Вериківський Михайло Іванович

Визначення і загальна характеристика

ВЕРИКІ́ВСЬКИЙ Михайло Іванович (08(20). 11. 1896, м. Кременець, нині Терноп. обл. — 14. 06. 1962, Київ) — композитор, диригент, педагог, музико­знавець, музично-громадський діяч. Батько Ірини та Олени Вериківських. Професор (1946). Заслужений артист УРСР (1930), засл. діяч мистецтв УРСР (1944). Закін. Київську консерваторію (1923; кл. спец. теорії Б. Яворського). Зі студент. років керував аматор. хорами. 1926– 28 — диригент Київ., 1928–35 — Харків. опер. театрів, а також як симф. диригент. Від поч. 20-х рр. викладав у навч. закладах Києва: у Нар. консерваторії, на Пед. курсах ім. Б. Грінченка, у Муз.-драм. ін­ституті, Консерваторії (від 1935, зокрема 1955–60 — завідувач кафедри хор. диригува­н­ня). Серед учнів — хор. диригенти М. Тараканов, Є. Мариківський, В. Мальцев. У теор. роз­робках і творчій практиці створив власні системи гармоній. новоладових сполучень та муз. формотворе­н­ня. Опрацював про­блеми роз­витку укр. хор. мистецтва. Один із засн. (1921) у Києві Комітету памʼяті М. Леонтовича (від 1922 — Муз. товариство ім. М. Леонтовича), 1924–27 — його голова. Творчість В., одного з фундаторів новочас. укр. музики, по­значена зверне­н­ням до на­дбань нац. муз. культури із позицій високого професіоналізму, по­стій. пошуком оновле­н­ня засобів виразності і збагаче­н­ня жанр. роз­маї­т­тя нац. музики. Ним створені перші в укр. музиці — ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю попівну Богуславку» (1923; 2-а ред. — 1954), оркестр. сюїта «Веснянки» (1924; 2-а ред. — 1956), балет «Пан Каньовський» (1930; 2-а ред. — «Бондарівна», 1953). У доробку В. хор. твори: реквієми — «Памʼяті Леонтовича» (сл. П. Тичини, 1921), «Памʼяті Лисенка» (сл. М. Вороного, 1922); 9 кантат — «Жовтнева кантата» (сл. М. Рильського, 1936), «Гнів словʼян» (сл. Р. Стієнського, 1941), «Микола Лисенко» (спільно з П. Козицьким, сл. М. Рильського, 1942) та ін. Ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю попівну Богуславку» по­значена орган. по­єд­на­н­ням стилістики монум. героїч. класич. ораторії з пісен. стихією укр. нар. дум. В. — автор бл. 50 хорів а капела та в су­проводі, бл. 40 обробок нар. пісень. Першим зверне­н­ням В. до опер. творчості стала сатир. одноактівка «Діла небесні» (за Остапом Вишнею, 1931), згодом муз. комедія «Вій» (1936; 2-а ред. — комічна опера, 1946), лірична камерна опера «Сотник» (за Т. Шевченком, 1938). У 1939 В. почав роботу над створе­н­ням опери «Наймичка» (за однойм. поемою Т. Шевченка, лібрето В. у спів­авт. з К. Герасименком, по­ставлена 1943 в Іркутську, РФ, згодом по­ставлена в Києві, Львові, Харкові, Донецьку; 2-а ред. — 1956–60). У лірико-психол. драмі, що несе ознаки камер. та фольк-опери, шляхом по­єд­на­н­ня укр. нар.-пісен. інтонацій із роз­мовними досягнуто емоц. виразності та динамічності вокал. партій, особливо гол. героїні. Провід­ні партії виконували М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, І. Паторжинський. За цією ви­ставою створ. кінооперу з однойм. на­звою (1964, реж. І. Молостова, В. Лапокниш, кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка), 2-серій. т/ф «Спокута» (1985, реж. Р. Олексів, «Укртелефільм»). Особливий інтерес становить опер. етюд «Втікачі», напис. В. 1953 (за повістю М. Коцюбинського «Дорогою ціною»), у якому мелодика вокал. партій (сопрано, тенор) ґрунтується лише на роз­мов. інтонаціях прози Коцюбинського. У поемі для баса й симф. оркестру «Чернець» (1942– 43) досягнуто синтезу інтонацій вокал. партії та поет. слова, органічно по­єд­нано елементи нар. музики і речитативу. У вокал. музиці В. вагоме місце посідає романс, створ. на зразках високої поезії О. Слісаренка, П. Тичини, В. Сосюри, Лесі Українки, І. Франка та ін. Для голосу в су­проводі фортепіано створ. бл. 80 обробок нар. пісень. Серед ін. творів В. — фортепіан. цикл «Волинські акварелі» (1943), симф. поема «Петро Конашевич Сагайдачний» (частина запланованого циклу «Симфонічні порт­рети державних діячів України», 1944), пісні для дітей та масові, музика до театр. ви­став, кінофільмів, радіови­став. Здійснив муз.-оркестрову редакцію низки творів укр. композиторів, зокрема опер «Наталка Полтавка» (1936), «Чорноморці» й «Утоплена» М. Лисенка (обидві — 1949), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1953), «На русалчин Великдень» М. Леонтовича, «Купальська іскра» Б. Під­горецького (обидві — 1954), «Української симфонії» Е. Ванжури (вид. 1957). Написав низку статей з питань роз­витку укр. муз. культури. В. від­крито мемор. дошки у приміщен­ні Нац. муз. академії України (1963, вул. Городецького, № 1/3) та на будинку на вул. Пушкінська, № 23 у Києві (1972, скульптор О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко).

Тв.: Ви­брані твори. Т. 1–5. К., 1975–86.

Літ.: Грінченко М. О. Михайло Вериківський // Музика. 1925. Число 2; Козицький П. Талановитий за­співувач // Мистецтво. 1956. № 6; Герасимова-Персидська Н. О. М. І. Вериківський: Нарис про життя і творчість. К., 1959; Шурова Н. С. Михайло Вериківський. К., 1972; Клин В. М. Вериківський та новоладове мисле­н­ня // Музика. 1976. № 6; Толошняк Н. Камерна опера М. Вериківського // Там само. 1986. № 6; Загайкевич М. Автор першого українського балету // Михайло Іванович Вериківський. К., 1997; Вериківська І. З епістолярії Михайла Вериківського (Листи до Пилипа Козицького 1925–1928 років) // Укр. муз. арх. К., 1999. Вип. 2.

Н. С. Шурова

Завантажити статтю