Костенко Ліна Василівна

Визначення і загальна характеристика

КОСТЕ́НКО Ліна Василівна (19. 03. 1930, с. Ржищів, нині місто Київської обл.) — письмен­ниця, культуролог, громадська діячка. Мати О. Пахльовської. Орден Почесного легіону (2022). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1987), між­народна премія Фонду О. і Т. Антоно­ви­чів (1990), премія ім. Ф. Петрарки (за книжку поезій у пере­кладі італ. мовою «Інкрустації», К., 1994), премія ім. О. Теліги (2000). Орде­ни «За заслуги» 1-го (1992), кня­зя Ярослава Мудрого 5-го (2000) ступ. Почесний громадянин Києва (2024).

На­вчалась у Київському педагогічному ін­ституті (не­вдовзі залишила за власним бажан­ням), 1952–56 — у Літературному ін­ституті (Москва). Перші вірші на­друкувала 1946. Її поетичні збірки «Промі­н­ня землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Ман­дрівки серця» (1961; усі — Київ) одразу зацікавили читачів, спра­глих слова чесного і яскравого. Але так само вони привернули ува­гу влади. Під час роз­поча­тої з ініціативи М. Хрущова погром. ідеологічної кампанії, фальшиво на­званої «боротьбою з абстра­кціо­нізмом і формалізмом», Костенко було звинувачено в «ідейній не­чіткості». Секретар ЦК КПУ А. Скаба 1963 по­ставив її імʼя поряд із молодими поетами М. Він­грановським, І. Драчем, чиї «форма­льні викрутаси зі словом неодмін­но приводять до викривле­н­ня і затумане­н­ня ідейно-художнього змісту творів». Її поезії, не­зважаючи на схвальні або й захоплені від­гуки най­авторитет­ні­ших майстрів слова (М. Бажана, Л. Первомайського, Б. Анто­нен­ка-Давидовича), почали рід­ше друкувати, а потім для її тво­рів на­стала багаторічна негласна, але жорстка заборона. Збірки «Зо­ряний інтеграл» та «Княжа гора» було вилучено з виробництва. Тільки через 16 років зʼявилася на­ступна її книжка — «Над берегами вічної ріки» (К., 1977). У ліриці Ліни Костенко — непо­вторність і без­межність особи­стості, яка стверджує себе у ду­ховному роз­ро­стан­ні й твердій етичній та громадянській позиції. Інтимні мо­тиви сповнені драматичних колізій чуття, гідності й чистоти коха­н­ня.

Написала два історичні романи у віршах «Маруся Чурай» (К., 1979; 1982; 1990) та «Берестечко» (основну частину — на­прикінці 1960-х рр., опубліковано в 1999). Роман «Маруся Чурай» став однією з найкоштовніших перлин української поезії. Легендарна по­стать козачки-поетеси ожила в ньому як велика людська особистість, крізь духовний вимір і долю якої зображено національно історію в її драматизмі й ге­роїці, в багато­страждальності української землі. Уся Україна під про­водом Б. Хмельницького під­ня­лася на національно-визвольну війну. Ця бо­ротьба мала не тільки свої ідеологію та пафос, а й естетику, до створе­н­ня якої причетні пісні Марусі Чурай. Окрім того, в романі і ширший спектр щедро ви­писаних натур, які разом від­дзеркалюють глибину й поту­гу народного життя, вічні пита­н­ня людського духу, що постають не абстрактно, а в усій предметній конкретно­сті національного буття, через його соціальні, моральні, політичні конфлікти. Етична глибина образу Марусі Чурай змушує залишити осторонь дав­но дискутоване пита­н­ня про те, чи існувала козачка-піснярка на­­справді. Хай би що казали про це критики, вона живе й житиме як символ поетичного духу українського на­роду. Так само недоречні спроби від­шукувати історичні неточно­сті та закиди про наявність нафантазованих епізодів. Адже це не історична роз­відка, а поетичний твір на історичну тему. Звертаючись до історії, авторка скрупульозно ви­вчала джерельний матеріал, — і це видно з факто­графічної, предметної та мовної насиченості кожного її твору.

