Егоїзм

Визначення і загальна характеристика

ЕГОЇ́ЗМ (франц. égoїsme, від его…) — цін­нісна орієнтаціяї субʼєкта, яка полягає у пере­важан­ні в його діяльності та поведінці корисливих особистих потреб при ігноруван­ні інтересів інших людей і соціальних груп. Протилежність альтруїзмові. Проявом Е. є ставле­н­ня до ін. людини як до обʼєкта та засобу досягне­н­ня влас. корисливих цілей. Як риса особистості Е. виявляється у надмір. зосередженості на собі, самозакоханості, без­апеляційності суджень, споживац. ставлен­ні до оточуючих, байдужості та зневазі до них. Формува­н­ня Е. зумовлене соц. транс­формацією природ. інстинкту самозбереже­н­ня. Усві­домле­н­ня цін­ності влас. «Я» є необхід. умовою становле­н­ня й самореалізації особистості, важливим елементом сусп. життя, водночас абсолютизація принципу Е. призводить до негатив. наслідків. Роз­виток Е. повʼяз. з недоліками у вихован­ні. Так, закріпле­н­ня у дитини в процесі сімей. вихова­н­ня завищеної самооцінки може сприяти формуван­ню стійкої цін­ніс. орієнтації, якій властиве врахува­н­ня особистістю лише влас. інтересів, потреб, бажань, пере­живань тощо. У зрілому віці це може при­звести до від­чуже­н­ня — пере­жива­н­ня субʼєктом самотності у ворожому для себе світі.

У низці етич. та етико-психол. концепцій Е. виводять або з природи людини, її прагне­н­ня до щастя (евдемонізм), до насолоди (гедонізм), з потреби домогтися сусп. ви­зна­н­ня (утилітаризм і прагматизм), або з сукупності цих чин­ників (теорії «ро­зумного Е.»). Думки про его­їстичність природи людини, ві­домі вже в антич. філософії (Демокрит, Епікур), роз­винені в етич. доктринах мислителів епохи просвітництва (К.-А. Гельвецій, Т. Гоббс, Б. Мандевіль, Б. Спіноза, П.-А. Гольбах та ін.). Вони вважали, що оскільки людина керується у вчинках лише влас. інтересами, то необхідно не вимагати від­мовитися від них, а вчити «ро­зумно» їх бачити. За умови належної організації сусп. життя інтереси окремої особи не будуть суперечити інтересам інших та су­спільства загалом, а, навпаки, слугуватимуть їм. У теорії «ро­зумного Е.» М. Чернишевський закцентував увагу на служін­ні людиною су­спільству: сві­доме під­порядкува­н­ня своїх інтересів і прагнень потребам рев. боротьби є тим, що найповніше від­повід­ає влас. інтересам. У 19 ст. принцип Е. роз­винено у концепціях М. Штірнера й Ф. Ніцше. У 20 ст. роз­маї­т­тя етич. напрямів зумовило неодно­значне ставле­н­ня до про­блеми Е. — від позитив. об­ґрунтува­н­ня З. Фройдом до спростува­н­ня Дж.-Е. Муром. Е. Фромм вважав, що Е. не тільки не є синонімом любові до себе, а, навпаки, становить її діаметральну протилежність на тій під­ставі, що заперечує любов взагалі. В етиці марксизму формува­н­ня Е. повʼязували з появою приват. власності в період роз­паду первіснообщин. ладу і трактували його як від­ображе­н­ня процесу атомізації сусп. обʼ­єд­нань, виділе­н­ня самодо­стат. індивідів та за­мкнених груп (згодом класів), для яких су­спільно корисна діяльність є лише засобом утвердже­н­ня та збереже­н­ня свого особливого соц. становища. Роз­виток товар. виробництва зробив принцип Е. універсал. мірилом людської (під­приємниц.) активності, і лише зі зникне­н­ням приват. власності, на думку марксистів, він може втратити роль осн. способу мотивації діяльності та буде витіснений принципом колективізму.

Літ.: Рэнд А. Концепция эгоизма / Пер. с англ. С.-Петербург, 1995; Багмет І. М. Альтруїзм та егоїзм у жит­тєвій позиції елітарної особистості // Наук. зап. Ін­ституту психології. К., 2000. Вип. 1; Ходячий В. М. Егоїзм як соціокультурний феномен і фактор політичної соціалізації особистості // Нова парадигма. З., 2000. Вип. 16; Коваль О. Егоїзм як першо­причина людських учинків // Психологія і су­спільство. 2003. № 3.

