Генеалогія

Визначення і загальна характеристика

ГЕНЕАЛО́ГІЯ (грец. γενεαλογία — родовід) — допоміжна історична дисципліна, яка ви­вчає походже­н­ня окремих осіб чи родів та встановлює споріднені звʼязки між ними. Хоча окремі генеалог. дослідж. проводились ще за часів Стародав. світу, як точна наука із влас. системою доказів Г. по­стала на­прикінці середньовіч­чя. Поштовхом до цього стало створе­н­ня лицар. орденів, для вступу до яких потрібні були докази дворян. походже­н­ня, що, у свою чергу, об­умовило появу генеалог. довід­ників у формі генеалог. дерева або таблиці, у яких за­значались усі члени осн. і бічних гілок роду, їхні шлюбні звʼязки. Родоводи використовували і при укладен­ні шлюб. угод, які при дворах служили скріпле­н­ням угод політичних для під­твердже­н­ня майнових та ін. претензій. До зображень гербів з іменами предків додавали ві­домості про народже­н­ня, смерть та шлюб. Генеалог. таблиці складали, зокрема, князів. і шляхет. родини Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. 1728–43 у Львові ви­йшов чотиритомник К. Несецького «Korona Polska», який містив генеалог. ві­домості й зображе­н­ня гербів польс., укр., білорус. і литов. шляхет. родин. Укр. козац. старшина, отримуючи дворянство, від 2-ї пол. 17 ст. також почала складати власні родоводи. У 19 ст. ви­йшли узагальнюючі праці з польс. (А. Бонецького, Ю. Вольфа, А. Бальцера) і рос. (Г. Долгорукова, А. Лобанова-Ростовського) Г. Особливого під­несе­н­ня Г. за­знала на­прикінці 19 — на поч. 20 ст., коли було сформовано методи генеалог. досліджень і створ. низку генеалог. т-в у різних країнах світу. Пита­н­ня укр. Г. досліджували, зокрема, М. Грушевський, В. Модзалевський, О. Лазаревський, Г. Милорадович, В. Липинський. На­прикінці 19 ст. у Львові засн. Геральд. товариство, що обʼ­єд­нало також дослідників, які ви­вчали генеалог. пита­н­ня (припинило існува­н­ня 1939). Товариство видавало фахові часописи, де багато уваги приділялося Г. дина­стій Рюриковичів, Гедиміновичів, походжен­ню укр. князів. і шляхет. родин. На сторінках його ви­дань роз­горнулась т. зв. «генеалог. війна» навколо походже­н­ня князів Несвіцьких, Вишневецьких та Сангушків. Укр. Геральд. і Генеалог. товариства, створ. на еміграції, видавали записки та часопис «Рід і знамено», у яких друкувалися дослідж. О. Оглоблина, М. Битинського, Б. Крупницького, В. Сенютовича-Бережного, Р. Климкевича з Г. пере­важно козац. та міщан. родин. У СРСР, де в 20–30-х рр. генеалог. товариства були роз­пущені, їхні друк. органи ліквідовані, а більшість науковців ре­пресовано, Г. як наука, що стосувалась пере­важно панів. станів, не користувалася популярністю.

Від­родже­н­ня досліджень з Г. в Україні почалося у 80-х рр. з появою праць Н. Яковенко, Л. Войтовича, І. Мицька, В. Собчука, В. Кривошеї, О. Цілуйка. Після 1991 в Україні, РФ, Білорусі та Литві від­родилися старі генеалог. товариства й засн. нові. Пере­видаються дорев. і емі­грант. праці, виходять довід­ники та енциклопедії. Виникли нові центри досліджень з Г. у Сімферополі та м. Біла Церква (Київ. обл.). Курси та спец­курси з Г. читаються у низці університетів. Багаті матеріали з укр. Г. зберігаються в Архіві Департаменту Геральдії (С.-Петербург), архівах Києва і Львова, гол. архіві давніх актів у Варшаві тощо.

У генетиці і селекції Г. — сукупність ві­домостей про батьків та більш далеких предків конкрет. особини або групи рослин чи тварин. Знаючи біол. і продуктивні якості предків, а також родичів по бічній лінії, можна правильно пі­ді­брати пари для схрещува­н­ня, щоб одержати організми з бажаними ознаками. У тварин­ництві на основі Г. ведуться племін­ні книги, при­знач. для збереже­н­ня породного генофонду та успіш. веде­н­ня селекц. процесу.

Літ.: Лазаревский А. М. Люди старой Малорос­сии. К., 1882; A. Boniecki. Herbarz polski. T. 1–13. Kraków, 1899– 1913; Модзалевский В. Л. Малорос­сийский родословник. Т. 1–4. К., 1908– 14; O. Forst-Battagila. Traite de génealogie. Lausanne, 1949; W. Dworzaczek. Genealogia. Warszawa, 1959; Оглоблин О. Українська генеалогія та її значе­н­ня для історичної науки // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. Romae, 1960. Vol. 3(9); Войтович Л. В. Генеалогія династії Рюриковичів. К., 1990; Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993; Мицько І. З. Синодики монастирів як унікальне джерело української генеалогії: князі Острозькі // Лавра. 1999. Ч. 2; Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ — початок ХVI ст.). Склад, су­спільна і політична роль. Л., 2000; Собчук В. Д. Знать Пів­ден­ної Волині на схилі середніх віків: Істор.-генеалог. та істор.-геогр. дослідж. К., 2002; Войтович Л. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. Л., 2004.

Л. В. Войтович, Д. М. Голда

Завантажити статтю