Візантиністика

ВІЗАНТИНІ́СТИКА — культурологічна дисципліна, що ви­вчає усі прояви життя у від­повід­них хронологічних і гео­графічних рамках Східноримської (Візантійської) імперії. Наукові дослідже­н­ня із візант. історії та літ-ри започаткували у 16 ст. венеційські вчені, які вперше на­звали Східноримську імперію Візантією, а її мешканців — візантійцями. Як окрема наук. галузь В. сформувалась у 90-х рр. 19 ст., коли нім. вчений К. Крумбахер заснував у Мюнхені першу університет. кафедру візантинології і перший спеціалізов. наук. часопис «Byzantinische Zeitschrift». Пізніше набула роз­витку в ін. країнах, особливо в тих, де були зосереджені значні зі­бра­н­ня середньовіч. грец. рукописів, а також тих, які мали свого часу тісні культурні звʼязки з Візантією, зокрема у Франції, Росії, Італії, Бельгії, Австрії, Греції, Сербії, Болгарії; після 2-ї світової війни роз­вивається у США. 1929 з ініціативи румун. історика Н. Йорґе створ. Між­нар. асоц. візантиністів, від­тоді ж проводяться Між­нар. кон­греси візантиністів.

В Україні візантинол. дослідж. роз­почали на­прикінці 19 ст. професори Київ. духов. академії (І. Малишевський, І. Соколов та ін.). У 1893 І. Франко захистив у Віден. університеті доктор. дис., присвяч. старословʼян. пере­кладу візант. духов. роману «Варлаам і Йоасаф» (1897 ця праця ви­йшла окремим ви­да­н­ням). Згодом він написав наук. роз­відку «Фотіїв Міріобібльон», декілька рецензій на праці К. Крумбахера, з яким під­тримував листува­н­ня, на перші випуски ж. «Byzantinische Zeitschrift», а також нім. та рос. ви­да­н­ня візант. легенд і апокрифів. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. кілька праць з В. написав проф. Чернів. університету В. Милькович, середи них — ст. «Die allmähliche Absonderung des Ostens von dem Westen Europas» («По­ступове від­окремле­н­ня Сходу від Заходу Європи»), опубл. у Німеч­чині. Історію і культуру Візантії досліджували вчені НТШ, зокрема П. Крипʼякевич опублікував низку статей з маріології у «Byzantinische Zeitschrift»: «De hymni acathisti auctore» («Про автора гимна-акафиста»), «De hymnographia Mariana in Ecclesia Graeca» («Про марійську гимно­графію в Грецькій Церкві») та ін., Г. Величко написав роз­відку «Політичні і торговельні взаємини Руси і Візантії в 10 і 11 столі­т­тю» // «Зап. НТШ», Л., 1895, т. 6. Авторами статей на візант. тематику в наук. періодиці між­воєн. періоду, а також делегатами на кон­гресах візантиністів у Софії (1934) та Римі (1936) були І. Свєнцицький, І. Скрутень та В. Залозецький-Сас. Остан­ній, пере­буваючи на еміграції у Відні, заснував у 1946 Австр. візант. товариство, а згодом його друк. орган — «Jahrbuch der österreichischen Byzantinistik».

Хоча ідея організувати академ. осередки візант. студій у Києві — кафедру та комісію В. — виникла ще у 1918, коли група укр. учених роз­робила проект ВУАН, створити Комісію для ви­учува­н­ня візант. письменства та впливу його в Україні вдалося лише 1926 з ініціативи Ф. Міщенка (її голова), автора дослідж. «З історії східньо-візантійської культури. Спорідне­н­ня й шлюб» // «Зап. Істор.-філол. від­ділу ВУАН», 1926, кн. 7–8; 1927, кн. 10. Творчим доробком членів Комісії стали стат­ті у різних збірниках і під­готовлений до друку, але так і не опублікований «Візантологічний збірник». У 1929 цю Комісію було ліквідовано, натомість 1930 створ. Комісію для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії на чолі з В. Бузескулом, яка про­існувала до 1934 і під­готувала до друку 3-том. зб. «Україна і Схід», який теж не було ви­дано. Короткий термін існува­н­ня обох комісій, політ. ре­пресії проти їх членів і спів­робітників, не­значна кількість друк. продукції та інформації про їхню роботу, — все це сприяло занепаду і фактич. вилучен­ню В. із системи гуманітар. наук в Україні.

