ВЕРХОВЕ́НСТВО ПРА́ВА та ВЕРХОВЕ́НСТВО ЗАКО́НУ — основні принципи функціонува­н­ня правової держави. Ці положе­н­ня пере­бувають у тісній взаємодії із внутрішніми характеристиками права і законодавства, їх властивостями, спів­від­ноше­н­ням права з іншими регуляторами соціальних від­носин. Водночас їх роз­глядають як невід­ʼємні умови реалізації вимог демократії, свободи, справедливості, рівності всіх перед законом тощо. Верховенство права, яке є ви­значальним принципом для категорії «правова держава», не може повністю збігатися з нею, оскільки остан­ній властива ціла низка принципів. Нині засади верховенства права та верховенства закону дедалі частіше закріплюють без­посередньо на кон­ституційному рівні, що свідчить про їх важливе про­грамно зорієнтоване, аксіологічне і нормативно-правове значе­н­ня для правової системи країни, організації та діяльності всього державного механізму. 

Згідно зі стат­тею 8 Кон­ституції України в державі ви­знаний та діє принцип верховенства права, що означає, насамперед, панува­н­ня права у су­спільстві, його ви­значальна роль у від­носинах між субʼєктами су­спільного життя, діяльності державних та недержавних організацій, спільнот, обʼ­єд­нань. Роз­глядаючи право як міру свободи кожного індивіда й вищу справедливість, верховенство права ви­значають як пріоритет найвищих загальних людських цін­ностей у всіх сферах державотворе­н­ня країни, політичного й соціального життя (зокрема законотворчої діяльності). Таке ро­зумі­н­ня права унеможливлює ототожне­н­ня його із законом, а від­так сприяє роз­межуван­ню принципів верховенства права та верховенства закону. До верховенства права складовим елементом часто додають принцип верховенства закону, однак йдеться лише про правовий закон, тобто такий, що від­ображає природно-правові начала, від­повід­ає між­народно-правовим принципам, не обмежує права та свободи людини, не суперечить Кон­ституції, від­повід­ає потребам фактично наявних су­спільних від­носин, прийнятий у встановленому порядку. У випадку, коли право трактують із нормативно-позитивістської позиції, верховенство права практично збігається з верховенством закону. Від­так основу принципу верховенства права складає звʼязаність діяльності держави, її органів і посадових осіб правами та свободами людини і громадянина. 

Роз­різняють фактичне та юридичне верховенство права. Перше (фактичне) полягає у ви­значен­ні саме правовими актами найважливіших сфер су­спільного життя, тоді як друге (юридичне) — у на­дан­ні цим актам обовʼязковості, юридичної сили. Поява терміна «верховенство права» тісно повʼязана з роз­витком англосаксонської правової системи, зокрема його ви­значе­н­ня за­пропонував британський вчений та політичний діяч Дж. Гар­рінгтон у 1656. Під цим принципом він ро­зумів «правлі­н­ня законів, а не людей». Його спів­вітчизник К. Маклвейн уважав, що «верховенство права — юридичне обмеже­н­ня держави (з боку законів), повна протилежність свавільному правлін­ню». Більш глибоке дослідже­н­ня цього пита­н­ня здійснив А. Дайсі, який у понят­ті принципу верховенства права ви­окремив так звану ідеальну державну діяльність — заходи, спрямовані на забезпече­н­ня прав людини. У своїх дослідже­н­нях він базувався на основах британського загального права, сформульованого у 18 ст. В. Блекс­тоуном, де засадничим був принцип «верховенства ро­зуму». Саме цей принцип і є ідеальною характеристикою принципу верховенства права. На початку 20 ст. ці ідеї були сприйняті у Німеч­чині, Австрії, Франції.

У сучасній українській правовій літературі існують різні точки зору щодо ро­зумі­н­ня змісту та значе­н­ня принципу верховенства права, що зумовлено реформува­н­ням системи права України, адаптува­н­ням її до чин­них між­народних стандартів та намага­н­ням, у звʼязку з цим, втілити у національну правову систему категорії, вина­йдені в праві роз­винених країн Європи. За­значений процес обʼєктивно повʼязаний з певними труднощами та протиріч­чями, оскільки низка правових категорій (зокрема і принцип верховенства права) є класичними здобутками англосаксонської правової системи, тому саме закріпле­н­ня принципу верховенства права у Кон­ституції України викликало низку дис­кусійних питань, повʼязаних із ро­зумі­н­ням змісту цього терміна, і, від­повід­но, його реалізацією в правотворчій та правоза­стосовній діяльності державних органів.

