип. 2), «Холмщина і Підляшшя» (К., 1997), «Народознавство Одещини: Підруч.» (О., 1998) В. Кушніра, «Етнографія Буковини» (Чц., 1998–2004, т. 1–3) Г. Кожелянка, «Поділля: Істор.-етногр. дослідж.» (К., 1999, т. 1; 2002, т. 2). Значну увагу приділено проблемам етногенезу та етніч. історії, набула поширення запропонована М. Грушевським концепція походження українського народу, базована на ідеї його автохтонності (у рад. історіографії панівною була концепція, що пов’язувала формування українського народу з Давньорус. державою 9–12 ст.; див. Давньоруської народності концепція). Цій тематиці присвяч. праці «Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат» (Л., 1997, т. 1; 2006, т. 2), «Хто і відколи живе в Україні» (1998) В. Наулка, «Антропологічний склад українського народу: Етногенет. аспект» (2000) С. Сегеди, «Етногенез українців» В. Балушка, «Від склавинів до української нації» Л. Залізняка (обидві – 2004), «Історичні витоки українського народу» В. та Я. Баранів (2005; усі – Київ), «Етногенеза українців: спроба теор. конструкції» (Л., 2006) С. Павлюка.

Важливим джерелом етногр. знань є матеріали польових дослідж. Історико-культурологічної експедиції, яка за дорученням Міністерства України з питань надзвич. ситуацій та у справах захисту насел. від наслідків Чорнобил. катастрофи вивчала об’єкти культури, що опинилися під загрозою знищення. Також проведено комплексні експедиції з метою вивчення українців Далекого Сходу і суміж. регіонів РФ. Етногр. і фольклорні матеріали збирають підрозділи провід. етнол. закладів у Миколаєві, Херсоні, м. Слов’янськ (Донец. обл.), Хмельницькому, Івано-Франківську та ін. Укр. науковці беруть участь у міжнар. експедиціях, зокрема спільно з вченими Інституту етнології та культур. антропології Варшав. університету, Інституту міжетніч. дослідж. АН Молдови (Кишинів). Значну роботу з впровадження у наук. обіг архів. джерел з культури та побуту українського народу виконують науковці Інституту укр. археографії та джерелознавства НАНУ (Київ). Опубл. альбоми Д. де ля Фліза (К., 1996, т. 1; 1999, т. 2), епістолярну спадщину укр. етнологів. У роки незалежності продовжено вивчення традиц. об’єктів етногр. науки. Це відображено у монографіях «Традиційне хліборобство України: агротех. аспект» (1991) С. Павлюка, «Етнографія українського гончарства» (1993; обидві – Київ) та «Українська академічна керамологія ХХІ ст.» (Опішня, 2007) О. Пошивайла, «Українська вишивка» Т. Кара-Васильєвої, «Традиційні чоловічі убори українців» Г. Стельмащук (обидві – 1993), «Українські деревообробні промисли» (1997) Є. Шевченка, «Історія українського костюма» (1997) та «Український костюм: надія на ренесанс» (2006) Т. Ніколаєвої, «Традиційна українська кухня в народному календарі» (2006) Л. Артюх, «Українські народні жіночі прикраси ХІХ – початку ХХ ст.» (2007; усі – Київ) Г. Врочинської, «Житло та довкілля: будівельні традиції українців Карпат» (Л., 2007) Т. Файник. Зростає інтерес до культури та побуту різних соц.-профес. груп міського насел., що засвідчують праці «Світ середньовіччя в обрядності українських цехових ремісників» (1993) В. Балушка та «Україна: етнокультурна мозаїка» (2006; обидві – Київ) О. Боряк. Особливості матеріал. культури або госп. діяльності аналізують в аспекті духовності людини, обрядовості, етніч. символіки, норм поведінки, вірувань, семантики: «Гончарство Лівобережної України ХІХ – поч. ХХ ст. і відображення в них настанов української свідомості» (1991) О. Пошивайла, «Ткацтво в обрядах та віруваннях українців (серед. ХІХ – поч. ХХ ст.)» (1997; обидві – Київ) О. Боряк, «Обряди, ініціації українців та давніх слов’ян» (Л.; Нью-Йорк, 1997) В. Балушка, «Українська народна тканина» (К., 1999) Є. Шевченка, «Мала українська селянська сім’я другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.» (Л., 1999) Р. Чмелика. З’явилися публікації про недостатньо досліджені проблеми в етнопедагогіці та етнопсихології: «Українська народна педагогіка» (Л., 2002) Є. Сявавко, «Генеза етнопсихології в Україні кінця ХVІІІ – поч. ХХ ст.: істор.-етнол. аспект» (Л., 2007) М. Балагутрака. У кн. «Феноменологія гончарства» (К., 2000) І. Пошивайла укр. гончарство розглянуто в системі культур. знаків, в аспекті семіотики та міфопоетики. М. Маєрчик, досліджуючи традиц. обрядовість і феномен сучас. укр. міста, застосовує у своїх працях структурно-семант. і етнолінгвіст. аналізи. У монографії «Українські новорічні обряди “Коза і Маланка” (з історії народних масок)» (Опішня, 1995) О. Курочкіна розкрито можливості реконструкції міфол. та фольклор. образів найважливіших ритуал. символів зимової календар. обрядовості, а також питання генезису і функціонування карнавально-святк. культури українців та ін. народів. Подібні питання широко висвітлені у колектив. працях за ред. Г. Скрипник, зокрема «Українське народознавство: Стан і перспективи розвитку на зламі віків», «Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура» (обидві – Київ, 2000). Етнополіт. проблеми розкрито у дослідж. «Етнополітика в Україні: правничий і культурол. аспекти» (1997) В. Євтуха, «Етнополітика: історія і сучасність» (1999) І. Кураса, низці колектив. праць за ред. Ю. Римаренка: «Мала енциклопедія етнодержавознавства» (1996), «Енциклопедія етнокультурознавства» (2000; 2001; усі – Київ). У рамках етносоціол. дослідж. розглядають міграц. процеси, нац. свідомість, етнічні стереотипи, міжнац. конфліктність, проблеми депортов. народів, біженців. Укр. діаспора – тематика вид. «Українці в державах колишнього СРСР» (Ж., 1992) І. Винниченка, «Зарубіжні українці» (1993), щорічника «Українська діаспора» (від 1993), атласу «Українці. Східна діаспора» (1993), «Українці Австралії» (1996), «Українці в Євразії» (2002; усі – Київ) С. Чорного, «Українське населення придунайських земель» О. Бачинської, «Українці за Дунаєм» В. Кушніра (обидві – О., 2002). Розроблено спільні дослідниц. проекти з наук. центрами країн СНД, Інститутом етнографії АН Угорщини (Будапешт), Матицею Сербською (м. Нови Сад, Сербія), Софій., Вроцлав., Краків., Люблін. університетами, УВУ в Мюнхені, Канад. інститутом наук. студій і каф. україністики Університету Альберти. ІМФЕ видав монографію про емігрантів з України в Ізраїлі «Коли гори сходяться» (К., 2007) Л. Фіалкової. Укладено кілька вип. ж. «НТЕ» спільно з франц. й угор. колегами. У дослідж. остан. років приділено значну увагу етносам, які проживають в Україні. Серед них – «Євреї України» (1992, ч. 1) Я. Хоніґсмана й А. Наймана, «Німці в Україні» (1994) В. Сергійчука, «Євреї України» (1995, ч. 2) Я. Єлисавецького, «Кримські татари: Істор. нарис» (1998) Ю. Зінченка, «Німці в Україні (1920–1990 р.)» (1999) В. Євтуха та Б. Чирка, «Національні меншини України у ХХ ст.» О. Рафальського, «Італійці в культурному просторі України» М. Варварцева, «Греки на Українських теренах» (усі – 2000) М. Дмитрієнко та ін., «Етнічна історія греків Приазов’я» (2006; усі – Київ) І. Пономарьової, «Циганське населення Закарпаття» (Уж., 1993) Г. Ємця та Б. Дяченка, «Молдавська меншина в Україні» (Кр., 1998) В. Орлика, «Греки Крыма и Приазовья: история изучения и историография…» (Сф., 1999) М. Араджіоні, «Кримчаки» (Сф., 2000) І. Ачкіназі, «Болгарські переселенці на Півдні України» (З., 2001) В. Мільчева, «Вірменія і Україна: Зб. наук. ст. та рец. 1954–1989 рр.» (Л.; Нью-Йорк, 2001) Я. Дашкевича, «Гагаузы» (О., 2002) А. Шабашева.

