Грецька мова

ГРЕ́ЦЬКА МО́ВА — мова, що утворює окрему групу в складі індоєвропейської сімʼї мов. Держ. мова Греції і (одночасно з турец.) Кіпру. Роз­по­всюдж. на Пд. Балкан. п-ова і прилеглих о-вів Іоній. та Егей. морів (Крит, Евбея, Лесбос, Родос, Кіпр), у Пд. Албанії, Єгипті, Пд. Італії і країнах колиш. СРСР. Заг. кількість носіїв — бл. 12,2 млн осіб, зокрема у Греції — 9,5 млн, на Кіпрі — 530 тис. осіб. Г. м. генетично спорідн. з давньомакедон. мовою. У історії Г. м. виділяють 3 осн. періоди: давньогрец. (14 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.), середньогрец. (5–15 ст.), новогрец. (від 15 ст.). У давньогрец. період ви­окремились діалекти, пред­ставлені зразками грец. класич. літ-ри: іонійський (Гесіод, Геродот), ат­тичний (був літ. мовою Греції у кін. 5 ст. до н. е.; Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан, Платон, Аристотель, Фукідід, Ксенофонт, Демосфен), еолійський (Алкей, Сапфо), протоіонійсько-еолійський (Піндар) та ін. На основі аттич. та іоній. діалектів сформувалося заг.-грец. койне у літ. і роз­мов. різновидах (4–1 ст. до н. е.). Фонет. рівень давньогрец. мови пред­ставлений 5-ма голосними (поділялися на довгі і короткі) та 17-ма приголосними (зімкн. дзвінкі [b], [d], [g] та глухі [p], [t], [k]; придихові [ph], [th], [ch]; носові [m], [n]; плавні [r], [l]; африкати [dz], [ks], [ps]; спіранти [s]). Особливістю грец. від­ображе­н­ня індоєвроп. фонем є пере­хід r, 1, m, n > ra, ar; 1a, al; a, am; a, an; *bh > ph, *dh > th; *ḱ, *ǵ, *ǵh > k, g, ch. Давньогрец. морфологія характеризується наявністю 3-х родів, 3-х чисел (однина, множина, двоїна), 5-ти від­мінків (наз., род., дав., знахід., клич.) та 3-х типів від­мінюва­н­ня (з основою на -а; на -о; на ін. голосні та приголосні). Роз­різняють 2 групи часів: головні (презенс, футурум, перфект) та історичні (аорист, імперфект, плюсквамперфект). Синтаксису властивий вільний порядок слів. Важл. роль ві­ді­гравали частки й при­ймен­ники. Система словотворчих засобів включає префікси, суфікси і слово­скла­да­н­ня. Багата лексична система Г. м. є джерелом запозичень для ін. мов, зокрема й укр. Серед грецизмів (слова, звороти, запозич. з грец. мови або утвор. за її зразком) виділяють найдавніші (засвоєні мовою Київ. Русі ще до прийня­т­тя християнства — кипарис, корабель, огірок), запозичені після прийня­т­тя християнства через пере­клади старословʼян. реліг. літ-ри (ангел, Біблія, псалом) та власні імена (Андрій, Василь, Софія). В укр. мові утворилися також кальки грец. лексем (благовіст, благословен­ний, Віра, Любов, Надія), є фразеологізми грец. походже­н­ня (пі­знай самого себе; яблуко роз­брату; або зі щитом, або на щиті). Основна сфера побутува­н­ня грецизмів — наук. і наук.-тех. термінологія (пере­йшли у інтернаціоналізми): економія, історія, мелодія, музика, строфа, філософія та ін. Сут­тєві зміни, що від­булися у Г. м. упродовж давньогрец. і середньогрец. періодів (пере­хід в [і] деяких голосних та дифтонгів [ē], [еі]; втрата придиховості та ін.), сприяли утворен­ню на базі пд. діалектів новогрец. койне (18–19 ст.). Найдавніші писемні памʼятки Г. м. (14–12 ст. до н. е.) написані силабіч. крито-мікен. письмом, від 8 ст. до н. е. використовували алфавітне монументальне (на камені, металі, кераміці), від 4 ст. до н. е. — унціальне на папірусі, від 2 ст. н. е. — на пергаменті, від 3 ст. — курсивне, від 15 ст. — друковане.