Основа сюжету історичного роману у віршах «Берестечко» — про­граний бій, що трагічно урвав низку блискучих пере­мог, гірко озвав­ся у сві­домості сучасників і нащадків. Проте й у памʼяті народу, і в працях дослідників Берестецька битва 1651 по­ставала як епізод — хоча й моторошний, але не ви­значальний для всього ходу боротьби. Якщо подивитися на цю битву як на узагаль­нений образ національної історичної поразки, проектований і на минулі, і на майбутні часи, вона спри­ймається зовсім інакше. З осягне­н­ням її причин, наслідків, уроків, також і неминучості подола­н­ня поразки — у вимірах політичної реаль­ності й ментальності народу. І сам про­граний бій, і на­ступний реванш — за межами роману, ніби винесені за дужки. Ми наче бачимо й чуємо самого Б. Хмельницького — тоді, коли він вир­вався з полону зрадника-хана Іслам-Ґірея III, якого кинувся бу­ло наздоганяти. Головний герой у ро­мані «Берестечко» — це не історичний Б. Хмельницький у всій достемен­ності його конкретної поведін­ки й дума­н­ня, а узагальнений поетичний образ великого національного діяча в годину поразки, що пере­ро­стає свої конкретні обриси, резо­нуючи з усією національною долею. Внутрішній монолог Б. Хмельницького (яким і є роман) увібрав усе болісне пере­жива­н­ня національної долі самою поетесою; звідси — широке «про­блемне поле», велика «думна» й чут­тєва осяжність і насиченість монологу, роз­кид його на­строєвих полюсів, вагомість кожного рядка, слова, пристрасність сповіді, щільність поетичної мови, що й сама стає творчим началом, про­дукуючи мало не суцільну афори­стичність і викликаючи з лексичного небу­т­тя небувалі словоформи, від­криваючи скарби народної мови. Б. Хмельницький у романі «Берестечко» дума­н­ням і почува­н­нями не­зрівнян­но багатший, ніж у працях істориків, які залежать від фактичного матеріалу й можуть оперувати лише документально зафіксованими діями, вчинками, висловлюва­н­нями. Але сила поетичної інтуїції та уяви така, що саме цей Бог­дан здається істин­ним. У ньо­го та пов­нота баче­н­ня України і глибина самоототожне­н­ня з нею, що притаман­на національному генієві. Да­ремно шукати тут фактичні невід­­повід­ності, сумніватися, чи міг він подумати або сказати саме так, а не інакше. У романі він пере­живає долю України так, як це від­повід­ає людині його вдачі й діячеві його формату, — але вод­ночас і так, що його пере­живан­ня й думки суголосні нам. Тут і геополітична пастка, з якої не­просто зна­йти вихід; і ро­зіпʼятість між Заходом і Сходом; і історична запізненість національного самоствердже­н­ня, але вод­ночас і його неминучість; і ганьба національного зрадництва; і драматичний діапазон самоусві­домле­н­ня — від карта­н­ня національних вад до утверджен­ня національних вартостей. Нещадно су­дячи себе, Б. Хмельницький, од­наче, весь час непомітно пере­ходить і до самозахисту, прямої чи прихованої полеміки з сучасника­ми й нащадками, з їхніми оцінка­ми його особи. З великою силою звучить у романі не­змін­на думка про те, що Україна мала утвердити себе не лише в ділі, а й у Сло­ві світового виміру («Бо лиш народи, явлені у Слові, до­стойно можуть жити на землі»; «Вмирати вмієм, по степах гасати, але себе не вмієм написати»). Це говорить Б. Хмельницький, але це голос самої поетеси. Серед головних моти­вів роману «Берестечко» — необ­хідність приходу Т. Шевченка як альтернативи Б. Хмельницькому.

