Народний рух України

Визначення і загальна характеристика

НАРО́ДНИЙ РУХ УКРАЇ́НИ Виник як найбільш впливова в УРСР неформальна організація в ході кон­ституційної реформи липня–грудня 1988 (див. Кон­ституційні реформи в СРСР). У той час неформал. називали органазації, створені з ініціативи громадян без схвале­н­ня органами КДБ СРСР і комітетами КПРС. Реформа по­збавила правлячу партію її директивних функцій і зосередила повноту влади в радах, внаслідок чого країна опинилася в новій політ­тичній реальності, хоча цього ще не усві­домлювали повною мірою ні компартійні функціонери, ні громадяни.

У жовтні 1988 на екологічному семінарі в СПУ (Київ) письмен­ник Ф. Бурлачук за­пропонував організувати Народний фронт України за зразком фронтів, які по­стали у респубіках Балтії. Пропозиція не була під­тримана, але місяцем пізніше без­партійні літератори П. Мовчан і В. Терен разом із групою науковців Ін­ституту літератури АН УРСР (Київ) знову висунули її. Під тиском секретаря ЦК КПУ Ю. Єльченка письмен­ники та науковці від­мовилися створювати фронт, але від­стояли ідею народного руху, здатного під­тримати курс М. Горбачова на лібералізацію політичного життя («пере­будову»). Пленум правлі­н­ня СПУ організував ініціативну групу в складі І. Драча (голова), В. Маняка, О. Мусієнка, Ю. Мушкетика, Б. Олійника, П. Осадчука, Д. Павличка, Б. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка, В. Терена та доручив їй роз­робле­н­ня проекту про­грами «Народного руху України за пере­будову», а також вирішив сприяти утворен­ню подібних громадських груп в областях. 31 січня 1989 в Будинку кіно зібралася майже половина київ. письмен­ників, які схвалили роз­роблений ініціатив. групою проект. Інша половина письмен­ниц. організації висловилася проти утворе­н­ня НРУ. Пере­конавшись у тому, що ініціативна група і група під­тримки налаштовані рішуче, зав. ідеол. від­ділу ЦК КПУ Л. Кравчук порадив 1-му секр. ЦК В. Щербицькому опублікувати проект про­грами в органі СПУ «Літературна Україна» з тим, щоб потім роз­горнути викривал.-засуджув. акцію. Однак публікація проекту про­грами мобілізувала регіони респ., де почали виникати місц. організації НРУ.

1 липня 1989 у Києві від­булася установча конференція НРУ за участі Л. Кравчука, який поскаржився В. Щербицькому, що «ви­ступаючі проголошували без­від­повід­альні лозунги, вдавалися до політичного під­бурюва­н­ня, штучно проти­ставляли Рух і КПРС, буквально шельмували партійну організацію республіки». Однак йому не вдалося навіть змусити присутніх на конференції перших секретарів райкомів КПУ зробити заяву із засудже­н­ням створе­н­ня НРУ від імені партійного активу міста й області. 8–10 вересня 1989 у Києві проведено установчий зʼїзд НРУ. Близько половини делегатів пред­ставляли західні, близько третини — центральні регіони УРСР. Кількість членів НРУ зі східних і пів­ден­них областей була не­знач­ною, робітничий клас майже не брав участі у творен­ні нової організації. На установчому зʼ­їзді обрано членів керівних органів: головою НРУ став І. Драч, головою секретаріату — М. Горинь. Прийнята зʼ­їздом про­грама орієнтувалася на під­тримку реформаторських сил у КПРС, які роз­почали «пере­будовну» політику. Саме в цей час за­про­грамована М. Горбачовим «революція згори» почала пере­творюватися на неконтрольовану центром «революцію знизу». У вересні 1989 В. Щербицький, який намагався утримати в УРСР «заповід­ник за­стою», був змушений від­мовитися від посади. Роз­гортаючи роботу в масах, НРУ апелював насамперед до «білих плям» радянської історії. Найбільш вагомою стала акція «Українська хвиля», організована на від­значе­н­ня возʼ­єд­на­н­ня 2-х українських народних республік 22 січня 1919 (див. Акт злуки УНР і ЗУНР).