М. М. Заброцький

Егоїзм груповий — різновид поведінки соц. груп і колективів (профес., вироб., політ., громад., нац. тощо), задоволе­н­ня потреб яких шкодить іншим та су­спільству, зачіпає їхні інтереси. Е. г. як соц. явище є морально-етич. феноменом, системою цін­ностей, що втілює вузькопрагматичні, споживац. на­строї та орієнтації винятково на «свою команду»; формою діяльності, спрямов. на здобу­т­тя без­під­став. пере­ваг у роз­поділі та пере­розподілі матеріал. благ; від­окремле­н­ням групового інтересу від сусп.; проти­ставле­н­ням «своїх» «іншим». Сутність (природу) Е. г. ви­значають характер і тип сусп. устрою. У су­спільствах колективіст. типу, що функціонують на засадах без­еквівалентності обміну та роз­поділу, централізовано-планової регуляції госп. життя, Е. г. трактують як дис­функціонал., де­структивне явище, притаман­не періодам кризи колективіст. від­носин, руйнації командно-адм. економіки. Для ринк. су­спільств Е. г. (корпоративізм, партнерство) є не гальмом або пере­шкодою, а функціонал. і кон­структив. явищем (за деякими винятками: мафіозні клани, групи наркобізнесу, рекет). Привнесе­н­ня принципів продуктив. конкурент. індивідуалізму (егоїзму) до колективіст. системи чи су­спільства з усталеними держ.-общин. традиціями призводить або до його від­торгне­н­ня, або до таких модифікацій, як споживацтво (примат пере­розподілу над виробництвом); місництво та ві­домчість; позаринк. монополія цін; кримінал. і напів­кримінал. фінанс.-екон. діяльність; напів­легал. і стихійна приватизація держ. майна і комунал. власності; здійсне­н­ня бартер. операцій, які не контролюються оподаткува­н­ням; рекет, корупція тощо. За характером дії та впливу на сусп. життя роз­різняють функціонал. і дис­функціонал. Е. г. Перший притаман­ний соц. групам, що інтегровані в існуючі соц.-екон. від­носини та вироб. умови і від­ображають їх сутність; другий — не інтегров. або слабоінтегров. у соц.-екон. систему та вироб. від­носини групам. Залежно від соц.-екон. та морально-етич. наслідків Е. г. поділяють на кон­структив. і де­структивний. Пошире­н­ня де­структив. Е. г. (виявляється в орієнтаціях певних соц. груп на одержа­н­ня мит­тєвої вигоди, пере­ваг над ін. групами) свідчить про кризовий стан су­спільства. Кон­структив. Е. г. сприяє досягнен­ню позитив. результатів, під­вищен­ню продуктивності праці, поліпшен­ню якості продукції та зро­стан­ню її обсягів, оскільки, пере­слідуючи свої корпоративні інтереси, соц. група одночасно задовольняє потреби су­спільства, сприяє його роз­витку. Такий Е. г. має позитив. соц.-екон. та морал. сенс. Де­структив. Е. г. досить часто збігається з дис­функціонал., але не тотож. йому, оскільки за певних умов остан­ній може ві­ді­гравати кон­структивну роль, напр., коли госп. система пере­стає виконувати свої функції, а в її надрах зароджуються нові, пер­спективні види виробництва. За способом реалізації групових інтересів виділяють декілька типів Е. г.: вимушений — виявляється на мікрорівні як захист від макросистеми (госп. механізму, соц.-екон. устрою), що не сприяє реалізації сусп. потреб у формі групової діяльності; споживац. (утриман.) — характер. для груп, які завдяки особл. соц. статусу та недосконалості макросистеми користуються привілеями у сфері роз­поділу матеріал. благ без еквівалент. трудового внеску; силовий — прояви, повʼязані з силовими, хоча й закон. діями та заходами (страйки), коли одержа­н­ня матеріал. благ одними колективами шкодить ін.; насильниц. (інтервенціоналіст.) — виявляється у за­стосуван­ні протизакон. дій і засобів (рекет, корупція, шахрайство та ін.). Для фіксації фактів Е. г. використовують індикатори: спосіб екон. діяльності, тип соц. поведінки і різновид групової системи цін­ніс. орієнтацій і норм. Дис­функціонал., де­структив. Е. г. характеризується не­продуктив. екон. діяльністю, цін­ніс. орієнтаціями і нормами, спрямов. на досягне­н­ня мети будь-якою ціною, соц. поведінкою, яка задовольняє винятково групові (кланові) інтереси. Показниками функціонал.-кон­структив. Е. г. за наявності групових цін­ніс. орієнтацій і норм є екон. продуктивна діяльність і соц. поведінка, що задовольняє не тільки групові, а й сусп., держ. інтереси.

А. С. Лобанова

Завантажити статтю