Крушельницький Іван Антонович

Визначення і загальна характеристика

КРУШЕЛЬНИ́ЦЬКИЙ Іван Антонович (12. 11. 1905, м. Коломия, нині Івано-Фр. обл. — 17. 12. 1934, Київ) — поет, пере­кладач, літературний критик, мистецтво­знавець, графік. Син Антона та Марії, брат Володими­ри, Богдана і Тараса, батько Ла­риси, дід Тетяни Крушельниць­ких, чоловік Галі Левицької. У Відні на­вчався в Університеті та від­відував лекції в АМ, закінчив Карлів університет у Празі (1927). Повернувшись до Галичини, працював учителем рисунка Стрийської української гімназії (нині Львівська обл.) та організував при ній театральну школу, керував театральною шко­лою при Музичному ін­ституті ім. М. Лисенка у Львові. За прокомуністичні по­гляди по­збавлений права викладати. 15 червня 1929 заарештований й увʼязнений. Член літературної організації «Горно» (1929).

Від 1929 — спів­робітник львівського ж. «Нові шляхи», на сторінках якого роз­горнув плідну літературну діяльність. Привітав появу першої зб. «Дорога» Б. Кравціва, високо оцінив лірику С. Черкасенка, драми «Казка старого млина» та «Про що тирса шелестіла» Олександра Олеся. 1931 заснував Західноукраїнське мистецьке обʼєд­на­н­ня, редагував його «Альманах лівого мистецтва». Через пере­слідува­н­ня та обшуки польської влади у вересні 1932 ви­їхав до Харкова, де працював в Українському НДІ матеріальної культури, досліджуючи західноукраїнське мистецтво. 5 листопада 1934 заарештований із батьком, братами та се­строю. Виїзна се­сія колегії Верховного Суду СРСР, що засідала 13–15 грудня, засудила до страти 28-х українських пись­мен­ників, серед них і Крушельницький, за звинуваче­н­ням у під­готовці терористичних актів проти радянської влади.

Його перша поетична зб. «Весняна пісня» (Ві­день, 1924) сповнена настро­єм юнацької без­журності, елегантності вислову, акварельної пластич­ності та музичності. Ці риси пе­редають, з одного боку, радість від­кри­т­тя світу, з іншого — від­ображають багато­гран­ність зацікавлень поета. Живописні й музичні асоціації — «будівельні матеріал» оригінальних метафор, у яких вчуваються інтонації молодого П. Тичини («Віються срібні зливи…»). У зб. «Юний спокій» (Стрий, 1929) збережено чар молодості й лег­кість вислову, але вже як від­гомін пере­йденого, що не повертається. На місце враже­н­ня при­йшла задума, зʼявилася цілість задуму, замість легкої, неконтрольованої ім­провізації — концептуальна ясність, рівновага частин і цілого. Ці вірші мають виразні ознаки поетики символізму, споріднені з поезією пред­ставників групи «Митуса», чия поезія у стильовому плані випливала з модернізму «Молодої Музи» та київської групи «Музагет». Проте символізм Крушельницького не по­вторював їх, натомість значний вплив на нього спра­вили творчість та зна­йомство з ав­стрійським поетом-неоромантиком Г. фон Гофман­н­сталем, добірку творів якого видав в авторизованому пере­кладі — «Лірика Гофман­сталя» (Л., 1931).