Від 30-х — до поч. 90-х рр. 20 ст. укр. науковці, які досліджували окремі про­блеми В., працювали здебільшого на межі суміжних дисциплін. Лише спорадично вони брали участь у між­нар. наук. форумах візантиністів, пере­важно у галузі мистецтво­знавства. Від 2-ї пол. 20 ст. у США різні про­блеми візант. літ-ри та історії досліджує проф. Гарвард. університету, почес. президент Між­нар. асоц. візантиністів І. Шевченко, автор кн.: «Society and Intellectual Life in Late Byzantium» («Су­спільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії», 1981), «Ideology, Letters and Culture in the Byzantine world» («Ідеологія, література і культура у візантійському світі», 1982), «Byzantium and the Slavs in Letters and Culture» («Візантія і словʼяни в літературі й культурі», Кембрідж, 1991), «Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century» («Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до поч. 18 ст.», Едмонтон; Торонто, 1996; укр. перекл. — Л., 2001). Широкі можливості для роз­витку візант. студій в Україні зʼявились тільки зі здобу­т­тям незалежності. Від 1991 укр. наук. делегації регулярно беруть участь у роботі Між­нар. кон­гресів візантиністів. Візантинол. публікації, кількість яких в Україні за остан­нє десятиріч­чя значно зросла, від 1994 регулярно анотуються у бібліогр. додатку ж. «Byzantinische Zeitschrift». У Києві 1994 по­становою Президії НАНУ створ. Укр. нац. комітет візантиністів, 2002 — з ініціативи архі­єпис­копа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ісіченко Юрій Андрі­йович) — Укр. центр візантиністики і патрології. У деяких ВНЗах, зокрема Укр. катол. університеті (1995), Львів. університеті (1998), за­проваджено спеціалізов. курси з ви­вче­н­ня візант. історії та культури. Укр. науковці проходять стажува­н­ня на кафедрах В. провід. університетів світу, що закладає під­ґрунтя для подальшого роз­витку цієї наук. дисципліни в Україні. Остан­нім часом в Україні по­жвавилося ви­вче­н­ня текс­ту й музики візант. памʼяток (Ін­ститут літургіки Укр. катол. університету), зʼявились описи візант. рукописів (Є. Чернухін), праці про окремі типи памʼяток (О. Сирцова, Ю. Ясиновський, Н. Сиротинська).

ВІЗАНТИНІ́СТИКА — культурологічна дисципліна, що ви­вчає усі прояви життя у від­повід­них хронологічних і гео­графічних рамках Східноримської (Візантійської) імперії. Наукові дослідже­н­ня із візант. історії та літ-ри започаткували у 16 ст. венеційські вчені, які вперше на­звали Східноримську імперію Візантією, а її мешканців — візантійцями. Як окрема наук. галузь В. сформувалась у 90-х рр. 19 ст., коли нім. вчений К. Крумбахер заснував у Мюнхені першу університет. кафедру візантинології і перший спеціалізов. наук. часопис «Byzantinische Zeitschrift». Пізніше набула роз­витку в ін. країнах, особливо в тих, де були зосереджені значні зі­бра­н­ня середньовіч. грец. рукописів, а також тих, які мали свого часу тісні культурні звʼязки з Візантією, зокрема у Франції, Росії, Італії, Бельгії, Австрії, Греції, Сербії, Болгарії; після 2-ї світової війни роз­вивається у США. 1929 з ініціативи румун. історика Н. Йорґе створ. Між­нар. асоц. візантиністів, від­тоді ж проводяться Між­нар. кон­греси візантиністів.

В Україні візантинол. дослідж. роз­почали на­прикінці 19 ст. професори Київ. духов. академії (І. Малишевський, І. Соколов та ін.). У 1893 І. Франко захистив у Віден. університеті доктор. дис., присвяч. старословʼян. пере­кладу візант. духов. роману «Варлаам і Йоасаф» (1897 ця праця ви­йшла окремим ви­да­н­ням). Згодом він написав наук. роз­відку «Фотіїв Міріобібльон», декілька рецензій на праці К. Крумбахера, з яким під­тримував листува­н­ня, на перші випуски ж. «Byzantinische Zeitschrift», а також нім. та рос. ви­да­н­ня візант. легенд і апокрифів. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. кілька праць з В. написав проф. Чернів. університету В. Милькович, середи них — ст. «Die allmhliche Absonderung des Ostens von dem Westen Europas» («По­ступове від­окремле­н­ня Сходу від Заходу Європи»), опубл. у Німеч­чині. Історію і культуру Візантії досліджували вчені НТШ, зокрема П. Крипʼякевич опублікував низку статей з маріології у «Byzantinische Zeitschrift»: «De hymni acathisti auctore» («Про автора гимна-акафиста»), «De hymnographia Mariana in Ecclesia Graeca» («Про марійську гимно­графію в Грецькій Церкві») та ін., Г. Величко написав роз­відку «Політичні і торговельні взаємини Руси і Візантії в 10 і 11 столі­т­тю» // «Зап. НТШ», Л., 1895, т. 6. Авторами статей на візант. тематику в наук. періодиці між­воєн. періоду, а також делегатами на кон­гресах візантиністів у Софії (1934) та Римі (1936) були І. Свєнцицький, І. Скрутень та В. Залозецький-Сас. Остан­ній, пере­буваючи на еміграції у Відні, заснував у 1946 Австр. візант. товариство, а згодом його друк. орган — «Jahrbuch der sterreichischen Byzantinistik».