На поч. 1989 Українська Гельсинська спілка зверталася до влади з проха­н­ням до­зволити мітинг на Софійській площі, де 70 р. тому проголошено Акт злуки, але не отримала до­зволу. Однак 71-у річницю Акту злуки від­значено зі значним роз­махом. У неділю 21 січня 1990 активісти НРУ вивели на автомобільну трасу Київ–Львів–Івано-Франківськ сотні тисяч громадян, які у ви­значений момент взялися за руки й утворили живий ланцюг, що символізував єд­ність українців Заходу і Сходу (див. «Живий ланцюг»). У березні 1990 на сесії Великої ради НРУ в м. Хуст Закарп. обл. обговорено пита­н­ня про політичне майбутнє організації: Д. Павличко ви­ступив за пере­творе­н­ня НРУ в партію, однак більшість лідерів (В. Чорновіл, Л. Лу­кʼяненко, В. Яворівський та ін.) вирішила, що для ново­створених партій НРУ має залишитися «даховою організацією». На перших вільних виборах до ВР УРСР і місцевих рад 4 березня 1990 осередки НРУ обʼ­єд­налися з Українською Гельсинською спілкою, «Меморіалом» ім. В. Стуса та ін. громадськими організаціями в Демократичний блок, отримали чверть депутатських місць і утворили у парламенті власну фракцію — Народну раду. У Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях за кандидатів від Демократичного блоку проголосувало 85% виборців, внаслідок чого комуністичні депутати облрад опинилися в опозиції. В інших областях пере­могли пред­ставники компартійно-радянської номенклатури, але змінився сам характер влади. Як і раніше, вона зосереджувалася в руках 1-го секр. ЦК КПУ В. Івашка, проте його першість у системі влади ви­значалася тим, що він став головою Президії ВР УРСР.

У стінах парламенту компартійно-радянська номенклатура чисельно пере­важала, але пере­бувала в роз­губленості, не знаючи, як протистояти активному національно-визвольному руху. В її лавах почали множитися т. зв. суверен-комуністи, які схилялися до під­тримки вимоги НРУ про суверенізацію України. Зрештою 16 липня 1990 ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. На час від­кри­т­тя 2-го зʼ­їзду (25–28 жовтня 1990) чисельність членів НРУ сягнула максимальної по­значки — 633 тис. осіб. Зʼїзд заявив, що народу потрібна не «пере­будова», а цілковитий демонтаж тоталітарної системи влади. Із назви «Народний рух України за пере­будову» вилучено слова «за пере­будову». В про­граму НРУ уві­йшла теза про головному мету організації — побудову ненасильницьким шляхом незалежної України. Комуністам було заборонено вступати в НРУ. Щоб не зменшувати його чисельності в ситуації активного формува­н­ня багатопартійної системи, за­проваджено інструмент асоціативного членства. Однак Українська республіканська партія і Демократична партія України, члени яких ві­ді­гравали важливу роль у діяльності НРУ, від­мовилися стати його асоці­йованими членами, внаслідок чого чисельність НРУ почала скорочуватися. 2-й зʼїзд обрав головою НРУ І. Драча, його заст. — М. Гориня, О. Донія та О. Лавриновича. Після зʼ­їзду НРУ роз­горнув широку пропагандист. кампанію з метою нед­опуще­н­ня під­писа­н­ня нової союз. угоди, роз­робленої в оточен­ні президента СРСР М. Горбачова, оскільки вона суперечила цілям, по­ставленим у Декларації про держ. суверенітет України.