Літ.: Cz. Pietkiewicz. Polesie Rzeczyckie: Materjały etnograficzne. Cz. 1. Kultura materjalna. Kraków, 1928; Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1928; Z. Kuziela. Das ukrainissche Volk // Handbuch der Ukraine. Leipzig, 1941; Воропай О. Етнографія – наука про націю. Лондон, 1963; Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків. К., 1964; Болтарович З. Є. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст. К., 1976; Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца ХVІІІ – первой половины ХІХ в. К., 1988; Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України. К., 1989; Этнография и смежные дисциплины. Этнографические субдисциплины. Школы и направления. Методы // Свод этногр. понятий и терминов. Москва, 1998; Борисенко В. К. Нариси з історії української етнології 1920–1930-х років. К., 2002; Наулко В. И. Украинская этнологическая наука: современное состояние и перспективы развития // Этногр. обозрение. 2003. № 6.

В. І. Наулко

Рекомендована література

Cz. Pietkiewicz. Polesie Rzeczyckie: Materjały etnograficzne. Cz. 1. Kultura materjalna. Kraków, 1928;
Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1928;
Z. Kuziela. Das ukrainissche Volk // Handbuch der Ukraine. Leipzig, 1941;
Воропай О. Етнографія – наука про націю. Лондон, 1963;
Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків. К., 1964;
Болтарович З. Є. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст. К., 1976;
Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца ХVІІІ – первой половины ХІХ в. К., 1988;
Скрипник Г. А. Етнографічні музеї України. К., 1989;
Этнография и смежные дисциплины. Этнографические субдисциплины. Школы и направления. Методы // Свод этногр. понятий и терминов. Москва, 1998;
Борисенко В. К. Нариси з історії української етнології 1920–1930-х років. К., 2002;
Наулко В. И. Украинская этнологическая наука: современное состояние и перспективы развития // Этногр. обозрение. 2003. № 6.