Нариси «З роз­мов з Гофман­сталем» («Нові шляхи», 1929, № 4–5, 8) засвідчили еру­дицію та естетичний смак молодого поета. Крушельницький уславляв «дух вели­кого коха­н­ня» — сили буття, де навіть Мадон­на смутку не може загасити бага­т­тя снаги як запоруки вічності духовного начала людини («Мадон­на смутку»). Пісню величі уже не міг живити ні чорний смуток культурпесимізму «молодомузівців» поч. 20 ст., ні пісня над могилами героїв сі­чової епопеї періоду Визвольних змагань 1918–21. У зб. «Бурі і вікна» (1930) стрижневими є цикл «Со­нети серця» (внутрішній сюжет роз­вивається не від надії до роз­чарува­н­ня чи драми, а навпаки) та «Баляда про багряну купіль, шовковий мотузок, чорний пістоль й усмішку життя», яка демонструє появу в його поезії струменя, повʼязаного із ґротеском і натуралізмом, що зна­йшло продовже­н­ня у творах «На прослухан­ні», «Залізна корова», циклі «Вій­на», сповнених атмо­сферою нар. боротьби проти польської оку­пації Західної України. Їх героєм є революціонер, який мріє про соціальну рівність і почу­т­тя солідарності людей праці — тут виразно помітна орієнтація на комуніст. ідеологію, що від­ображала на­строї знач. частини української інтелігенції, яка під впливом позірної українізації 1920-х рр. в УСРР сподівалася на від­родже­н­ня укр. державності в соціаліст. варіанті. Однак у цих творах немає ідеологічних пере­сад і лозунговості, якими пере­ткана, напр., поезія О. Гаврилюка, зокрема його пое­ма «Львів». Тюремні поезії спів­­­звучні з творами цієї тематики В. Бобинського, Б. Кравціва та ін. Найважливіше — пере­могти себе; вивище­н­ня над об­ставинами, кри­сталізація особисто­сті по­дані через деталі, на які людина в звичай. умовах не звернула б уваги. У «Баляді про багряну купіль…» автор веде читача у під­сві­дому сферу вчинків: «ключ од шафи, що стримів у замку, Тебе отямив…» і — врятував героя від самогубства. Цикл «Війна» створ. за принципом «ес­тетизації» потворного, складається з низки епізодів, не по­вʼя­заних сюжет. лінією. Перед читачем — «масовка», де епізоди змінюються один за одним, мов­би за вказівками без­глуздого дій­ства, що зветься війною; кожний епізод пере­дає певну грань жорстокості воєн. буднів: від насильного рекрутства до загибелі тисяч людей від отруйного газу — досягне­н­ня цивілізації. Жахи вій­ни поет пере­дав засобами ро­зірваної сюр­реалістичної образності.

У вірші «Залізна корова» виразно виявляються елементи сюр­реалізму. Цей образ — плід виснаженої, доведеної до стану божеві­л­ля допитами та катуван­нями уяви вʼязня; це ніч, сповне­на жахів і страхітливих видінь. У неї — «жуйка кривава», «удари, й електрика, й мова». Де­струкція, де рвуться логічні звʼязки між поня­т­тями й реаліями, має пси­хологічну мотивацію, і читач про­ймається почу­т­тям тривоги й жаху. Витвір звихненої уяви героя — «залізна корова» — роз­падається, коли до камери вʼязня входять «дванадцять перістих курок» — дванадцять псевдо­апостолів світу неправди і зла. Пи­сав про польську тюрму, але всі ці жахи бліднуть перед радянськими тюрмами і таборами. Про це він не встиг роз­повісти.

Еволюція пое­зії Крушельницького зумовлена внутрішнім самору­хом таланту: від світлих на­строїв юнацької лірики зі зміною радості й смутку до ускладненої образності творів пізнішого періоду, що від­ображає брутальність то­гочасного реального життя. Найсуворішим критиком він вважав батька, прихильника соціологічного під­ходу до літератури, який стримував сина від захопле­н­ня модерністськими течіями. У низці поетичних творів львівського періоду по­значилася класово-ідеологічна установка поета: він впадав у надривний тон і багатослівʼя («Хор перед­міських дітей», «Піс­ня про руки») або створював штучні ситуації, зокрема у поемах «З-над прірви», «Поема про різьбара».

Графічні роботи сповнені на­строєвості, тонкого філі­гран­ного викона­н­ня. У циклі пей­зажів викори­став техніку «білих плям» на чорному тлі. Важливе значе­н­ня у композиціях надавав кольору. У 1930-х рр. уклав альбом «Графіка І. Крушельниць­кого» (ви­дано як альбом-каталог «Іван Крушельницький. Графіка», Л., 2004).

Чимало уваги присвя­тив театру й драматургії. Прагнув втілити нові ідеї роз­витку сценічного мистецтва, зокрема об­ґрунтував принцип театрального дійства як цілісного ансамблю, що дає про­стір для самовираже­н­ня актора й режисера. Видав пʼєси «Спір за мадон­ну Сільвію» (1930), «Мури і вежі» (1932; обидві — Львів). На конкурсі Наркомосу за пʼєсу «На скелях (Каверна № 16)» 1932 від­знач. 2-ю премією (її збирав­ся ставити Лесь Курбас у театрі «Березіль», проте по­становку не здійснено). Із пʼєс «Бурі над Заходом» та «Біле і червоне» опублікував першу дію (решту знищено чи залишено в архівах НКВС). Реабілітований 1958.

Тв.: Пісня про руки. 1964; Поезії. 1993 (обидві — Київ).

Літ.: Дубина М. Іван Крушельницький // Сурмачі воз­зʼ­єд­на­н­ня. К., 1976; Ільницький М. Весняна пісня в чорному ореолі // Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». Л., 1995; З порога смерті... : письмен­ники України - жертви сталінських ре­пресій. К., 1991.

М. М. Ільницький

Завантажити статтю