Історичні сюжети Костенко майже завжди містять полемічний заряд. Це викликано не прагне­н­ням до поле­міки як такої, а потребою щось доповнити до «ві­домого», дого­ворити ненаголошене, інколи взагалі гостро заперечити, зреш­тою, — подати своє поет. пере­жи­ва­н­ня історичного факту, яке завжди «більше» за сам факт. У деяких випадках увесь твір може мати полемічний вимір. Такою є поема-балада «Скіфська Одісея» — своє­рідна альтернатива «Скифам» О. Блока, візії месіанства Росії, яка нібито несе основний заряд кочів­ницько-революційної енергії нового «скіфства», що зруйнує фальшиву куль­туру буржуазної Європи. Натомість у «Скіфській Одісеї» не по­літизований міф умовно-скіфської всеруйнівної повені, а епічна картина Скіфії як землі наших предків чи попередників — у тому сенсі, що на цій землі по­стало й українське життя. Ширший мас­штаб полемічності «Скіфської Одісеї» полягає в стримано-захопленій та диво­вижно-щедрій на об­ставини, по­дробиці та їх пере­жива­н­ня поетичної візії Скіфії — на під­ставі хоч і ску­пих, але промовистих історичних зга­док. Це несподівано «легка», спо­кійна, послідовно ведена оповідь про мандрівку умовного грека-купця Дні­пром углиб Скіфії. Влас­не, він і не зовсім умовний, має якогось здогадного прототипу. Поштовхом до роботи поетичної уяви стала інформація про зна­йдені в заплаві р. Супій (ліва притока Дні­пра) залишки човна, кістяка людини та античних бронзових посудин, — що свідчить про торгові шляхи причорноморських греків. «Грек» Костенко шукає купецького щастя в землях, яких уже досягали його земляки, але йому самому ще не знаних. Йому трохи лячно, більше цікаво, а ще більше звабливо з роз­рахунку на можливий виторг. Ліричний компонент поеми вираже­ний «мʼяко» — принагідні комента­рі до ймовірно побаченого й від­­чутого «греком», що немовби орієнтують і потроху вро­зумляють неординарного подорожанина, немовби дорощуючи купця до світо­знавця. Коментарі ці проникливі й утеплені гумором з елементами бурлеску, що пере­­ходить в іронію, а то й сарказм, коли йдеться вже не про наївного «грека» та його скіфський першодос­від, а про стереотипи популярного скіфо­знавства. Широкий спектр гумористичних та іронічних, по­блажливо- і вдаваносер­йозних інтонацій, що непомітно пере­ходять у добродушний ліризм, дає можливість по­єд­нувати у вільноплин­ній оповіді побутові реалії, мандрівничі спо­­стереже­н­ня, колоритні картини природи, принагідні екс­курси в гео­графію та історію, дотепний ог­ляд наукової і псевдонаукової скіфіани. Разом усе це становить сучасне культурне пере­жива­н­ня Скіфії, солідарне з історичною памʼя­т­тю і віль­не від ідеологічних екзальтацій.

Зовсім іншого типу полемічність у «Думі про трьох братів неазовських» (1984; опубл. — К., 1987). У ві­домій народній думі картина втечі трьох братів із бусурман. неволі стає своєрідним «соціопсихологічним» аналізом локального від­ступництва: двоє братів кидають у біді третього через неможливість уряту­ватися всім. У думі наче й немає прямої етич. оцінки поведінки кожного з братів, однак їхні моти­ви в ситуації вибору між неправедним порятунком і праведною жер­твою окреслюють «про­стір ва­га­нь» і озиваються глибокою трав­мою національної вдачі — та, власне, од­ного з типів цієї вдачі: в особі старшого брата. У поемі драматичний феномен від­ступництва-зрадни­цтва по­стає у мас­штабах національної трагедії та історії. Конкретний історичний епізод видачі козаками польським урядовцям свого геть­мана П. Бу­та — ватажка протипольського пов­­ста­н­ня — обро­стає згадками про інші випадки, коли бунтівні козаки, за­знавши поразки, від­давали в руки ворогів провід­ників, споді­ваючись на проще­н­ня. Молодий герой поеми Сашко Черняк кидає виклик поганій славі зрадництва. Ця драматична поема — від­по­відь на оту потребу «братів неазов­ських» усіх українських поколінь. Вір­ність у ній — біль­ша реальність, ніж зрада.

Костенко багатоманітно й глибоко в лі­риці й поемах, віршованих романах вибудовує тему мистецтва, місця митця в житті су­спільства. Тут і влас­ні оголені болі й пере­жива­н­ня, і самовираже­н­ня через великі творчі біо­графії, і про­зорі у своїй глибині притчі, і філософське осмисле­н­ня суті й при­значе­н­ня мистецтва, служі­н­ня красі. Це бачимо, зокре­ма, у драматичній поемі «Сніг у Флорен­ції» (1983–85; опубл. — К., 1987). Імпульсом для поетичної уяви автор­ки став епізод із життя скульпто­ра Дж. Рустичі (учня Мікеланджело), у долі якого окреслено метафорику минущого і неминущого, справжнього й марного у мистецтві.

Серед інших збірок — «Непо­вторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Бузиновий цар» (1987, для дітей), «Ви­бране» (1989), «Гіацинтове сонце» (2010; усі — Київ). Костенко багато часу від­дає збережен­ню спадщини Чорнобильщини, по­стійно порушує гострі побутових про­блеми зони від­чуже­н­ня.

