Білорусистика

БІЛОРУСИ́СТИКА — сукупність су­спільних наук, які ви­вчають Білорусь, історію, мову, літературу та культуру білоруського народу. Ін. назва — білорусо­знавство. Становле­н­ня Б. припадає на серед. 19 ст. і спочатку було повʼязане з роз­витком етно­графії та фольклористики. Активне збира­н­ня етногр. і фольклор. матеріалів у Білорусі почалося після заснува­н­ня в С.-Петербурзі Рос. геогр. товариства (1845). Особливо помітну роль у ви­вчен­ні Білорусі ві­ді­грав створ. 1887 у м. Вільно Пн.-Зх. від­діл цього товариства. Роз­роблені та ро­зіслані ним по всій Білорусі про­грами залучили до збиральниц. роботи місц. білорус. й частково польс. інтелігенцію. Зʼявилися збірки етногр. і фольклор. матеріалів А. Кіркора «Литовское Полесье» і «Белорус­ское Полесье» у серії «Живописная Рос­сия» (т. 3, 1882), Є. Романова «Белорус­ский сборник» (вип. 1–9, 1885–1912), П. Шейна «Материалы для изучения быта и языка рус­ского населения Северо-Западного края» (т. 1–3, 1887–1902), М. Федоровського «Lud białoruski» (т. 1–8, 1897– 1981), а також менші за обсягом збірки І. Носовича, М. Никифоровського, А. Сержпутовського та ін. Однак білорус. фольклор у 19 — на поч. 20 ст. досліджувався мало. Окремі твори роз­глядалися в працях О. Веселовського, О. Потебні, М. Сумцова та ін. Якісно новий етап Б. роз­почався у звʼязку з наук. діяльністю засновника білорус. філології академік Ю. Карського (автор понад 700 праць зі славістики, білорус. мово­знавства, літературо­знавства, палео­графії, етно­графії, фольклористики). Енциклопедією білорусо­знавства називають його фундам. тритомну працю «Белорусы» (1903–22, 7 вип.), у якій висвітлено походже­н­ня білорус. народу, осн. етапи історії білорус. мови, специф. особливості, звук. і грамат. лад давньобілорус. і сучас. білорус. мови в її нар.-діалект. і літ. формах та взаємозвʼязки її з сусід. словʼян. та балтій. мовами, простежено історію роз­витку білорус. фольклору, схарактеризовано осн. жанри й види нар. поезії білорусів, детально роз­глянуто памʼятки давньої білорус. літ-ри 14 — поч. 20 ст., зроблено спробу періодизації істор.-літ. процесу. На основі глибокого комплекс. порівн.-істор. дослідже­н­ня історії, мови, фольклору, писемності, багатовік. культури білорус. народу вперше було науково об­ґрунтовано його нац. самобутність як окремого словʼян. народу, окреслено межі його етніч. історії й по­дано етногр. карту Білорусі поч. 20 ст. за діалектол. матеріалами.

На поч. 20 ст., коли у звʼязку з революцією 1905–07 активізувалося су­спільно-політ. життя й пробудже­н­ня нац. сві­домості білорусів, припадає й по­жвавле­н­ня інтересу до білорус. літ-ри, становле­н­ня профес. білорус. літературо­знавства. Важливу роль у цьому процесі ві­діграла г. «Наша ніва» (Вільно, 1906–15), де друкувалися нотатки й твори багатьох білорус. письмен­ників, зокрема літературо­знавчі стат­ті М. Бог­дановича. Проте системат. і всебіч. роз­виток Б. став можливим лише після краху Рос. імперії й від­кри­т­тя в Білорус. республіці нац. ВНЗів (Білорус. університет, 1921) та н.-д. установ (Ін­ститут білорус. культури, 1922, від 1 грудня 1929 — АН Білорус. РСР). У цей час ви­йшли друком перші шкіл. граматики («Беларуская граматыка для школ» Б. Тарашкевича, 1918 та ін.), пере­кладні рос.