Економіка праці

ЕКОНО́МІКА ПРА́ЦІ  — розділ економічної науки, що вивчає проблеми праці та трудової діяльності людей. Е. п. розвивалася паралельно у рад. наук. школі та зх., що зумовило відмінності у предметі дослідження. У капіталіст. країнах вона певною мірою зводилася до вивчення проблем ринку праці, кривих попиту та пропозиції, зайнятості й безробіття і впливу цих процесів на заробітну плату. Такий підхід викладений у праці «Modern Labor Economics: Theory and Public policy» (1982; рос. перекл. — «Современная экономика труда. Теория и государственная политика», Москва, 1996) Р. Еренберґа та Р. Сміта, які вважають, що Е. п. — дослідж. функціонування та результатів ринку в сфері праці. На їхній погляд, необхідно зосередитися на вивченні поведінки роботодавців і робітників у відповідь на дію заг. стимулів у вигляді заробіт. плати, цін, прибутків та негрош. факторів у галузі труд. взаємовідносин. Іноді науковці обмежуються достатньо вузьким трактуванням Е. п., що не охоплює всієї різноманітності соц.-екон. проблем праці. Так, її розглядають як самост. розділ екон. теорії, що вивчає функціонування специфіч. ринку, де в якості товару виступає робоча сила. Більш повним є визначення Е. п. як галузі екон. науки, що вивчає закономірності та способи рац. формування, використання, відтворення й розвитку гол. вироб. сили суспільства — людського ресурсу, організації та стимулювання ефектив. труд. діяльності працюючих для макс. задоволення їх матеріал. і духов. потреб. Таким чином, предмет Е. п. — праця як цілеспрямов. діяльність людини, що завжди є взаємодією між людиною і природою та відношеннями між людьми у процесі й з приводу виробництва. У процесі праці відбуваються вдосконалення труд. навичок і досвіду, підвищення рівня емпірич. і наук. знань, покращення засобів праці, розвиток соц.-труд. відносин (зростає здатність людини створювати різноманітні матеріал. та духовні блага).

Протягом тривалого періоду істор. розвитку людства та його труд. діяльності проблеми рац. організації праці та упр. людськими ресурсами не мали належ. наук. обґрунтування, проте проблеми природи і принципів ефектив. упр. працею були предметом дослідж. багатьох вчених. Представники марксизму розвинули труд. теорію вартості, згідно з якою відбулася персоніфікація всієї системи соц.-екон. відносин; створили галерею екон. типів: капіталіста, дрібного виробника, найманого працівника. На поч. 20 ст. виникла школа наук. упр., або наук. організації праці, осн. положення якої викладені в роботах Ф. Тейлора. Представники цієї школи шукали шляхи індивід. розвитку працівників через зниження рівня втомлюваності, наук. відбір для роботи за певним фахом; вивчали можливості забезпечення відповідності здібностей людей і вимог робочого місця; вдосконалювали систему стимулювання праці. У їхніх дослідж. наголошено на провід. ролі людського фактора у промисловості й висловлене переконання у тому, що працівнику повинна бути надана можливість знайти в своїй праці не лише джерело існування, але й задоволення. А. Файоль виокремив осн. принципи упр. персоналом: винагорода, справедливість, постійність складу, підпорядкування частк. інтересів заг., єдність. Ф. і Л. Ґілбрети займалися переважно питаннями вивчення фіз. роботи у вироб. процесах та досліджували можливості нарощування вип. продукції за рахунок ефективнішого виконання операцій ручної праці без збільшення зусиль працівників. Вони першими застосували для вивчення робочих рухів кінокамеру і винайдений ними мікрохронометр, започаткували наук. нормування праці. Концентрація виробництва і монополізація капіталу на поч. 20 ст. призвела до небаченого раніше скупчення великих мас працівників різних спеціальностей на великих підприємствах; більш частк. поділу праці та виділення функції упр. персоналом. Важливим етапом розвитку управлін.-труд. напряму наук. думки став рух за людські відносини на виробництві (1930–50-і рр.). Найвідоміші фахівці у цьому напрямі: М. Фоллет — вперше визначила менеджмент як забезпечення виконання роботи за допомогою ін. осіб, Е. Мейо — довела значення для ефективності виробництва сили взаємодії між людьми. Подальші дослідж. А. Маслоу, К. Арджиріса, Р. Лайкерта, Д. Мак-Ґреґора, Д. Мак-Клелланда, Ф. Герцберґа, Л. Портера, Е. Лоулера та ін. висвітлювали різні аспекти соц.-труд. взаємодії людей, мотивації, характеру влади й авторитету, комунікації в організаціях, лідерства, змісту роботи та якості труд. життя тощо.

