В — третя літера української абетки. Є в інших абетках, створених на основі словʼяно-кириличного графіки. Назва літери «ве» вживається як імен­ник середнього роду. За формою накресле­н­ня це видо­змінений варіант літери «В» («віди») старословʼянської кириличною азбуки, що походить від грецької β («бета»). У староукраїнській графіці у звʼязку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма «В» вживалася в кількох варіантах. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. У сучасній українській мові по­значає губно-губний щілин­ний сонорний приголосний звук [w], який, на від­міну від російської мови, не спів­від­носиться з губно-зубним [ф], може по­значати й губно-зубний [v], а на початку слова перед приголосним, після голосного перед приголосним та в кінці слова після голосного пере­ходить у не­складовий голосний звук [ў] (ўпiiмаў, праўда, воўк). «В» буває велике й мале, має рукописну й друковану форми. У старословʼянській кириличній писемності мала числове значе­н­ня «два», а в глаголиці — «три». Використовують також при класифікаційному поділі зі значе­н­ням «третій»: ложа «В», пункт «В» роз­ділу 2. При цифровій нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: 8-В клас тощо. В — службова частина мови — при­ймен­ник, що разом з імен­ником служить для вираже­н­ня просторових, часових та обʼєктних від­ношень.