-білорус. та білорус.-рос. словники (М. Байкова, М. Каспяровича, братів М. і Г. Горецьких та ін.). В Ін­ституті білорус. культури («Інбелкульт») найбільшого роз­витку набули сусп. науки — історія, мово­знавство, літературо­знавство та мистецтво­знавство. Спів­робітники Ін­ституту роз­робили, зокрема, білорус. наук. термінологію («Беларуская навуковая тэрміналогія», вип. 1–24, 1922–30), видали декілька пере­клад. словників, опублікували праці: «Нарысы гісторыі беларускай літаратуры» М. Піятуховича (ч. 1, 1928), «Нарысы з гісторыі беларускага мастацтва» М. Щекотихіна (т. 1, 1928), «Беларуская этна­графія ў доследах і матэрыялах» (кн. 1–5, 1926–28), «Спроба лінгвістычнай геа­графіі Беларусі» П. Бузука (ч. 1, вип. 1,1928), «Працы і матэрыялы да гісторыі і археалогіі Беларусі» (кн. 1–3, 1926– 27) та ін. Після реорганізації Ін­ституту білорус. культури в АН Білорус. РСР дослідже­н­ня з Б. зосереджуються в окремих ін­ститутах, які й нині є провід­ними й ко­ординац. н.-д. центрами Респ. Білорусь: в Ін­ституті історії (1929), Ін­ституті мово­знавства ім. Якуба Коласа (1929), Ін­ституті літ-ри ім. Янки Купали (1931), а також у пізніше створ. Ін­ституті мистецтво­знавства, етно­графії та фольклору ім. К. Крапиви (1957). Окрім цього, широку н.-д. і наук.-пед. діяльність ведуть білорусо­знавчі кафедри 6-ти університетів та ін. ВНЗів республіки, Нац. наук.-освіт. центр ім. Франциска Скорини (Мінськ).

Сучасна Б. охоплює всі галузі сусп. наук і має вагомі здобутки на рівні світ. наук. стандартів. Далеко за межами Білорусі ві­домі енциклопед. вид.: «Беларуская савецкая энцыклапедыя» (т. 1–12, 1969–75), «Беларуская ССР: Кароткая энцыклапедыя» (т. 1–5, 1979–81), «Энцыклапедыя прыроды Беларусі» (т. 1–5, 1983–86), «Энцыклапедыя літаратуры і мастацтва Беларусі» (т. 1–5, 1984–88), «Этна­графія Беларусі: Энцыклапедыя» (1989), а також «Янка Купала: Энцыклапедычны даведнік» (1986), «Францыск Скарына і яго час: Энцыклапедычны даведнік» (1988). У білорус. мово­знавстві найбільше досягне­н­ня лексико­графів — «Тлумачальны слоўнік беларускай мовы» (т. 1–5, 1977– 84), «Гі­старычны слоўнік беларускай мовы» (вип. 1–12, 1977– 92), «Украінска-беларускі слоўнік» В. Лемтюгової (1980), незавершений «Этымалагічны слоўнік беларускай мовы» (т. 1–8, 1978–93), «Слоўнік беларускіх гаворак паўночна-заходняй Беларусі і яе па­граніч­ча» (т. 1–5, 1979–86), «Тураўскі слоўнік» (т. 1–5, 1982–87), а також низка пере­клад., діалект., орфогр., термінол., фразеол. та ін. словників. Білорус. діалектологи опублікували узагальнювальні праці: «Дыялекталагічны атлас беларускай мовы» (1963), «Нарысы па беларускай дыялекталогіі» (1964), «Лінгвістычная геа­графія і групоўка беларускіх гаворак» (1968–69), — колектив авторів яких (Р. Аванесов, А. Арашонкова, М. Бірило, Н. Войтович, О. Кривицький, Є. Романович та ін.) був від­знач. Державною премією СРСР (1971), а також перший серед словʼян. країн «Лексічны атлас беларускай мовы» (т. 1–5, 1993–97). Знач. наук. резонанс мали узагальнювальні праці М. Бірила «Беларуская антрапанімія» (т. 1–3, 1966–82), А. Журавського «Гісторыя беларускай мовы» (т. 1, 1967), І. Кремка, О. Юревич, О. Янович «Гісторыя беларускай мовы» (т. 2, 1968), В. Аниченка «Беларуска-ўкраінскія пісьмова-моўныя сувязі» (1969), колективна «Гі­старычная лексікалогія беларускай мовы» (1970) та ін. Норми сучасної білорус. літ. мови викладено в академ. «Беларускай граматыцы» (ч. 1– 2, 1985–86). Успішно роз­вивається також сучасна й істор. білорус. лексикологія, лінгвостилістика, ономастика, екс­перим. фонетика, порівнял.