Тим часом у Москві група держ. діячів союз. рівня вирішила усунути М. Горбачова від влади та ліквідувати поперед. здобутки проголошеної ним «пере­будови» (див. ГКЧП). 19 серпня 1990 вона ізолювала М. Горбачова на курорті в смт Форос (нині Ялтин. міськради, АР Крим), за­провадила у Москві та окремих регіонах над­звичайний стан, призупинила діяльність непідконтрольних владі політичних партій, громадських організацій та масових рухів. Активісти НРУ ви­ступили проти заколотників і чинили від­повід­ний тиск на голову ВР України, яким після добровільної від­ставки В. Івашка став Л. Кравчук. У Москві ГКЧП про­грав у проти­стоян­ні з президентом РФ Б. Єльциним, оскільки його не під­тримали ні армія, ні право­охорон­ні органи, ні народ.

Згуртувавшись навколо Л. Кравчука, компартійно-радянська номенклатура в стінах парламенту пере­хопила гасла НРУ і 24 серпня 1991 ВР практично одноголосно прийняла Акт проголоше­н­ня незалежності України. Також ухвалено ріше­н­ня провести 1 грудня 1991 референдум на його під­твердже­н­ня та вибори Президента України. Велика рада НРУ висунула кандидатом у президенти В. Чорновола, але І. Драч і М. Горинь не погодилися з її рекомендацією та під­тримали Л. Лукʼяненка. У референдумі 1 грудня 1991 взяли участь 84 % громадян України, за її незалежність проголосував 91 %. На президент. виборах уже в 1-му турі пере­міг Л. Кравчук (61,6 % голосів). В. Чорновола під­тримали 23,3 % виборців, Л. Лукʼянен­ка — 4,5 %. Від­так перед делегатами 3-го зʼ­їзду НРУ (28 лютого — 1 березня 1992) по­стало пита­н­ня: чи під­тримати демократично обраного Президента України, який спирався у своїй діяльності пере­важно на компарт.-рад. номенклатуру, чи пере­йти в опозицію до нього. Роз­колу вдалося ненадовго уникнути шляхом обра­н­ня 3-х спів­голів НРУ: І. Драча і М. Гориня (які бажали увійти до влади) та В. Чорновола (який прагнув залишитися в опозиції). Делегати 4-го зʼ­їзду НРУ в грудні 1992 пере­творили його на правоцентрист. політ. партію, яку очолив В. Чорновіл. Подібно до ін. партій такого типу, він не користувався у на­ступні роки великим впливом. 12–13 грудня 1998 від­бувся 9-й зʼїзд НРУ, який висунув для участі в президент. виборах 1999 кандидатуру колиш. Міністра закордон. справ Г. Удовенка. В. Чорновіл від­мовився брати участь у виборах, але це не попередило черг. роз­колу. 28 лютого 1999 частина чл. НРУ провела влас. зʼїзд і утворила самост. партію Укр. нар. рух (згодом перейм. в Укр. нар. партію) на чолі з Ю. Костенком. На президент. виборах у жовтні 1999 Ю. Костенко отримав 2,2 % голосів, Г. Удовенко — 1,2 %. У на­ступні роки НРУ пере­жив багато криз і альянсів з ін. політ. силами, а нині існує як малочисельна правоцентрист. партія. Проте в історію нац. державотвор. процесу НРУ уві­йшов як гол. опозиц. сила, що зробила знач. внесок у здобу­т­тя незалежності України.

Літ.: Гарань О. Від створе­н­ня Руху до багатопартійності. К., 1992; Його ж. Убити дракона (з історії Руху та нових партій України). К., 1993; Ковтун В. Історія Народного руху України. К., 1995; Гончарук Г. Народний рух України. Історія. О., 1997; Три дні вересня: Мат. установ. зʼ­їзду Нар. руху України за пере­будову. К., 2000, 2009; Бойко О. Україна у 1985–1991 рр. Основні тенденції су­спільно-політичного роз­витку. К., 2002; Литвин В. Україна: від бюрократичної «пере­будови» до народної революції (1985–1991). К., 2005; Провісники свободи, державності і демократії: Док. і мат. до 20-ї річниці утворе­н­ня Нар. руху України. К., 2009; Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народже­н­ня до загибелі. Кн. 3. К., 2013.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю