Бог

Визначення і загальна характеристика

БОГ — у релігіях: найвища над­природна сутність, яка, не залежачи від жодної з причин, є причиною всього сущого; абсолют, наділений властивостями вищого ро­зуму і всебаче­н­ня. У більшості релігій єдиний або вищий Б. ви­ступає творцем світу, ви­значає долю світу й усіх, хто його населяє. Про­блема походже­н­ня ідеї Б. складна. Сучасна наука дедалі більше від­даляється від еволюціоніст. теорій, які вбачали роз­виток цієї ідеї у процесі змін вірувань, де початком були анімізм, тотемізм і фетишизм, згодом — багатобож­жя (політеїзм) і як вищий етап — ідея єдиного Б. (монотеїзм). Так, австр. богослов В. Шмідт у праці «Der Ursprung der Gottesidee» («Походже­н­ня ідеї Бога») об­ґрунтовує на етногр. матеріалі концепцію «первісного божествен­ного одкрове­н­ня», за якою початковою формою релігії був первіс. монотеїзм, пошанува­н­ня родоначальника, праотця як Б. З появою ін. героїв, вождів, предків разом з обожне­н­ням сил природи збільшується й кількість богів. У результаті зведе­н­ня їх у певну предметну єд­ність (що часто повʼязане з політ. централізацією влади), багатобож­жя було від­кинуте, й знову зʼявляється універсал. монотеїзм, характерний для юдаїзму, ісламу та християнства, хоч в остан­ньому Б. й ви­ступає в 3-х іпостасях — Бога-Отця, Бога-Сина й Бога-Духа Святого (див. Трійця).

Слово «Б.» походить з прасловʼян. мови; воно споріднене з індоєвроп. основою bhaga — «на­дба­н­ня, багатство», давньоінд. bhagas — «той, хто обдаровує», «господар», а також «щастя», «добро», давньоперс. baga — «володар», «бог». Споріднене з цим значе­н­ня укр. слова «збіж­жя» (від «багатство», «майно», «добро», «хліб у зерні») — събогьjе → събожьjе. У цьому від­дзеркалено уявле­н­ня про Б. як про повноту буття, найвищу досконалість, а також про подателя добра, блага, якими він обдаровує світ, людей, усе живе. Працюючи над поня­т­тям та ідеєю Б., теологи й філософи роз­робляли докази його існува­н­ня. Найдавнішими й найві­домішими є онтологічне, космол. і теол. доведе­н­ня. Онтологічне доведе­н­ня з самої наявності у нашій сві­домості ідеї верхов. істоти виводить і доказ обʼєктив. існува­н­ня, буття Б. Усві­домле­н­ня Б. найдосконалішою істотою і ствердже­н­ня, що він існує лише в нашій сві­домості, призводить до суперечності між власним уявле­н­ням про найдосконалішу істоту та самою суттю Божого існува­н­ня. Ця суперечність спростовується за допомогою міркува­н­ня: той, хто усві­домлює Б., усві­домлює його наділеним усіма досконалостями, насамперед існува­н­ням. Космологічне доведе­н­ня: від від­чу­т­тя обмеженості та випадковості предметів, які ми спо­стерігаємо, керуючись аксіомою — все, що від­бувається, має чимось спричинюватися, — доходимо висновку про існува­н­ня без­сумнівної істоти (буття), незалежної від якихось умов, причин, бо інакше вся сукупність умовного буття не мала б кінцевої причини. Теологічне доведе­н­ня виходить із факту доцільності й упорядкованості природи, коли ми її роз­глядаємо в сукупності явищ і предметів. Одначе ця доцільність зникає, коли ми аналізуємо їх окремо. Отже, без припуще­н­ня наявності в природі ро­зумної істоти, її вищого архітектора, уявити походже­н­ня цього порядку й доцільності неможливо. Роз­глядаючи ці доведе­н­ня, Е. Кант, аби під­дати їх критичному аналізові, почав саме з теологічного. Існува­н­ня ро­зумної істоти, яка надає світові, природі доцільності й порядку, не є ще доказом, що ця істота є також і творцем світу. А коли це так, то треба теол. доказ доповнити космологічним, за­значивши, що істота, існува­н­ня якої ми ви­знаємо, є причиною змісту світу і має бути сутністю, досконалість якої від­повід­ає довершеності світу. Однак у світі не існує жодної абсолют. досконалості, тому причину світу треба ви­знати недосконалою. Щоб отримати поня­т­тя «найдосконалішої істоти», потрібно від випадковості емпірич. буття пере­йти до ви­значе­н­ня необхідності першо­причини, а звідти — до поня­т­тя «всереальної істоти»: теол. доведе­н­ня мусить пере­йти в онтологічне. Але з субʼєктив. думки про найвищу істоту ще не випливає необхідність існува­н­ня самої істоти. Так ми усві­домлюємо: все, що від­бувається, має від­буватися в часі, хоч такого часу, який ми уявляємо, не існує. За гносеол. принципом, за­стосованим Е. Кантом, довести від­повід­ність нашого мисле­н­ня буттю неможливо. Отже, Е. Кант заперечив силу як онтол. доведе­н­ня існува­н­ня Б., так і повʼяз. з ним двох попередніх. Вважаючи неможливим теоретично й логічно під­твердити існува­н­ня Б., Кант ви­значає його як постулат практич. ро­зуму. В кожному з нас, доводить він, є морал. закон, що містить у собі абсолютну вимогу чинити так, а не інакше. Тому цей закон може отримати початок тільки від абсолют. буття. Крім того, необхідно узгодити по­стійно наявну суперечність між доброчесністю і щастям, привести їх до гармонії, для чого й потрібна най­справедливіша істота, котра може це забезпечити. Віра в такого світо­управителя є водночас вірою в морал. порядок світу. Ці кантівські аргументи стали основою морал. доведе­н­ня існува­н­ня Б. Є також істор. доведе­н­ня, яке ґрунтується на тверджен­ні, що всім народам притаман­на віра в Б. Та це спростовується тим, що в окремих релігіях існують центр. по­статі, котрі не є богами, однак викликають благогові­н­ня, як-от Будда або Конфуцій. Таким чином, усі намага­н­ня довести існува­н­ня Б. не можуть бути реалізовані в ро­зумін­ні незапереч. наук. доказу. Нім. філософ К. Ясперс писав, що доведений Б. — уже не Б. Лише той, хто виходить з ідеї його існува­н­ня, може його шукати. Упевненість у бутті Б. є перед­умовою, а не результатом філософува­н­ня. Крім того, виділяючи Б. як абсолютну причину всього сущого, ми повин­ні ви­знати його і як причину поширеного в світі зла, а ця думка шокує побожну людину. Тому Б. як предмет реліг. почу­т­тя має бути звільнений від такої суперечності, а це можливо лише тоді, коли рац. під­хід до ідеї Б. замінюється вірою.