-істор. й прикладне мово­знавство та ін. Білоруське літературо­знавство як самост. галузь досліджень сформувалося протягом 20-х рр. 20 ст., коли зʼявилися ві­домі праці М. Горецького «Гісторыя беларускай літаратуры» (1920), М. Янчука «Нарысы па гісторыі беларускай літаратуры. Старадаўні перыяд» (1922), І. Замотина «Пуціны беларускай літаратуры» (1924), «Беларуская драматургія» (1927), «М. А. Баг­дановіч» (1927), А. Вознесенського «Паэтыка М. Баг­дановіча» (1926), «Паэмы Янкі Купалы» (1927), «Ля вытокаў мастацкай прозы Якуба Коласа» (1928– 29) та ін. дослідників. Най­значніші досягне­н­ня білорус. літ. критики 20-х — поч. 30-х рр. повʼязані з діяльністю літ. організацій «Маладняк», «Узвыш­ша», «Полымя» й однойм. часописів, які згодом були ліквідовані (в ході боротьби з т. зв. «нацдемівщиною» і політ. ре­пресій, спрямованих проти нац. інтелігенції). У післявоєн. період поряд із числен­ними літ.-крит. працями зʼявилися узагальнювальні дослідж.: «Нарысы па гісторыі беларускай літаратуры» (1956), «Гісторыя беларускай савецкай літаратуры» (т. 1–2, 1965–66) і «Гісторыя беларускай дакастрычніцкай літаратуры» (т. 1–2, 1968–69). Роз­ширилося коло про­блем, які стали досліджуватися в порівнял. й типол. планах, уводяться поня­т­тя всесоюз., словʼян. та європ. літ. контекс­тів. Активніше й продуктивніше ви­вчаються специфіка худож. форми, пита­н­ня психології творчості, структури твору, роз­вивається текс­тологія. Ви­дано повніші й текс­тологічно досконаліші багатотомні зб. творів класиків білорус. літ-ри з наук. коментарями: Янки Купали (у 6 т., 1961–63; в 7 т., 1972–76), Якуба Коласа (у 12 т., 1961–64; в 14 т., 1972–78), К. Чорного (у 8 т., 1972– 75), І. Мележа (у 10 т., 1979–85) та ін. Ви­йшло друком чимало узагальнювальних праць, зокрема й для студентів ВШ: О. Лойка «Гісторыя беларускай літаратуры. Дакастрычніцкі перыяд» (ч. 1–2, 1977–80) і російською мовою «История белорус­ской дооктябрьской литературы», «История белорус­ской советской литературы» (1977). Нині завершується під­готовка оновлених курсів історії білорус. літ-ри. Найбільше досягне­н­ня сучас. білорус. фольклористики — вид. «Беларуская народная творчасць» у 30-ти т. (1970–85), яке охоплює багатство словес. й муз.-пісен. творчості білорусів. Знач. внесок у роз­виток білорус. фольклористики зробили також Р. Ширма, Г. Цитович, М. Чуркін та ін., які на­друкували збірки й антології білорус. нар. пісень. Дослідники білорус. фольклору опублікували моно­графії про його жанри й види, про купал. пісні, дит. фольклор, казки, про діяльність білорус. фольклористів минулого столі­т­тя та ін. Отже, сучасна Б. роз­вивається як багатогалузева наук. система — важлива складова частина славістики в цілому. Актуал. про­блеми Б. викликають інтерес і в ін. країнах.