Принцип верховенства права часто роз­глядають як спів­від­ноше­н­ня права і держави, органів державної влади, посадових осіб. Під ним ро­зуміють певну під­порядкованість держави та її ін­ститутів праву і його пріоритет щодо них, який повинен проявлятись і при спів­від­ношен­ні його з іншими сферами су­спільної життя — економікою, політикою, ідеологією та соціальними нормами. Водночас ви­окремлюють 2 основні напрями ро­зумі­н­ня цієї правової категорії. Згідно з першим головне місце в змісті принципу верховенства права посідає пріоритет самого права і свобод людини, тобто під верховенством права ро­зуміють саме панува­н­ня прав і свобод людини. Деякі прихильники вказаного напряму (А. Заєць) конкретизують принцип верховенства права в таких складових елементах: 

  • принцип мінімальної до­статності правового регулюва­н­ня су­спільних від­носин та всезагальності права; 
  • звʼязаності держави правами і свободами громадян; 
  • позапартійності права, його від­носній само­стійності щодо політичних сил; 
  • верховенства Кон­ституції та законів України. 

Згідно із цим ро­зумі­н­ням верховенства права проявляється у таких рисах державної життя, як закріпле­н­ня у Кон­ституції та інших законодавчих актах держави основних прав людини; панува­н­ня у су­спільній і державній житті законів, що виражають волю більшості або всього населе­н­ня країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цін­ності та ідеали (зокрема права і свободи людини); врегулюва­н­ня від­носин між особою і державою на основі принципу «особі до­зволено чинити все, що прямо не заборонено законом»; взаємовід­повід­альність особи і держави. Від­повід­но до другого напряму під принципом верховенства права доцільніше ро­зуміти насамперед пріоритет Кон­ституції та законів України щодо інших нормативних актів, тобто фактично — верховенство закону. Так, на думку Ю. Шемшученка, принцип верховенства права за своєю суттю є принципом природного права, тоді як у державі реально діє позитивне право, виражене в нормативних актах. Тому не абстрактна і роз­мита категорія права, а саме закон є головною точкою від­ліку для встановле­н­ня правопорядку в країні.

 Таким чином, принцип верховенства права роз­глядають як певну правову ідею, що не може реально впливати на регулюва­н­ня су­спільних від­носин. На думку В. Шаповала, пошире­н­ня та під­вище­н­ня значе­н­ня таких правових категорій, як верховенство права, є пере­шкодою на шляху реформува­н­ня системи права України, оскільки нерідко саме їх сприйня­т­тя означає спробу навʼязати кон­струкцію пере­ваги права над державою чи проти­ставити право закону. Внаслідок цього пошире­н­ня ідеї верховенства права призводить до приниже­н­ня та ігнорува­н­ня вищої юридичної сили закону. Ототожне­н­ня або повне роз­межува­н­ня верховенства права та верховенства закону є помилковим, адже лише певна частина права може втілюватись і виявлятись у нормативно-правовому акті. Верховенство закону характеризує право з точки зору верховенства його формального джерела — закону в ієрархії нормативно-правових актів, зокрема вказує на те, що на основі та на викона­н­ня законів повин­ні при­йматися всі інші — підзакон­ні — нормативно-правові акти. Воно зумовлене кількома чин­никами: 

  • особливим (ускладненим) порядком ухвале­н­ня законів; 
  • виключним колом субʼєктів, уповноважених їх при­ймати (народ або парламент як втіле­н­ня всенародного пред­ставництва); 
  • колом су­спільних від­носин, які вони регулюють та охороняють. 

Принцип верховенства закону вказує також на пріоритет актів, що їх при­ймає без­посередньо народ шляхом загальнонаціонального референдуму або парламент як орган всенародного пред­ставництва над актами, що їх при­ймають органи та посадові особи виконавчої та судової влади. Таким чином, за­значений принцип вказує на правовий характер держави, адже ви­зна­н­ня пріоритету законів над актами органів виконавчої влади означає дію принципу поділу державної влади на законодавчу та виконавчу як на одну із засад функціонува­н­ня правової держави. Водночас частковим проявом загального принципу верховенства закону є принцип верховенства Кон­ституції, який вказує на найвищу силу Кон­ституції як Основного закону держави, вимогу при­ймати закони на основі та у роз­виток положень Кон­ституції, орієнтувати законодавство на без­умовне дотрима­н­ня кон­ституційності нормативно-правових актів.