Новогрец. мова, яка є продовже­н­ням давньогрец. і виникла у візант. період, існує у двох різновидах: димотика — нар. роз­мовна мова, що по­ступово стала мовою худож. літ-ри, і катаревуса — зархаїзована Г. м., яка була держ. мовою Греції до 1976. У ній утрачено роз­різне­н­ня довгих і коротких голос. фонем, зʼявилися нові приголосні: губно-зубний [ν], між­зубний дзвінкий [δ] і глухий [θ]; наголос став динамічним. Граматика новогрец. мови ґрунтується на ат­тичному діалекті. У морфології зникла двоїна, скоротилася від­мінк. система (наз., род., знахід.; клич. — тільки у чол. роді). У класич. заг.-грец. алфавіті — 27 літер, новогрец. — 24, від остан­нього походять кириличне, глаголичне, латин. та ін. системи письма. Вжива­н­ня димотики простежується до 6 ст., однак в епоху Юстиніана, коли гостро по­стала про­блема централізації Візантійської імперії та офіц. стилю мови, література нар. мовою по­ступово занепадає. ЇЇ остан­ньою значною памʼяткою була хроніка Іоан­на Малали. Лише через шість століть в епоху Комнінів поряд з літ-рою, писаною офіц. мовою, зу­стрічається література, створена нар. роз­мовною мовою, якій притаман­на єд­ність і близькість до сучас. димотики. Однак ця спільна мова вже не була єдиною для всієї Греції через низку істор. та екон. причин. У 13–15 ст., особливо в період занепаду Візантійської імперії, від­бувається диференціація новогрец. мови на діалекти. Екон. та культурна роз­дробленість Греції у 15–18 ст., від­сутність освіти, писем. традиції для нар. мови в часи турец. поневоле­н­ня збільшили від­мін­ність між діалектами. Лише на Криті, заво­йований Венецією, аж до 18 ст. спо­стерігається роз­квіт літ-ри нар. мовою (критським діалектом, зро­зумілим усім грекам). Ві­домі крит. вірш. роман «Еротокрит» В. Корнароса, драми «Ерофілі» Г. Хортаці та «Жертва Авраама» неві­домого автора. В ін. областях Греції нар. мова збідніла, з неї зникли абстрактна та термінол. лексика. Свою виразність вона зберегла лише в димотичних піснях.

Починаючи від 1800, з появою димотичних шкіл у деяких містах Греції, зроблені спроби за­провадити нар. мову в шкільну освіту, та цього не до­зволили прибічники ат­тикізму, які наполягали узаконити катаревусу (очищену мову). Після завоюва­н­ня Грецією незалежності 1830 катаревуса стала її офіц. письм. мовою. У цей час вона пере­важає і в худож. літературі, хоча й не скрізь. На Іонійських о-вах література роз­вивалася виключно на основі димотики. ЇЇ найвидатніші пред­ставники — Д. Соломос, А. Кальвос, Ю. Типальдос, А. Ласкаратос, А. Валаоритис.

У 19 ст. знову по­стало пита­н­ня, якою повин­на бути мова нації — димотика чи книжна зархаїзована катаревуса. Пита­н­ня це давнє і сягає корі­н­ням у 1 ст. до н. е., коли на противагу койне, яким роз­мовляли і писали всі, деякі письмен­ники наслідували письмову й усну мову ат­тичного діалекту класич. періоду. Між прибічниками димотики та катаревуси почалася гостра дис­кусія, що досягла апогею в 2-й пол. 19 ст. У 80-і рр.19 ст. виник рух, на­званий димотикізмом, на чолі з Я. Психарисом, що вплинув на становле­н­ня єдиної заг.-нар. і літ. мови. Нормалізації новогрец. літ. мови на нар. основі сприяла творчість К. Паламаса, Я. Психариса, К. Кавафіса, А. Сікіліяноса та ін. По­ступово димотика закріпилася в худож. літературі, а катаревуса — в наук.-тех. та офіц.-діловому стилях (нею викладали в г-зіях, ліцеях та університетах). Диглосія двох функціон. різновидів новогорец. мови при­звела до того, що ці два стилі впливали один на одного, не­зважаючи на різні засадничі основи. Прибічники книж. катаревуси оберігали її від іншомов. запозичень та впливів діалектів. Димотика збагачувалася за рахунок місц. діалектів, запозичень з ін. мов, а в наук. та офіц. стилях за рахунок катаревуси. Тривале суперництво між двома різновидами новогрец. мови завершилося пере­могою димотики. 1976 її проголошено держ. мовою Грецької Республіки. 1982 прийнято монотонічну систему мови. Існує багата новогрец. література, написана димотикою. Серед її пред­ставників — письмен­ник Н. Казандзакіс, твори якого пере­кладено понад 50-ма мовами світу, лауреати Нобелів. премії — поети О. Елітис та Й. Сеферис. Усі діалекти новогрец. мови виникли на основі ел­лініст. койне. У 13–15 ст., особливо в період занепаду та загибелі Візантійської імперії, від­булася різка диференціація новогрец. мови на діалекти. Роз­різняють 6 наріч — цаконське, понтійське, кап­падокійське, пів­ден­ноіталійське, кіпрське та критське, всередині яких ви­окремлюють групи діалектів — пн. та пд., кикладську, пелопонеську та ін. зі своїми говірками.

Греки, які живуть в Україні, роз­мовляють говірками кримськорумейського діалекту новогрец. мови, що пошир. на Пд. Сх. України та в Надазовʼї і ві­домий у двох різновидах — румейський та урумський. Носіїв першого називають ел­лінофонами, другого — татарофонами. В основі обох цих діалектів лежить димотика. Урумський діалект виник унаслідок значної асиміляції новогрец. мови татарською в Криму. Не існує одно­знач. від­повіді на пита­н­ня про джерела і час виникне­н­ня румейського діалекту. А. Білецький і Т. Чернишова дотримувалися думки, що він сформований в самост. групу, подібну до ін. наріч новогрец. мови (кіпрська, критська тощо), у 18 ст. в Криму, куди пере­селилися греки з пн. та острівної Греції, а також з Туреч­чини, які 1778–79 пере­селилися в Надазовʼя. У румейському діалекті ви­окремлюють 5 говірок: каракубська, малоянісольська, сартанська, стильська, урзуф-ялтинська. Існує література румейським діалектом. Обома діалектами пере­кладено «Кобзаря» Т. Шевченка.

Завантажити статтю