Засн. Б. в Україні й одним із найвидатніших європ. білорусистів є проф. І. Свєнціцький. Його брошура «Від­родже­н­ня білоруського письменства» (Л., 1908) була першим коротким курсом білорус. літ-ри в усьому словʼян. світі. Згодом І. Свєнціцький на­друкував білорусо­знавчі праці «Основи від­родже­н­ня білоруського письменства» (Л., 1914), «Роз­квіт культурно-національного життя Східної Білорусі» (Л., 1928) тощо. Подальший роз­виток Б. в Україні від­бувався пере­важно в Галичині. На першу поет. збірку Якуба Коласа «Песні жальбы» від­гукнувся В. Щурат («Неділя», 1911, № 1), який опублікував також велику ста­т­тю до 25-річчя від дня смерті ві­домого білорус. письмен­ника В. Дуніна-Марцинкевича («Неділя», 1910, № 2). Галицькі вчені В. Гнатюк і М. Возняк ви­ступили з рецензіями на багатотомну працю Ю. Карського «Белорусы» («Зап. НТШ», 1911, кн. 5; 1913, кн. 4). Білорус. історією, літ-рою й культурою цікавився також І. Франко. У його «Нарисах українсько-руської літератури до 1890 р.» (Л., 1910) порушуються про­блеми білорус. книго­друкува­н­ня, давньої білорус. літ-ри та мови. Поет і вчений звертався до паралелей із білорус. піснями в досліджен­ні укр. фольклору. До поч. 20 ст. належать і перші пере­клади українською мовою творів Ф. Богушевича, Я. Лучини, Янки Купали, Якуба Коласа, М. Бог­дановича та ін., опубліковані у львів. та київ. укр. періодиці. На Над­дні­прянщині популяризаторами молодої білорус. літ-ри були О. Русов та С. Русова. Від серед. 20-х рр. із Білорус­сю були тісно повʼязані письмен­ники П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, І. Микитенко, Т. Масенко, А. Малишко, дещо пізніше — М. Нагнибіда, П. Воронько, О. Ющенко та ін. Вони мали дружні стосунки з багатьма білорус. письмен­никами, добре знали білорус. літературу й багато зробили для її популяризації в Україні — пере­кладали білорус. поезію українською мовою, писали перед­мови до ви­браних творів та ін. літ.-крит. й публіцист. праці, від­гукувалися публіцист. ста­т­тями на ювілеї провід. білорус. літераторів. Про­блеми укр.-білорус. літ. звʼязків по­стійно порушувалися в окремих публікаціях, навч. і фундам. літературо­знав. працях різних років і частково були узагальнені в моно­графії Л. Бондар «Українсько-білоруські літературні взаємини 1965–1975 рр.» (К., 1977). Білорус. уснопоетичні твори досліджували укр. фольклористи О. Дей, І. Березовський, Н. Шумада, В. Юзвенко. Протягом 20 ст. успішно роз­вивалася й укр. мово­зна­вча Б. Її основополож. напрям ви­значив іще М. Максимович на­прикінці 30-х рр. 19 ст., коли в «Истории рус­ской словесности» (К., 1839) проголосив білорус. мову самост. й рівноправною поряд із рос. та укр. Ця ж теза, ілюстрована білорус. матеріалом, також по­вторюється в ін. його працях. На поч. 20 ст. окремі памʼятки давньобілорус. писемності досліджували В. Перетц і В. Розов. Крім того, білорус. матеріал використовували в Україні тогочасні про­грес. філологи в університет. лекціях і спец. славіст. дослідже­н­нях. Бурхливий роз­виток нац. мово­знавства в Білорусі, що став можливим після більшов. пере­вороту 1917, був поштовхом до по­жвавле­н­ня студій з Б. й в Україні. Най­інтенсивніше вона роз­вивалася в повоєн. час. Укр. дослідники зверталися до білорус. матеріалу для глибшого висвітле­н­ня окремих фактів і явищ рідної мови або ж обирали в ньому обʼєкти для самост. студій поза звʼязками з ін. мовами. Білорус. літописи як памʼятки літ-ри досліджував Т. Сушицький («Праці з історії письменства давньої України», т. 1, К., 1929). Низку про­блем, що стосуються істор. впливу польс. мови на укр. та білорус., укр.