Крушельницький Іван Антонович

КРУШЕЛЬНИ́ЦЬКИЙ Іван Антонович (12. 11. 1905, м. Коломия, нині Івано-Фр. обл. — 17. 12. 1934, Київ) — поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, графік. Син Антона та Марії, брат Володимири, Богдана і Тараса, батько Лариси, дід Тетяни Крушельницьких, чоловік Галі Левицької. У Відні навчався в Університеті та відвідував лекції в АМ, закінчив Карлів університет у Празі (1927). Повернувшись до Галичини, працював учителем рисунка Стрийської української гімназії (нині Львівська обл.) та організував при ній театральну школу, керував театральною школою при Музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові. За прокомуністичні погляди позбавлений права викладати. 15 червня 1929 заарештований й ув’язнений. Член літературної організації «Горно» (1929).

Від 1929 — співробітник львівського ж. «Нові шляхи», на сторінках якого розгорнув плідну літературну діяльність. Привітав появу першої зб. «Дорога» Б. Кравціва, високо оцінив лірику С. Черкасенка, драми «Казка старого млина» та «Про що тирса шелестіла» Олександра Олеся. 1931 заснував Західноукраїнське мистецьке об’єднання, редагував його «Альманах лівого мистецтва». Через переслідування та обшуки польської влади у вересні 1932 виїхав до Харкова, де працював в Українському НДІ матеріальної культури, досліджуючи західноукраїнське мистецтво. 5 листопада 1934 заарештований із батьком, братами та сестрою. Виїзна сесія колегії Верховного Суду СРСР, що засідала 13–15 грудня, засудила до страти 28-х українських письменників, серед них і Крушельницький, за звинуваченням у підготовці терористичних актів проти радянської влади.

Його перша поетична зб. «Весняна пісня» (Відень, 1924) сповнена настроєм юнацької безжурності, елегантності вислову, акварельної пластичності та музичності. Ці риси передають, з одного боку, радість відкриття світу, з іншого — відображають багатогранність зацікавлень поета. Живописні й музичні асоціації — «будівельні матеріал» оригінальних метафор, у яких вчуваються інтонації молодого П. Тичини («Віються срібні зливи…»). У зб. «Юний спокій» (Стрий, 1929) збережено чар молодості й легкість вислову, але вже як відгомін перейденого, що не повертається. На місце враження прийшла задума, з’явилася цілість задуму, замість легкої, неконтрольованої імпровізації — концептуальна ясність, рівновага частин і цілого. Ці вірші мають виразні ознаки поетики символізму, споріднені з поезією представників групи «Митуса», чия поезія у стильовому плані випливала з модернізму «Молодої Музи» та київської групи «Музагет». Проте символізм Крушельницького не повторював їх, натомість значний вплив на нього справили творчість та знайомство з австрійським поетом-неоромантиком Г. фон Гофманнсталем, добірку творів якого видав в авторизованому перекладі — «Лірика Гофмансталя» (Л., 1931).

Нариси «З розмов з Гофмансталем» («Нові шляхи», 1929, № 4–5, 8) засвідчили ерудицію та естетичний смак молодого поета. Крушельницький уславляв «дух великого кохання» — сили буття, де навіть Мадонна смутку не може загасити багаття снаги як запоруки вічності духовного начала людини («Мадонна смутку»). Пісню величі уже не міг живити ні чорний смуток культурпесимізму «молодомузівців» поч. 20 ст., ні пісня над могилами героїв січової епопеї періоду Визвольних змагань 1918–21. У зб. «Бурі і вікна» (1930) стрижневими є цикл «Сонети серця» (внутрішній сюжет розвивається не від надії до розчарування чи драми, а навпаки) та «Баляда про багряну купіль, шовковий мотузок, чорний пістоль й усмішку життя», яка демонструє появу в його поезії струменя, пов’язаного із ґротеском і натуралізмом, що знайшло продовження у творах «На прослуханні», «Залізна корова», циклі «Війна», сповнених атмосферою нар. боротьби проти польської окупації Західної України. Їх героєм є революціонер, який мріє про соціальну рівність і почуття солідарності людей праці — тут виразно помітна орієнтація на комуніст. ідеологію, що відображала настрої знач. частини української інтелігенції, яка під впливом позірної українізації 1920-х рр. в УСРР сподівалася на відродження укр. державності в соціаліст. варіанті. Однак у цих творах немає ідеологічних пересад і лозунговості, якими переткана, напр., поезія О. Гаврилюка, зокрема його поема «Львів». Тюремні поезії співзвучні з творами цієї тематики В. Бобинського, Б. Кравціва та ін. Найважливіше — перемогти себе; вивищення над обставинами, кристалізація особистості подані через деталі, на які людина в звичай. умовах не звернула б уваги. У «Баляді про багряну купіль…» автор веде читача у підсвідому сферу вчинків: «ключ од шафи, що стримів у замку, Тебе отямив…» і — врятував героя від самогубства. Цикл «Війна» створ. за принципом «естетизації» потворного, складається з низки епізодів, не пов’язаних сюжет. лінією. Перед читачем — «масовка», де епізоди змінюються один за одним, мовби за вказівками безглуздого дійства, що зветься війною; кожний епізод передає певну грань жорстокості воєн. буднів: від насильного рекрутства до загибелі тисяч людей від отруйного газу — досягнення цивілізації. Жахи війни поет передав засобами розірваної сюрреалістичної образності.