На поч. 20 ст. у Рос. імперії значно зросла зацікавленість різними аспектами труд. діяльності людини: психофізіол., екон.-opганізац., профес. та ін., тісно переплетеними між собою. Еволюція науки упр. персоналом невіддільна від історії розвитку самої науки упр., а також суміж. галузей знань — психотехніки, психофізіології, гігієни праці, психології, наук. організації праці тощо. Найвідоміший представник рад. школи Е. п. — С. Струмилін, який практично об’єктивно, майже без ідеол. нашарувань дослідив значні масиви екон. проблем праці, зокрема розробив методи класифікації і групування професій, визначив осн. фактори диференціації оплати праці. О. Ґастєва вважають засн. школи наук. організації праці; П. Керженцев, а згодом П. Єсманський (дир. Таганроз. інституту наук. організації виробництва, РФ) досліджували спіл. риси робіт, пов’язаних з упр. людьми, передбачаючи таким чином осн. ідею праксеології; Ф. Дунаєвський (дир. Харків. інституту праці) акцентував увагу на проблемах добору персоналу, його підготовки і стимулювання. Однак наприкінці 1930-х pp. у СРСР об’єктивні наук. дослідж. були практично згорнуті, натомість у розвинених капіталіст. країнах в цей час до проблем людського фактора та мотивації праці звернулися і теоретики менеджменту, оскільки практика упр. переконливо довела, що психол., соціол., екон., юрид. та ін. фактори суттєво впливають на ефективність функціонування організації. Окрім Е. Мейо і М. Фоллет, до представників школи людських відносин відносять також Д. Мак-Ґреґора, який зазначав, що теор. передумови, яких дотримується керівництво щодо упр. людськими ресурсами, визначають весь характер підприємства, а також запропонував широко відомі нині теорії X і Y, які розвинув В. Оучі. З поч. 1960-х рр. упр. розглядають крізь призму взаємовідносин людей, його важливим методом стають соц.-психол. відносини. В СРСР у 1970–80-х рр. дослідж. у галузі упр. людськими ресурсами здійснювали насамперед фахівці з проблем психології та соціології — В. Ядов, А. Марков, Г. Зараковський, В. Тарасов, Ю. Нерпов, Є. Климов, Б. Смирнов, Б. Леонов та ін. Завдяки дослідж. Б. Ломова, Б. Ананьєва, В. Зінченка, А. Леонтьєва в окремий напрям науки упр. виділилася ергономіка. У цей час відбувається процес становлення інж. психології як самост. науки, продовжує активно розвиватися нормування праці. Серед вчених, що зробили знач. внесок у розвиток теорії нормування, — Е. Андрющенко, В. Бабич, Н. Березіна, М. Бухалков, Б. Генкін, Б. Ігумнов, Г. Калітич, В. Кочетков, Г. Слезінгер, А. Павленко, П. Петроченко, В. Плаксов, Є. Шерман та ін. Значно розширили теорію продуктивності й ефективності праці Є. Антосєнков, Є. Капустін, Д. Карпухін, В. Костаков, Л. Костін, О. Котляр, В. Куликов, Ї. Маслова, А. Мілюков, Г. Пруденський, О. Рузавіна й ін.

В Україні труд. напрям екон. думки розвивають науковці Інституту економіки та прогнозування НАНУ, НДІ праці та зайнятості насел. Міністерства праці та соц. політики (обидва — Київ), НДІ соц.-труд. відносин (Луганськ), Інституту регіон. дослідж. НАНУ (Львів), Ради по вивченню продуктив. сил України НАНУ, Екон. НДІ Міністерства економіки України, Укр. НДІ аграр. проблем (усі — Київ), Київ., Львів., Харків. університетів, Київ. екон. університету. Теор., метод. і прикладні проблеми Е. п. висвітлені у працях В. Андрієнка, О. Амоші, С. Бандура, Л. Безчасного, Д. Богині, І. Бондар, О. Бугуцького, Г. Дмитренка, М. Долішнього, С. Злупка, М. Кіма, A. Колота, Л. Кривенко, І. Крижка, В. Лагутіна, Е. Лібанової, Н. Лук’янченко, Ю. Ніколенка, В. Новикова, О. Новикової, В. Оникієнка, Н. Павловської, Ю. Палкіна, І. Петрової, С. Пирожкова, М. Прокопенка, В. Савченка, М. Сіроштана, О. Турецького, О. Уманського, О. Устенка, Д. Черваньова, М. Чумаченка, А. Чухна, Л. Шевченко та ін.

Завантажити статтю