-білорус. мовних звʼязків і взаємо­впливів, зʼясовано в окремих роз­ділах моно­графії Л. Булаховського «Пита­н­ня походже­н­ня української мови» (К., 1956). Укр.-білорус. мовні звʼязки давнього періоду й про­блему роз­межува­н­ня укр. та білорус. писем. памʼяток спеціально досліджували Г. Омельченко, І. Огієнко, Л. Гумецька. Історія інфінітива в білорус. мові роз­кривається в моно­графії Г. Пів­торака «Морфологія інфінітива у східнословʼянських мовах» (К., 1974). Студії укр. діалектологів, повʼязані з Б., у 20-х — 30-х рр. були спрямовані пере­важно на ви­вче­н­ня пере­хід. укр.-білорус. говірок і встановле­н­ня укр.-білорус. мовної межі (стат­ті В. Ганцова, О. Синявського). У діалектол. працях Ф. Жилка («Говори української мови», К., 1958; «Нариси з діалектології української мови», вид. 2-е, К., 1963 та ін.) роз­глядається історія виникне­н­ня білорус. мови та її діалектів, проводиться межа пере­хід. говірок від укр. до білорус., встановлюються ізоглоси поміж укр. та білорус. мовами. Пере­хідні говірки р-ну нижньої Припʼяті ґрунтовно дослідила Т. Назарова. Укр. мово­знавці завжди з інтересом спри­ймали досягне­н­ня своїх білорус. колег і ви­ступали з рецензіями на білорус. ви­да­н­ня (В. Перетц, М. Жовтобрюх, Л. Гумецька, А. Москаленко, Й. Дзендзелівський та ін.). Крім того, укр. період. ви­да­н­ня друкували огляди каталогів з памʼятками білорус. мови, інформували про стан білорус. мово­знавства й осн. напрями його роз­витку, про по­гляди білорус. мово­знавців на деякі пита­н­ня історії української мови тощо. У звʼязку з тим, що Україна стала другою батьківщиною майже для 500 тис. білорусів, у яких нині пробуджується нац. сві­домість, зросла потреба в рідному слові, а в місцях компакт. прожива­н­ня — і в білорус. школі, по­стала про­блема системат. й цілеспрямов. під­готовки спеціалістів з білорус. мови й — ширше — Б. в цілому. З цією метою у Київ. університеті 1990 створено каф. мов народів України, покликану забезпечувати, поряд з ін. мовами, викла­да­н­ня білорус. мови та літ-ри, що мають стати другою спеціальністю з від­повід. записом у дипломі. Згодом було ви­дано спец. під­ручник «Білоруська мова» Г. Пів­торака (К., 1997). Протягом десятилі­т­тя було під­готовлено 17 дипломованих спеціалістів-білорусистів. Н.-д. діяльність із Б. в Україні координує Укр. асоц. білорусистів, що обʼ­єд­нує бл. 50-ти науковців (з Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, Запоріж­жя, Житомира, Сум, Одеси тощо) і входить до Між­нар. асоц. білорусистів (засн. 1991), яка періодично (раз на 4 р.) проводить між­нар. кон­греси білорусистів (від­бувалися в Мінську 1991, 1995, 2000). Поза межами Білорусі найбільш роз­винена Б. в Польщі, Литві, Україні, Росії (Центр білорус. дослідж. Ін­ституту словʼяно­знавства і балканістики РАН, Москва), Угорщині, США (Білорус. ін­ститут науки й мистецтва, Нью-Йорк), Великій Британії, Франції (Нац. асоц. «Франція–Білорусь», Париж), Австрії, Болгарії та деяких ін. країнах Європи, Азії й Америки. Серед найві­доміших білорусистів, праці яких мають між­нар. значе­н­ня, — А. Борщевський, А. Барташевич, М. Кондратюк, Е. Смулкова (Польща); Г. Пів­торак, О. Скопненко, О. Ткаченко, В. Чабаненко, Л. Бондар (Україна); Ю. Лабинцев, О. Кавка, В. Грицкевич, В. Сєдов (Росія); А. Лапінскене, В. Місявічене, В. Чекмонас (Литва); Б. Кит, К. Ґутшміт, Р. Лінднер, Н. Бренделов (Німеч­чина); Г. Бідер, Ф. Нойрайтер (Австрія); Т. Берд, В. Кіпель, З. Кіпель (США); Е. Смолінка, А. Золтан, М. Аляхнович (Угорщина); Д. Дінґлі, В. Рич (Велика Британія); Б. Дрвеський (Франція) та ін. (Див. також: Білоруська мова).

Г. П. Пів­торак

Історіогр. аспект Б. повʼяз. з історією білорус. державності у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ) та на­ступ. без­держ. періодом. Білорус. історик Д. Карев ви­окремлює такі періоди роз­витку білорус. домодерної історіо­графії: 1520–90 — викори­ста­н­ня істор. аргументації в публіцистиці (П. Скарга, П. Грабовський, Я. Кохановський), реліг. і політ. трактатах (К. Базилік, А. Фріч-Моджевський, С. Будний, Я. Вислицький); 17 ст. — 1740 — популяризаторами історії у ВКЛ були єзуїт. школи, в яких істор. дані використовувалися з метою реліг. пропаганди; 1750–90 — секуляризація істор. знань (під­ручник з історії братів Ю. і В. Скшетуських); кін. 18 — поч. 19 ст. — після втрати державності внаслідок 3-х поділів Речі Посполитої історія ВКЛ набуває політ. актуальності, а центром її ви­вче­н­ня стає Вілен. університет; 1830–50 — після придуше­н­ня пов­ста­н­ня 1831 Росія бере курс на русифікацію, знище­н­ня всього, що нагадувало про нац. специфіку Білорусі. Забороняється сама назва «Білорусь», уперше викори­стана Турчиновичем (у праці «Обозрение белорус­ского края» (1857). Після пов­ста­н­ня 1863–64 русифікац. політика посилюється, а на­ступна книжка з викори­ста­н­ням назви «Білорусь» виходить уже в 1910 у Вільнюсі. Йдеться про компілятивну «Кароткую гісторыю Беларусі» В. Ластовського — в подальшому лідера Білорус. Нар. Респ., творця теорії Кривії–Русі, яку Ю. Лабинцев за­пропонував роз­глядати як концептуал. аналогію «України–Руси» М. Грушевського. Ще у 19 ст. поряд із працями ідеологів «западнорусизма» М. Кояловича, П. Батюшкова, П. Брянцева зʼявляється низка досліджень з історії ВКЛ, здійснених у Київ. університеті: В. Антоновича («Очерк истории Великого княжества Литовского до половины ХV в.», 1878), М. Владимирського-Бу­данова (зокрема «Поместное право Литовско-Рус­ского государства», 1889), В. Данилевича («История Полоцкой земли», 1893). Низка ґрунтовних роз­відок належить проф. Моск. університету М. Любавському («Литовско-рус­ский сейм», 1893; «Областное деление и местное само­управление Великого княжества Литовского», 1893; «Очерк истории Литовско-Рус­ского государства», 1910). Велике значе­н­ня мали наук. праці учня В. Антоновича М. Довнар-Запольського («Государствен­ное хозяйство Великого княжества Литовского», 1901; «Очерк истории кривичской и дреговичской земель до конца 12 ст.», 1901, та ін.), які надали білорус. історіо­графії «виразного національного забарвле­н­ня» (Д. Карев). Наук. істор. дослідже­н­ня зʼявлялися в процесі творе­н­ня білорус. державності у 1917– 20 та в перші роки рад. влади. У Мінську працював М. Довнар-Запольський, Білорус. університет очолював В. Пічета, який у 1918 вперше почав читати курс історії білорус. народу, видав моно­графію «Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Рус­ском государстве» (Москва, 1917). У 1927 до Рад. Білорусі пере­їхав В. Ластовський. На­прикінці 1920-х рр. почався погром білорус. історіо­графії: В. Ластовський і В. Пічета були заарештовані, В. Ігнатовський (автор під­ручника «Гісторыя Беларусі», 1924) застрелився, М. Довнар-Запольський ви­їхав до Росії. Рад. концепція історії Білорусі зводилася до ідеї одвіч. прагне­н­ня «воз­зʼ­єд­на­н­ня» з Росією та замовчува­н­ня державниц. традицій Білорусі. На заг. сірому тлі вирізняється по­стать М. Улащика — видатного білорус. історика, який після від­бу­т­тя засла­н­ня працював в Ін­ституті історії СРСР у Москві, де видав «Очерки по архео­графии и источниковедению истории Белорус­сии фе­одального периода» (1973). Існували й діаспорні осередки Б. — зокрема Білорус. ін­ститут науки й мистецтва у Нью-Йорку, який видавав білорус. мовою «Записки». Тільки у 1990-і рр. білорус. історіо­графія ді­стала можливість вільного роз­витку. Історики звернулися до питань давньої історії Білорусі (С. Тарасов «Полацк ІХ–ХVІІ ст.: Гісторыя і тапа­графія», 1998; П. Лисенко «Туровская земля IX– XIII вв.», 1999), табу­йованих за рад. часів про­блем білорус. компоненту ВКЛ (В. Носевич «Початки Великого княжества Литовского», 1993 та ін. автори), рос.