У вірші «Залізна корова» виразно виявляються елементи сюрреалізму. Цей образ — плід виснаженої, доведеної до стану божевілля допитами та катуваннями уяви в’язня; це ніч, сповнена жахів і страхітливих видінь. У неї — «жуйка кривава», «удари, й електрика, й мова». Деструкція, де рвуться логічні зв’язки між поняттями й реаліями, має психологічну мотивацію, і читач проймається почуттям тривоги й жаху. Витвір звихненої уяви героя — «залізна корова» — розпадається, коли до камери в’язня входять «дванадцять перістих курок» — дванадцять псевдоапостолів світу неправди і зла. Писав про польську тюрму, але всі ці жахи бліднуть перед радянськими тюрмами і таборами. Про це він не встиг розповісти.

Еволюція поезії Крушельницького зумовлена внутрішнім саморухом таланту: від світлих настроїв юнацької лірики зі зміною радості й смутку до ускладненої образності творів пізнішого періоду, що відображає брутальність тогочасного реального життя. Найсуворішим критиком він вважав батька, прихильника соціологічного підходу до літератури, який стримував сина від захоплення модерністськими течіями. У низці поетичних творів львівського періоду позначилася класово-ідеологічна установка поета: він впадав у надривний тон і багатослів’я («Хор передміських дітей», «Пісня про руки») або створював штучні ситуації, зокрема у поемах «З-над прірви», «Поема про різьбара».

Графічні роботи сповнені настроєвості, тонкого філігранного виконання. У циклі пейзажів використав техніку «білих плям» на чорному тлі. Важливе значення у композиціях надавав кольору. У 1930-х рр. уклав альбом «Графіка І. Крушельницького» (видано як альбом-каталог «Іван Крушельницький. Графіка», Л., 2004).

Чимало уваги присвятив театру й драматургії. Прагнув втілити нові ідеї розвитку сценічного мистецтва, зокрема обґрунтував принцип театрального дійства як цілісного ансамблю, що дає простір для самовираження актора й режисера. Видав п’єси «Спір за мадонну Сільвію» (1930), «Мури і вежі» (1932; обидві — Львів). На конкурсі Наркомосу за п’єсу «На скелях (Каверна № 16)» 1932 відзнач. 2-ю премією (її збирався ставити Лесь Курбас у театрі «Березіль», проте постановку не здійснено). Із п’єс «Бурі над Заходом» та «Біле і червоне» опублікував першу дію (решту знищено чи залишено в архівах НКВС). Реабілітований 1958.

Тв.: Пісня про руки. 1964; Поезії. 1993 (обидві — Київ).

Літ.: Дубина М. Іван Крушельницький // Сурмачі возз’єднання. К., 1976; Ільницький М. Весняна пісня в чорному ореолі // Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». Л., 1995; З порога смерті... : письменники України - жертви сталінських репресій. К., 1991.

М. М. Ільницький

Основні твори

Пісня про руки. 1964; Поезії. 1993 (обидві — Київ).