Кордоцентризм
Визначення і загальна характеристика
КОРДОЦЕНТРИ́ЗМ — біблійне за походженням уявлення про те, що істинну сутність людини зосереджено в серці. В європ. філософії К. поділяли Б. Паскаль, нім. пієтисти і нім. романтики (Новаліс та ін.), частково Л. Феєрбах. К. — парадигма укр. менталітету, культури та філософії. Починаючи від Іларіона Київського, К. мав найяскравіший вияв у 18–19 ст. у творах Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича. Напр., «жити серцем» за Т. Шевченком, — щиро, правдиво, цілісно, палко, повноцінно. Цей тип життя та свідомості поєднує: а) морал., естет., пісенне з софій. мудрістю «книги буття»; б) «землю і небо» — природність, органіку, кореневість, антеїзм «матері-землі», одухотворення, вселюбов, усебратерство, Бога, ідеалізм, містику; в) заглиблення у «сердечнії печери», внутр. безодню, таємницю (вплив ісихазму) та екстравертацію в слові «від серця», знаючи міру; г) самопізнання, кардіогносію «правди про себе» та можливість нового народж. «у дусі»; ґ) довіру до буття, «тепло», оптимізм, згідливість, «смиренномудріє» та гнів до неправди і зла; д) співчуття у «континуумі чуйності», інтуїтивізм та практ. настанову впорядковувати і творчо прикрашати життя.
У 20 ст. К. вивчали укр. дослідники В. Петров, Д. Чижевський (запропонував визначення «філософія серця»), І. Мірчук, М. Шлемкевич, В. Липинський та ін.; у незалеж. Україні — В. Храмова, І. Бичко, А. Бичко, Ю. Римаренко, В. Табачковський, С. Кримський та ін. Укр. К. базований на біблій. досвіді серця (понад 850 слововжитків у Старому Заповіті). К. супроводжує генезис особистіс. самосвідомості та приписує серцю — ціннісному інтегратору цілісності буття — почуття, розум, пізнання (інтуїтивне), волю, споглядання, памʼять, що певною мірою гальмує диференціацію і системну субординацію цих здатностей. Серце — субʼєктив. орган ціннісно-смислових ставлень. Такі відношення спочатку виникають у формі вражень, бажань, пристрастей, прагнень, що надають мотивац. енергію як внутр. процесам (уяві, фантазії та ін.), так і волі у зовн. діях. Первинно «я», «хочу» і «предмет» злиті у синкретич. ставленні, у плазмоїді («вогонь бажання», «вогонь серця»), де пориву підпорядк. когнітивні елементи (розуміння, досвід тощо). Серце — кореневий первінь свідомості, яка розглядає світ у його значенні для «мене» та цінності для «нас». Тому явища і предмети стають проекціями люд. смислів — символами, а світ — семіосферою, що центрована в серці. Навіть коли розумове «я» відокремлюється і веде «розмовоньку» (рефлексію) зі своїм серцем, останнє лишається гарантом цілісності душі й духу. Християнство, подолавши бінарні єресі з їх рівновагою добра і зла, запровадило пріоритет милосердя, блага, злагоди, миру, гармонії. Відтак серце, як правило, повʼязане з Богом (тотальністю буття), генерує любов (як особисту, так і всезаг. єдність) та має аспект совісті (самооцінки за критерієм заг. ладу, правди й узгоди; «В серденьку своїм вселенную носила», П. Куліш). Зазначеними на ін. способами універсал. смисловість згортається в унікал. «внутр. світ» та персонал. сенс життя і кожного вчинку. К. сприяє індивідуації людини (мікросвіту, монади) та життєтворчості (за Г. Сковородою, уможливлює екзистенц. реальність).
Єдине обмеження К. — щодо домінації логіко-дискурсив. мислення. Модер. раціоналізм протиставляє субʼєкт обʼєкту, нехтуючи відношенням між ними та особистим ставленням, підпорядковує волю розумові, здобуває владу над речами і серцем та критикує К. за субʼєктивність, стихію емоцій, сентименти, інфантилізм, жін. вдачу тощо. Однак прагматизм і сцієнтизм спричинили великі катастрофи у серед. 20 ст., тому «серце» й «розум» необхідно поєднувати. Укр. К. в умовах репресій рос. імперіалізму став чинником духов. опору і суверен. гідності, живлячись із позасоціал. джерел. К. і нині на боці людяності, опонує жорсткому соціоцентризму та відкритий в універсал. рідноту. Див. також Бездуховність, Інтелектуалізм.
Літ.: Мойсеїв І. Храм української культури. 1995; Україна: філос. спадок століть. 2000. Т. 1, 2; Кримський С. Архетипи української культури // Про софійність, правду і смисли буття. 2010; Ріднота і смисл. 2012 (усі — Київ).
І. К. Мойсеїв
Додаткові відомості
Рекомендована література
Завантажити статтю