-польс. війни 1654–67 на теренах Білорусі (Г. Сагановіч «Невядомая вайна: 1654–1667», 1995) та ін. Водночас за­гроз­ливою є поява під­ручників, напис. у дусі «западнорусизма» («Гісторыя Беларусі» у 2-х ч., під ред. Я. Новіка, Г. Марцуля, Мінськ, 1998), труднощі з ви­да­н­ням «Беларускаго Гі­старычнага Агляду» (гол. ред. — Г. Сагановіч) — наук.-період. ви­да­н­ня світ. рівня. Сюжети з історії Білорусі традиційно наявні у працях польс., рос., лит. учених, але висвітлюються пере­важно в контекс­ті нац. історії від­повід. країн. Серед новітніх праць польс. учених можна на­звати книжки К. Гомольської («Białorusini w II Rzeczypospolitej», 1992), А. Глоговської («Białoruś. 1914–1929: Kultura pod presją polityki», 1996), В. Белокозовича («Między Wschodem a Zachodem. Z dziejów formowania się białoruskiej świadomości narodowej», 1998), дослідже­н­ня Р. Радзіка з історії білорус. нац. руху тощо.

Серед праць рос. дослідників слід від­значити моно­графії М. Дмитрієва «Реформацион­ное движение в восточнославянских землях Речи Посполитой во второй пол. ХVI в.» (1990), М. Крома «Меж Русью и Литвой. Западнорус­ские земли в системе рус­ско-литовских отношений конца ХV — первой трети ХVІ в.» (1995). Ви­да­н­ня книжок з Б. здійснює в Польщі білорус. літ. товариство «Белавежа», у Росії — С.-Петербур. асоц. білорусистів. У Нью-Йорку продовжує працювати Білорус. ін­ститут науки й мистецтва, у кількох зх. університетах працюють дослідники історії Білорусі (Дж. Дінглі — Лондон, Г. Рус — Мюнстер та ін.).

Про­блеми історії ВКЛ, Берестей. унії укр. історики традиційно ви­вчали як складові історії України (окремі дослідже­н­ня В. Антоновича, М. Василенка, М. Грушевського та ін.). Досліджень суто білорус. про­блематики обмаль. Такими працями є істор.-лінгвістична роз­відка Ю. Шевельова «Problems in the Formation of Belorussian» (1953) та брошура Д. Дорошенка «Білоруси і їх національне пита­н­ня (1908). У ст. «Звичайна схема “рус­скої” історії й справа раціонального укладу історії Східного Словʼянства» (1904) М. Грушевський за­уважив: «Ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської народності», принципово наголошуючи на необхідності роз­різне­н­ня укр. та білорус. елементів ВКЛ. На думку М. Грушевського, історія ВКЛ «далеко тісніше повʼязана з історією білоруської народності, ніж українсько-руської». Історії Білорусі присвячені моно­графії М. Максимейка «“Рус­ская Правда” и литовско-рус­ское право» (1904), О. Савича «Нариси з історії культурних рухів на Україні та Білорусі в ХVI–XVIII в.в.» (1929), дослідже­н­ня спів­роб. ВУАН Л. Окіншевича — етніч. білоруса, фахівця з історії права. У сучас. укр. історіо­графії окремі про­блеми історії Білорусі роз­робляють Я. Ісаєвич (числен­ні дослідж. з історії братств, книго­друкува­н­ня, укр. і білорус. культури), О. Русина (зокрема «Україна під татарами і Литвою», 1998), Ф. Шабульд («Земли Юго-Западной Руси в со­ставе Великого княжества Литовского», 1987), С. Лепʼявко («Козацькі війни кінця ХVII ст. в Україні», 1996), В. Горобець («Білорусь козацька», 1998 та ін.).

А. В. Порт­нов

Завантажити статтю