Про­блему виходу крізь тему мистецтва в тему народу, його бут­тя у світі на широкому й тонко інтер­претованому істор.-культурному матеріалі роз­глядає Костенко в лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (прочитана 1999 у Національному університеті «Києво-Могилянська академія»; опубл. — К., 2000; 2005). Тут маємо теоретичний аспект тієї про­блеми, яка по­стійно зринає в її поезії: про­блеми не­присутності або не­адекватної присутнос­ті образу України в житті світу та, вла­сне, й у сві­домості самого українського су­спільства — не лише через не­до­статню опанованість культурно-інформаційної сфери, а й через не­виповненість писаного слова мі­рою великого й сутнього: «Хто знає, що тут від­булося? // Хто роз­казав це людям до пуття? // Нена­зване — туманом пойнялося. // Непі­знане — пішло у небут­тя» (з роману «Маруся Чурай»). Цей обертон із великою силою звучить і в романі «Берестечко», поемі «Скіфська Одісея», і в багатьох ін. лірич. медитаціях.

Тяжі­н­ня до «світо­глядної публіцис­тики» у Костенко пере­росло у звернен­ня до великомас­штабної прози, у якій письмен­ниця дає вихід тій політичній актуалізації, від якої була вільна її поезія. Пере­жите під час Помаранч. революції 2004 та піс­ля неї вимагало форми оповід­ної і полемічної. Так було написа­но роман «Записки українського самашедшого» (К., 2011). У тво­рі присутня апеляція до «Записок сумасшедшего» (Москва, 1835) М. Гоголя та альтернатив­ність героя-оповід­ача його пер­сона­жеві. Він належить до особливої, соціально значущої категорії «са­машедших» — неконформний інтелігент, який нама­гається ро­зі­братися в світі абсурду, що об­ступає людство на­передодні 2000 — Milleniumy. Планетар. абсурд доповнюється специфіч. українським. Пома­ранч. револю­ція по­стає як його заперече­н­ня. Проте, як виявило­ся, не остаточ­ним. Роман наси­чений глибоки­ми, часом гіркими роз­думами про пониже­н­ня люд­ського у сучас. світі та про істор. долю України.

У поетичній збірці «Річка Геракліта» (К., 2011) пере­важають мініатюри-акварелі та ліричні монологи — ре­акції на спектр по­дразників, що їх продукує сучасне життя світу й України, зокрема тріада час — віч­ність — памʼять веде сюжет буття в поезії Костенко. Вірші у збірці «Мадон­на Пере­хресть» (К., 2011) обʼ­єд­на­но пере­жива­н­ням минущості й неминущості буття, його втрат — і влади памʼяті над само­вла­д­дям часу, пере­жива­н­ням змін­ності всього сущого. Назва збір­ки апелює до давньої релігійної тра­диції ставити образ Мадон­ни на пере­хрестях доріг як благослове­н­ня подорожнім. У сугестивній картині суєтної сучасності, зма­льованій у заголовному вірші, Мадон­на Пере­хресть стає Мадон­ною Без­доріж­жя. Але так не має бути, стверджує поетеса: «Мар­шрути горя і без­честь, // Світ на столі­т­тя по­старішав. // Стоїть Мадон­на Пере­хресть, // Чи вже Мадон­на Без­доріж­жя! // І мчать, і мчать, числа їм несть. // Доро­га дальна й неві­дома. // Стоїть Мадон­на Пере­хресть, // Благословляюча Мадон­на». Вона дає надію на людську долю, на те, що люди і в цьому пекельному гарми­дері зна­йдуть дорогу одне до одного, до гідного змісту життя. До цього на пере­хрестях світових доріг, часом незбагнен­них, і кли­че Поезія. У цьому разі — поезія Костенко. Окремі її твори пере­кладено ба­гатьма мовами світу.