Хоча ідея організувати академ. осередки візант. студій у Києві — кафедру та комісію В. — виникла ще у 1918, коли група укр. учених роз­робила проект ВУАН, створити Комісію для ви­учува­н­ня візант. письменства та впливу його в Україні вдалося лише 1926 з ініціативи Ф. Міщенка (її голова), автора дослідж. «З історії східньо-візантійської культури. Спорідне­н­ня й шлюб» // «Зап. Істор.-філол. від­ділу ВУАН», 1926, кн. 7–8; 1927, кн. 10. Творчим доробком членів Комісії стали стат­ті у різних збірниках і під­готовлений до друку, але так і не опублікований «Візантологічний збірник». У 1929 цю Комісію було ліквідовано, натомість 1930 створ. Комісію для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії на чолі з В. Бузескулом, яка про­існувала до 1934 і під­готувала до друку 3-том. зб. «Україна і Схід», який теж не було ви­дано. Короткий термін існува­н­ня обох комісій, політ. ре­пресії проти їх членів і спів­робітників, не­значна кількість друк. продукції та інформації про їхню роботу, — все це сприяло занепаду і фактич. вилучен­ню В. із системи гуманітар. наук в Україні.

Від 30-х — до поч. 90-х рр. 20 ст. укр. науковці, які досліджували окремі про­блеми В., працювали здебільшого на межі суміжних дисциплін. Лише спорадично вони брали участь у між­нар. наук. форумах візантиністів, пере­важно у галузі мистецтво­знавства. Від 2-ї пол. 20 ст. у США різні про­блеми візант. літ-ри та історії досліджує проф. Гарвард. університету, почес. президент Між­нар. асоц. візантиністів І. Шевченко, автор кн.: «Society and Intellectual Life in Late Byzantium» («Су­спільство та інтелектуальне життя пізньої Візантії», 1981), «Ideology, Letters and Culture in the Byzantine world» («Ідеологія, література і культура у візантійському світі», 1982), «Byzantium and the Slavs in Letters and Culture» («Візантія і словʼяни в літературі й культурі», Кембрідж, 1991), «Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century» («Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до поч. 18 ст.», Едмонтон; Торонто, 1996; укр. перекл. — Л., 2001). Широкі можливості для роз­витку візант. студій в Україні зʼявились тільки зі здобу­т­тям незалежності. Від 1991 укр. наук. делегації регулярно беруть участь у роботі Між­нар. кон­гресів візантиністів. Візантинол. публікації, кількість яких в Україні за остан­нє десятиріч­чя значно зросла, від 1994 регулярно анотуються у бібліогр. додатку ж. «Byzantinische Zeitschrift». У Києві 1994 по­становою Президії НАНУ створ. Укр. нац. комітет візантиністів, 2002 — з ініціативи архі­єпис­копа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ісіченко Юрій Андрі­йович) — Укр. центр візантиністики і патрології. У деяких ВНЗах, зокрема Укр. катол. університеті (1995), Львів. університеті (1998), за­проваджено спеціалізов. курси з ви­вче­н­ня візант. історії та культури. Укр. науковці проходять стажува­н­ня на кафедрах В. провід. університетів світу, що закладає під­ґрунтя для подальшого роз­витку цієї наук. дисципліни в Україні. Остан­нім часом в Україні по­жвавилося ви­вче­н­ня текс­ту й музики візант. памʼяток (Ін­ститут літургіки Укр. катол. університету), зʼявились описи візант. рукописів (Є. Чернухін), праці про окремі типи памʼяток (О. Сирцова, Ю. Ясиновський, Н. Сиротинська).

Завантажити статтю