Людську думку завжди непокоїло від­ноше­н­ня Б. до світу. Ві­домі 3 по­гляди щодо цього: пантеїзм, деїзм і теїзм. Пантеїзм ототожнює поня­т­тя «Б.» з поня­т­тям «всесвіт» і є, по суті, формою атеїзму (А. Шопенгауер). Деїзм і теїзм, однаково ви­знаючи Б. особи­стою істотою, все ж від­різняються один від одного. Деїзм вважає, що світ створив Б., однак сам він пере­буває поза світом і більше не втручається в його справи. Теїзм виходить із того, що Б. створив світ і бере участь у його житті. У християн. теїзмі це називається промислом. Теїзм є суто реліг. трактува­н­ням від­ноше­н­ня Б. — світ, тоді як пантеїзм, деїзм та атеїзм — різними способами наук. пі­зна­н­ня й філос. осмисле­н­ня Б. Існує також панентеїзм, близький до християн. містики, що намагається зблизити пантеїзм і теїзм. У кожній релігії ви­значені від­повід­ні стосунки між Б. і людиною, котрі в процесі соц. змін мають тенденцію до роз­витку. З гуманізацією су­спільства проявляється ідея спорідненості людини з Б. (особливо характерна для сучас. протестантизму). Людина — більше, ніж раб або покірний слуга Б., вона, на думку нім. філософа М. Шелера, володіє вищою гідністю бути соратником Б., спів­учасником його справ. На думку проте­стант. теолога Д. Бонгоф­фера, до Б. людина звертається частіше у крайніх випадках, коли її совість доходить до межі або коли вона роз­чаровується у люд. силах з приводу виріше­н­ня нерозвʼяз. про­блем; звертатися ж до Б. потрібно не лише у хвилини слабкості, а й сили, не перед смертю й гріхом, а перед жи­т­тям і людським добром.

В Україні ідею Б. роз­робляли І. Копинський, П. Могила, І. Галятовський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Юркевич, М. Боголюбов та ін.

Літ.: Юркевич П. Доказательства бытия Божия // Тр. Киев. духов. академии. 1861. № 3–5; W. Schmidt. Der Ursprung der Gottesidee. Bd. 1–12. Münster, 1912–55; Петров Н. В. Законы мира и бытие Бога. Казань, 1914; Боголюбов Н. Философия религии. Т. 1. К., 1915; H. Jacobi. Die Entwicklung der Gottesidee bei den Indern und deren Beweise für das Dasein Gottes. Bonn; Leipzig, 1926; W. Schulz. Der Gott der neuzeitlichen Metaphysik. Berlin, 1957; Vl. Losski. The Vision of God. Clayton, 1963; H. Zahrut. The Questions of God. New York, 1969; G. W. H. Lampe. God as spirit: The Bampton Lectures of 1976. Oxford, 1977; J. D. Collins. God in Modern Philosophy. Westport, 1978; Ясперс К. Философия веры // Смысл и на­значение истории. Москва, 1994.

П. В. Голобуцький

Завантажити статтю