Літ.: Барабаш Ю. Роз­мова по щиро­сті // Літ. газ. 1957, 2 серп.; Новиченко Л. Пора змужні­н­ня // Там само. 1962, 26 січ.; Симоненко В. Краса без красивостей // Молодь Черкащини. 1962, 23 берез.; Антоненко-Давидович Б. Пе­ред невижатою смугою // Дні­про. 1962. № 11; Іванисенко В. Один день з поетичного року // ЛУ. 1963, 20 груд.; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк, 1964; Первомайський Л. Мо­ва і майстерність // Первомайський Л. Творчий будень. К., 1967; Турбин В. Ли­на Костенко: века, годы, дни и мину­ты // Дружба народов. 1979. № 1; Бажан М. Поема про коха­н­ня і без­смертя // ЛУ. 1980, 4 берез.; Ільницький М. «Якби зна­йшлась неопалима книга…» // Прапор. 1980. № 8; Макаров А. Історія — сестра поезії (шкіц до порт­рета Ліни Костенко) // УМЛШ. 1980. № 10; Ільни­цький М. Непо­вторність — це доля // Прапор. 1981. № 3; Никанорова О. «Ду­ша не створить бутафорський плід…» // Дні­про. 1981. № 3; Макаров А. Поэ­зия — сестра истории: О стихотворном романе Лины Костенко «Маруся Чурай» // Дружба народов. 1982. № 2; Ян­ченко А. Любов і небо Марусі Чурай // Вітчизна. 1983. № 1; Никанорова О. Поезії одвічна висота. К., 1986; Салига Т. Поезія — це завжди непо­вторність: Мотиви худож. мисле­н­ня у творчості Ліни Костенко // Вітчизна. 1986. № 5; Дзюба І. Неопалима книга // Україна. 1987. № 7; Барабаш Ю. Роз­мова по щи­рості з самим собою // ЛУ. 1987, 10 ве­рес.; Гольберг М. «Душа тисячоліть себе шукає в слові»: Роз­думи над книж­кою Л. Костенко «Сад нетанучих скульп­тур» // Жовтень. 1988. № 6; Фізер І. Ше­деври поетичної літо­історії Ліни Костен­ко // Сучасність. 1988. № 7; Прісовський Є. Оновлююча памʼять // Вітчиз­на. 1988. № 8; Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис життя і творчості. К., 1990; Гуцало Є. На всесвітніх косовицях (Про поезію Л. Костенко) // ЛУ. 1990, 22 берез.; Базилевський В. Поезія як мисле­н­ня // Дні­про. 1990. № 3; Антонишин С. Місія слова (Ліна Костенко) // СіЧ. 1990. № 12; M. М. Nay­dan. Anamnesis in the Poetry of Lina Kostenko // Canadian Slavonic Papers. 1990. Vol. 32, № 2; W. Smyrniv. Authorial Comments in Lina Kostenkoʼs «Skifsʼka Odisseia» // Там само; D. Struk. The How, the What and the Why of «Marusia Chu­rai»: A Historical Novel in Verse by Lina Kostenko // Там само; M. T. Znayenko. Restoration of the Self through History and Myth in Lina Kostenkoʼs «Marusia Chu­rai» // Там само; O. Pachlovska. Il con­cetto di tempo e di storia nella poesia di Lina Kostenko // Ricerche Slavistiche. 1992–93. Vol. 39–40, № 2; F. Nieuważny. O poezji ukraińskiej: od Iwana Kotlarewşkiego do Liny Kostenko. Białystok, 1993; Майкл М., Най­дан М. Інші поети в творчості Ліни Костенко // Сучасність. 1994. № 10; Кошарська Г. Творчість Ліни Костенко з по­гляду поетики екс­пресивності. К., 1994;Кошарська Г. Ще один під­хід до поезії Лі­ни Костенко // СіЧ. 1996. № 8–9; Панченко В. Поезія Ліни Костенко. Кр., 1997; Клочек Г. Історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Кр., 1998; P. Galeazzi. «Neve a Firezne» di Lina Kos­tenko, osmosi storica di due mondi cul­turali // L. Calvi, G. Girando та ін. LʼUcrai­na del XX secolo. Padovo, 1998; Жулинський М. Лицарство Духа: Про творчість Л. Костенко // Вітчизна. 2000. № 3–4; Краснова Л. Поезія Ліни Костенко: Посіб. для вчителів. Дрогобич, 2001; Овдійчук Л. Ви­вче­н­ня творчості Ліни Костенко в школі. Т., 2002; Барабаш С. Поетична історіософія Ліни Костенко: без­смертя Духу. Кр., 2003; Кулаковський О. Ліна Костенко: Нарис творчо-світо­гляд. біо­графії. Х., 2004; Карпенко Ю., Мельник М. Літературна оно­мастика Ліни Костенко. О., 2004; Пое­зія Ліни Костенко в часах пере­хідних і вічних: Мат. круглого столу 18 березня 2005 року в Києво-Могилян. академії. К., 2005; Вона як хліб: На пошану творчості Ліни Костенко (Публіка­ції 2004–2011). К., 2011; Дзюба І. Є пое­ти для епох. К., 2012; Кудрін О. Ліна Костенко (Знамениті українці). Х., 2019.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю